Операція прикриття. Або післямова до відзначення 65-ї річниці Великої Перемоги в Україні
Георгіївські стрічки, численні біл-борди із усміхненим Януковичем на тлі стареньких ветеранів та червоних стягів, відкриття пам'ятників у Києві та Севастополі, спільний українсько-російсько-білоруський парад військ на київському Хрещатику, і того ж дня - дружня вечеря президентів колишніх країн-членів Союзу РСР у самій Москві, у ленінських Горках...
А ще - запальні промови глави держави, звернені до народу - щоправда президент чомусь жодного разу не уточнив до якого саме народу звертається.
Перший висновок, який я зробив для себе після 9 травня 2010 року - День Перемоги став найголовнішим державним святом. У тому сенсі, що "велика перемога радянського народу над фашизмом" стала ключовою ідеологічною позицією Віктора Януковича і його соратників.
Чи добре те, що центральна влада турбується про збереження у пам'яті народу подвигу борців із фашизмом? Безумовно, це добре.
Чи щиро вона, влада, цим переймається? Можливо й так - але не певен, бо маю серйозні підозри, із якою метою вона це робить.
На моє глибоке особисте переконання, яке я нижче спробую обгрунтувати, чинна влада робить День Перемоги головним, центральним святом країни виключно із корисливою метою, переслідуючи свої дрібнопартійні інтереси.
Капітуляція і перемога.
Із кожним днем стає очевидним для все більшої кількості українських громадян факт того, що Януковичу і Азарову не вдалося вибудувати рівноправних відносин із Росією (а не вдалося - бо ж ведуть себе не як державники, а як дрібні провінційні князьки).
Кремль вимагає від уряду України все більше, і все нахабніше.
Припускаю, що до такого російського наступу наївні москвофіли із ПР не були готові: навряд чи їм до душі масштабна експансія росіян на найсмачніші шматки вітчизняної промисловості - енергетику, авіаційну галузь, машинобудування. Але відступати нікуди - позаду, й справді, Москва.
Позаяк здача українського національного інтересу все більше нагадує бліцкріг, і цілком вірогідно, результатами цього бліц-крігу будуть неприємно здивовані й багато виборців Януковича (і найперше - з причин цілком меркантильних), команді нового президента потрібно негайно обернути неприємні результати владарювання у пристойний ідеологічний соус.
Подібно до того як розвідники "прикривають" одну головну операцію іншою (непотрібною насправді) для відволікання уваги, так само Партія регіонів "прикриває" українську капітуляцію перед Росією у 2010-му, "великою перемогою радянського народу над фашизмом" у 1945-му.
Якихось пятдесят днів вистачило Росії, щоби поставити українську владу на коліна.
Та справа далеко не тільки в банальному відволіканні уваги парадом від, скажімо, протестів опозиції.
Насправді йде намагання відкоригувати у потрібному напрямку світосприйняття українців, спроба створити сприятливі умови, щоби речі недостойні сприймалися як, у принципі, прийнятні.
Якщо ми були Радянським народом, разом із росіянами здобули найбільшу перемогу людства, то як не соромно виганяти війська Чорноморського флоту із Севастополя?
Якщо ми впродовж десятиріч пліч-о-пліч будували економічний потенціал великої Радянської держави, то чи ж не найкраще буде нам об'єднати Газпром та Нафтогаз, авіабудування та створення ракет?
І якщо вже накази у звитяжній Червоній армії віддавалися російською мовою, то що поганого у тому, щоб російська мала офіційний статус в Україні?
І головне, звичайно: де ж тут, скажіть, здача урядом національних інтересів?!
Звичайно, все це серйозно спрощено - як і усяка модель. Звичайно, далеко не всі українські громадяни так подумають. Але зберегти Партію регіонів від електорального краху, можливо, вдасться.
Переконаний, що у будь-якій країні партія, яка впродовж кількох місяців перебування при владі пішла на такі колосальні поступки іншій державі, неодмінно не мала би шансів залишитися у політиці.
У нас - це можливо, і ось чому. На відміну від європейських демократичних країн, виборці (а відповідно - і партії) в Україні не мають спільної ментально-ідеологічної парадигми - суми цінностей, однаково важливої для усіх.
Ментально-ідеологічна парадигма - це сукупність відповідей на запитання: "Хто ми?", "Звідки ми взялися?", "Чим ми відрізняємося від інших народів?", "Яке наше місце у світі?", "Які в нас основні цілі?" тощо.
Звичайно, у виборців будь-якої розвиненої країни відповіді на ці запитання будуть дещо різнитися, але серед абсолютної більшості населення вони не будуть вступати у пряму суперечність.
В Україні ж існує цілих три основні ментально-ідеологічні парадигми - українська, російська та совєтська, які лежать в основі діяльності більшості українських партій.
Національна парадигма.
Перша парадигма - власне, національна, "проукраїнська". Це - ідеї пов'язані із розбудовою України як незалежної, суверенної, самобутньої, національної, європейської країни.
Це - націонал-демократи. Для нас само-собою очевидним є абсолютний пріоритет збереження незалежної Української держави, відтак необхідність щонайшвидшої євроінтеграції, вступу до НАТО, виведення Чорноморського флоту із Криму, державна підтримка національної культури і освіти, орієнтація на європейську культуру, і, навіть, утворення єдиної помісної православної церкви.
