Свобода зібрань в Україні. Короткий курс

Короткий не тому, що говорити про свободу зібрань немає чого, а тому, що сама ця свобода проіснувала в Україні не довго.

Права не дають, а беруть

Насправді свободу зібрань нам ніхто не дарував. Українські громадяни завоювали її самі, ще у часи "перебудови", коли діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР про те, що повідомляти про мітинги і демонстрації необхідно за 10 днів і після того чекати, дозволить влада їх проведення, чи ні.

Учасники першого ж "несанкціонованого" мітингу в історії новітньої України - члени Українського культурологічного клубу - були затримані міліцією 26 квітня 1988 року. Але наступні акції - страйки шахтарів, студентське голодування 1990-го, протест проти ГКЧП тощо влада вже була не в силі зупинити. Насамперед завдяки мирним зібранням громадян Союз розпався, а Україна стала незалежною.

Конституція України 1996 року зафіксувала існуючий де факто стан речей і проголосила, що дозволів на проведення мітингів не потрібно, а заборонити зібрання може лише суд і лише за певних умов. Звичайно, режим Кучми не був задоволений такою конституційною нормою і коли вибухнула "Україна без Кучми", почав шукати методи протидії цій шкідливій свободі.

У хід пішли підконтрольні суди і міліція. 18 учасників УБК були засуджені до ув'язнення. Але, як і 10 років тому, влада не змогла ефективно протидіяти громадянам. За часів "пізнього Кучми" опозиція вже була господарем вулиць і майданів. Знову завдяки мирним зібранням громадян Україна зробила ще один крок в своїй історії.

Якщо на початку 1990-тих було повалено радянський тоталітаризм, то на початку 2000-них - президентський авторитаризм. Проте не надовго.

"Помаранчеві", які прийшли до влади на хвилі народних протестів, добре розуміли всю небезпеку мирних зібрань громадян для влади і почали з того, що ще на початку 2005-го досить брутально, без рішення суду, розігнали пікет своїх політичних опонентів у Дніпропетровську.

Протягом "помаранчевої" п'ятирічки мітинги і демонстрації розганялися за рішенням судів, без рішення судів і, навіть, всупереч рішенням судів (як це було у травні 2006-го з Маршем Свободи у Києві).

Міністр внутрішніх справ Луценко відверто став на бік однієї з політичних сил, а міліцейські підрозділи орієнтувалися не на те, як захищати права громадян (в тому числі, й право на мирні зібрання), а на те, як розганяти мітинги. Саме за систематичні порушення громадянських прав Луценко й отримав антипремію "Будяк року 2009".

Загалом, придушуючи свободу зібрань, міліція діяла в інтересах провладних політичних сил або представників великого капіталу (забудовників і власників підприємств).

На жаль, цього разу українські громадяни не змогли як на початку 90-тих і 2000-них відвоювати свої права, а порушення громадянських свобод у "помаранчевий" період (в тому числі, свободи слова, зібрань, прагнення як попрезидентської, так і пропрем'єрської політичних сил до авторитаризму) не отримали адекватної оцінки суспільства і, насамперед, правозахисників.

А така оцінка була необхідна, бо тенденція до придушення свобод, яка бере свій початок за Кучми і розвинулася за "помаранчевих", отримала своє закономірне продовження за влади Партії регіонів.

Кінець свободи?

Сьогодні, за три місяці після приходу до влади нового уряду, можна однозначно стверджувати: стаття 39 Конституції, яка гарантує громадянам свободу зібрань, в Україні не діє, а провести будь-який мітинг чи демонстрацію, яка не подобається представникам центральної чи місцевої виконавчої влади, неможливо.

Десятки громадян були затримані працівниками міліції (в тому числі, "Беркутом") протягом березня-квітня тільки в Києві.

14 березня на бульварі Лесі Українки, 13 квітня на вулиці Гончара (протести проти забудови), 25 березня - учасники протестів проти міністра науки та освіти Табачника, 8 квітня - за вказівкою депутата від Партії регіонів Колісниченка в Українському Домі, 9 квітня - учасники протесту проти захоплення книжкового магазину "Сяйво".

Жодна із згаданих акцій не була заборонена судом, а те, що учасники зібрань були затримані безпідставно, свідчать рішення судів, до яких вони були доправлені працівниками міліції.

У травні влада переходить до іншої тактики протидії мирним зібранням. Замість безпідставних затримань - до судової заборони. 28 квітня міністерство закордонних справ України на прохання посольства Китаю звертається до Київської міськдержадміністрації з пропозицією заборонити мітинг протесту проти політики китайського керівництва.

У будь-якій країні, яка себе поважає, таке "прохання" викликало б дипломатичний скандал. Натомість КМДА звернулася до Київського окружного адмінсуду і той 12 травня заборонив мітинг. 13 травня той же суд на прохання керівництва київської міліції і КМДА забороняє Марш Свободи. 15 травня - забороняє партіям "Свобода" і "За Україну" протестувати проти російсько-українських угод.

Усі згадані судові постанови не ґрунтуються на нормах Конституції та європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, що дозволяє стверджувати: судова влада (принаймні, в особі Київського окружного адмінсуду) не стала незалежною і є лише виконавцем волі виконавчої влади.

Наступний після судових заборон етап дотримання свободи зібрань в Україні полягає у розгоні мітингів без будь-якого судового рішення.

Так 1 травня представники міліції припинили рух колони молоді лівих поглядів за заявленим ними маршрутом. Трьох активістів затримали. За відсутності рішення суду про заборону міліція мала інший аргумент: "Вы туда не пройдёте!".

15 травня у Харкові (того дня в Україні відзначали День Європи) міліція зупинила молодіжну акцію "Знищимо в Харкові сміття". Двох активістів затримано. Представники міліції заявили, що ця акція не отримала "добро" від "узгоджувальної комісії" міськради, хоч згідно Конституції жодної згоди від місцевої влади на проведення зібрань не потрібно.

Ще одна "знахідка" влади у галузі свободи зібрань - міськвиконкоми, зокрема, Сімферополя і Дніпропетровська, під різними приводами відмовлялися приймати і реєструвати повідомлення про мітинги. Очевидно, вони (знову ж, всупереч Конституції) вважають, що відсутність зареєстрованого повідомлення про захід дає право міліції розганяти зібрання.

Отже, маємо арсенал методів, за допомогою яких представники влади і, зокрема, міліції, можуть припинити або розігнати (і розганяють!) будь-який мітинг. Заради справедливості мусимо відзначити, що всі згадані методи не є ноу-хау нової влади. Всі ці методи з успіхом були випробувані владою "помаранчевих".

Не змінився зі зміною влади і ще один метод протидії мирним зібранням - використання окремих об'єднань громадян для протидії зібранням інших громадян. Так, наприклад, ВО "Свобода" і 2009-го (за "помаранчевих"), і 2010-го (за "регіонів") проводили агресивні акції проти Маршу Свободи.

На відміну від Маршу Свободи, заходи "Свободи" судом заборонені не були, а самі учасники цих заходів швидше нагадували позаштатних працівників міліції, а не громадських активістів.

Казус Касьянова

Втім, якщо хтось вважає, що із свободою зібрань гірше, ніж зараз, бути не може, той помиляється. Справа в тім, що описані вище методи боротьби влади з висловленням незручних для неї поглядів є незаконними. І ми маємо бодай примарну можливість оскаржити рішення судів у апеляційній інстанції (відповідні скарги у деяких з описаних випадків вже подані), а дії міліції - у прокуратурі.

Але вже скоро може статися так, що дії влади з розгону мітингів будуть освячені спеціальним законом.

Верховна Рада планує 15-18 червня розглянути у другому читанні законопроект "Про порядок організації і проведення мирних заходів". Цей проект був запропонований урядом Тимошенко і схвалений у першому читанні ще рік тому.

Характерною його особливістю є значне збільшення, порівняно з Конституцією, підстав для заборони мітингів і запровадження посади "уповноваженого представника органу виконавчої влади", який без рішення суду, на свій розсуд, може "припинити" зібрання.

Рік тому за проект голосували депутати з БЮТ і НУНС. Партія регіонів була проти. Тепер влада змінилася, і цілком можливо, що голоси за те, щоб проект став законом, дасть саме провладна фракція.

В Україні може повторитися випадок, який стався кілька років тому в Росії. Там 2003-го Дума схвалила законопроект про мітинги і демонстрації, запропонований урядом на чолі з Михайлом Касьяновим.

Після того минуло небагато часу як Касьянов опинився в опозиції, а мітинги незгодних, до яких приєднався екс-прем'єр, міліція розганяє у відповідності до його ж закону.

Втім, не факт, що депутати БЮТ і НУНС навіть тепер, коли закон про зібрання може бути застосований проти них, голосуватимуть проти. Адже попри привласнену ними назву "демократи", "помаранчеві" за 5 років при владі показали, що вони є не меншими прихильниками авторитаризму, ніж Регіони.

Що робити?

Так чи інакше, до сих пір свобода зібрань, навіть у тому куцому вигляді, як вона досі існувала в Україні, залишалася для багатьох громадян чи не єдиною можливістю висловити свої погляди і якось протидіяти всевладдю великого капіталу. Сьогодні і цю віддушину можуть закрити.

Що ми можемо зробити? Передусім пам'ятати, що права, в тому числі і свободу зібрань, нам ніхто не подарує. Як 10 і 20 років тому лише ми самі можемо її завоювати.

Зрозуміло, що кардинально змінити ситуацію з правами людини в Україні можна буде лише змінивши Систему соціальних відносин, подолавши владу капіталу, незалежно у який одяг - БЮТ чи Партії регіонів він рядиться.

Але поки що можна запропонувати кілька кроків, які цілком по силах громадським об'єднанням, для яких є важливим зберегти громадянські свободи в Україні.

Перший - не допустити ухвалення Радою урядового законопроекту про організацію і проведення мітингів і демонстрацій. Це можливо зробити за допомогою тих же мирних зібрань і кампанії у медіа.

Друге - домогтися парламентських слухань про свободу зібрань в Україні.

І третє - добитися відставки міністра внутрішніх справ Могильова, який все більше і більше нагадує щедрінського поліцмейстера. Відставки не за його висловлювання (хоч, здається, ці висловлювання більше, ніж будь що дискредитують нову владу), а за систематичні порушення прав людини, які у надзвичайно короткий термін допустило очолюване ним міністерство.

Володимир Чемерис, Інститут "Республіка", для УП