У воєнно-гуманітарному плані тут маємо культ справжніх героїв: усіх вояків, які зі зброєю в руках захищали свою землю від поневолювачів.
Потрібно визнати, що й серед адептів "проукраїнської" парадигми є чимало політичних суб'єктів, які через специфіку свого сприйняття радше віддаляють Україну від омріяного ідеалу цивілізованої заможної європейської України. Хтось - через свідомий відхід на крайньо праві, напівекстримістські позиції; хтось - через нездатність ментально вийти із початку 90-х років.
Українська республіканська партія "Собор" стоїть тут на позиції необхідності здійснення модерної, адекватної вимогам часу, національно-демократичної політики.
Головним ключем до того, щоби "проукраїнська" парадигма стала домінуючою у кожному регіоні є толерантність й готовність сприйняти один одного незалежно від мови, етнічного походження та політичних поглядів на базі усвідомлення кожним громадянином своєї співвідовідальності за долю України.
Російська парадигма в Україні.
Друга парадигма - "проросійська". Основна ідея - це ідея "великої Росії", новітньої Російської імперії.
На цю ідеологічну платформу опираються як власне російські національні партійні і громадські структури в Україні (на зразок "Руского блока"), так й деякі ідеологічні партії, приміром, ПСПУ і комуністи.
Тут спостерігаємо цікавий парадокс - Компартія замість того, щоби опанувати "совєтську" парадигму (про неї трохи згодом), по-суті експлуатує російські імперські рефлексії в частини українських громадян.
До цієї парадигми належить уявлення про вторинність української культури стосовно російської, за історичне непорозуміння сприймається факт української державності (цей "гріх" можна "спокутувати" лише повною лояльністю до російської зовнішньої політики).
Для "проросійської" політичної парадигми відсутність державного статусу у російської мови - це плювок в обличчя, заклики до виведення ЧФ - найгрубіша лайка, Київський Патріархат Української православної церкви - непристойний жарт (між іншим, дуже зворушливо у цьому контексті читати передмову "вождя" комуністів до книги "История филаретовскиго раскола"; здавалося б, його-то чому це турбує?).
У воєнному аспект російського міфу домінує ідея російського офіцерства, а Друга світова війна сприймається крізь призму головної і спрямовуючої ролі Росії. "Проросійська" парадигма має за основну і безальтернативну стратегічну мету знищення української державності та перетворення самобутньої української культури на "малоросійський" компонент культури "великоросійської".
"Совєтська" парадигма.
Третя парадигма - це експлуатація радянського, так би мовити - інтернаціонального - періоду в історії України. Національний крен у бік Росії тут теж є - але не такий великий. Феномен "совєтської" парадигми добре розглядати на прикладі її нібито апологету - Партії регіонів.
Ця партія експлуатує радянський міф, але очевидно, не з міркувань ідейних - навряд чи Ахметов, Клюєв чи Колєсніков серйозно хотіли б повернутися до доби Радянського Союзу. "Совєтська" парадигма зовсім не заперечує існування номінальної Української держави, розвитку української культури і т.д. Але без "одвічної дружби українського і російського народів" - тут ніяк.
Потрібно сказати, що "совєтська" парадигма із успіхом експлуатується багатьма колишніми радянськими республіками, переважно, як ідеологічна опора авторитаризму. Кожен режим шукає підстав для своєї легітимізації.
І кожен - вибудовує власну історичну міфологію (вживаю це слово в науковому значенні - як систему поглядів і уявлень, "сакралізовану" масовою свідомістю).
Дуже прикметно, що "Велику Перемогу" роблять сьогодні одним зі стовпів російського національного історичного міфу (поруч з іншими "бойовими звитягами" Невського-Донського-Суворова-Кутузова). Вона ж є основною ідеологічною підпорою білоруського режиму, який відсунув на маргінеси (або й заборонив) все власне білоруське - Єфросинію Полоцьку, Скорину, Велике князівство литовське, перемогу під Оршею тощо).
Використовуючи квазірадянську стилістику в Україні, Партія регіонів отримує карт-бланш на грабування країни, немов засліплюючи наркотичним димом зір тих, хто так і не зміг розпрощатися із радянським минулим.
"Совєтська" парадигма зручна тим, що дозволяє, з одного боку, не провокувати громадянської війни із патріотами (що неодмінно сталося б, якби уряд сформували представники "проросійської парадигми"), а з іншого - нещадно експлуатувати лояльність свого електорату, прихильного до радянського минулого, і, вже звісно, таких непересічних подій як "велика перемога радянського народу над фашизмом".
...Як людина я розумію історичну зумовленість існування різних політичних парадигм в Україні.
Як оптиміст, я переконаний, що саме ідея України як незалежної, самобутньої, національної, європейської країни неодмінно буде реалізованою.
Як Українець, я зроблю усе, щоби пам'ять про усіх борців за волю Української землі, передалась прийдешнім поколінням. Але як політик мені соромно за тих моїх колег, які прикривають свої програші недостойними іграми із світлою пам'яттю про Велику Перемогу.
Анатолій Матвієнко, голова Української республіканської партії "Собор", народний депутат України, спеціально для "Української Правди".
