Про страх, сором і долю

Минуло два роки, і я вважаю, що маю право дещо розказати, чому я пішла з посади ведучої праймового випуску "Фактів" на ICTV. Я не робила цього раніше, бо в цій розповіді буде багато наївних за українськими мірками суджень, багато займенника "я".

 А по-друге, я вважала, що навіть розкажи я всю правду, мене мало б хто зрозумів і мало б хто повірив. Навіть близькі друзі казали "ну, заказухи це, звичайно, неприємно, але все таки, чому насправді ти сама пішла з такого теплого місця?"

Після заяв журналістів 1+1 та СТБ мені здається, що людей, які зрозуміють мене, стало більше.

Наприкінці 2007 року ініціативна група українських журналістів почала акцію проти замовних матеріалів в новинах "Не продаємося". Акція була кострубата, непродумана, з нечіткими посилами, і через це я не підписалася під нею. Але на ICTV в той же час ми склали своє звернення до керівництва з проханням позбавити журналістів принизливої необхідності знімати проплачені замовні матеріали, узгоджувати текст з замовниками (які інколи ставили, м'яко кажучи, неприйнятні, а то й просто дикунські умови) і видавати в ефір, знову ж м'яко кажучи, незбалансовані матеріали.

Журналісти написали, що багато років мирилися з цією практикою, прислухаючись до аргументів керівництва, що комерційні заказухи менше зло, ніж політичні, і якщо ми заробимо на них гроші, то зможемо собі дозволити не прогинатися під політиків.

Але наразі, (це був 2007-ий рік) рекламний ринок росте, керівництво постійно наголошує, що канал прибутковий, і журналісти просили б керівництво зосередитись на цивілізованих засобах заробляння грошей, дозволивши в "Фактах" показувати лише справді цікаві, оперативні, об'єктивні, збалансовані новини, враховуючи, що вони дають дуже хороший рейтинг.

Лист був переданий генеральному директору, який на найближчій літучці дуже швидко розповів колективу як несолодко живеться за стінами великої корпорації, сказав, що всі бажаючі можуть за ці стіни вийти, втративши стабільну білу зарплату, лікарняні тощо, якщо не згодні з корпоративною політикою.

Заказухи були і будуть, а підбурювачі і організатори будуть покарані, підсумував гендиректор. Організатором він назвав мене, що було неправдою, і маю зазначити, що справжній організатор і автор листа - один з редакторів - не побоявся тоді зізнатися, що саме він був ініціатором акції.

Паралельно з погрозами на тій же літучці кільком потенційно нестійким журналістам було прилюдно обіцяно підвищення. Далі жодних репресій не послідувало.

Журналісти, які сподівалися, що їх хоча б вислухають, а не просто різко вкажуть на їхнє місце в куточку, втратили віру в себе, у всіх були або кредити, або діти, або батьки, або не було чоловіка, словом, по-людськи всіх можна було зрозуміти. Кілька з них вже в день заяви і її розбору поїхали знімати замовні сюжети.

А я нічим виправдати себе не могла. Я дуже любила свою роботу. І ненавиділа всіх, хто міг просто з вулиці подзвонити в рекламний відділ, замовити сюжет, і випускова група була зобов'язана поставити його в ефір.

На той час завдяки попередньому головному редактору новин був укладений цілий талмуд з умовами появи заказух в ефірі "Фактів" - не більше 2 проплачених матеріалів в одному випуску, в підводці назва торгової марки не називається, текст ведучого з замовником не узгоджується, матеріал має відповідати цілій низці журналістських критеріїв (має бути хоч якийсь інформпривід, бо були бажаючі проплатити сюжет про весілля чи день народження), матеріал не повинен робити редакцію учасником конфлікту (один з виробників соків довго пропонував подвійний тариф за сюжет про те, що його соки корисніші за кока-колу) і т.п.

Але в 2007 році головний редактор змінився, і умови талмуду дотримувалися тільки після серйозних дебатів, новий головред менше переймався чистотою новин. Кожен випуск готувався в кошмарному протистоянні з рекламним відділом, якому редактори і ведучі показували талмуд, який затверджував, що не більше двох заказух на випуск, а рекламний відділ намагався просунути чотири, слізно аргументуючи це тим, що у них є свій план, і якщо вони його недовиконають, то недоотримають зарплату.

Я можу навести кілометри таких чарівних фактів, але сухий підсумок такий - йдучи з роботи, мені хотілося прийняти душ і купити прилад для стирання пам'яті. Я робила все що могла, билася за кожне слово, вичитувала всі заказухи, хоча це не було моїм обов'язком, вимагала переробити той чи інший неблагопристойний абзац, в 95% випадків добивалася свого, але все одно після ефіру відчувала спустошеність і сором.

Чому я маю цим займатися, а не думати над своїми підводками?

Коротше. Виправдати себе тим, що мені немає на що жити, я не могла. Сором і відчуття безсилля мене доїдали. І я вирішила - будь що буде, жодної комерційної заказухи в моїх випусках більше не буде. Якщо я відбиваюся від двох, відіб'юся і від чотирьох.

Я повідомила про своє рішення колегам, сказала, що нікого ні за що агітувати не буду, бо всі дорослі люди, я все розумію про обставини, але те, що ми робимо зараз - не журналістика. Чесніше йти в піар або в прес-секретарі.

Січень 2008 пройшов майже гладко - свята, заказух було небагато, відповідно і відбитися від них було реально - вони всі не відповідали стандартам, тому я безкінечно відправляла їх на доопрацювання.

І зіткнулася з негативною реакцією журналістів. Вони були не в захваті від того, що через мої "вибрики" їм доводилося по 10 разів переписувати, перезнімати, переузгоджувати, перемонтовувати. Їм було зручніше швиденько зліпити, видати в ефір і забути.

Я зіткнулася з нерозумінням колективу, хоча в окремих особливо "запущених" випадках кілька колег мене підтримувало, за що я їм дуже вдячна. Зізнаюся, оскільки напруга була високою, а сили людські небезмежні, я була різкою, категоричною і, думаю, малоприємною в спілкуванні особою.

Але в мене була мета, я прямо говорила, що заказуху в свій випуск не пропущу, а всі навколо казали - ну, давай ми її удосконалимо, щоб вона стала нормальною, поза очі кажучи зовсім інші речі.

Результатом стало те, що вся джинса плавно перекочувала на тиждень іншої ведучої, що теж не викликало в неї захвату, але й не стало приводом до протестів.

Чесно кажучи, я чекала, що мій демарш викличе якусь реакцію керівництва, але її не послідувало. Вони знали структуру краще за мене. Під кінець другого місяця моєї дуже успішної боротьби я абсолютно знесилилася. Я очікувала, що люди звикнуть, що заказух в мій випуск приносити не треба, але їх приносили і кожен раз розмовляли зі мною так, наче вчорашніх протестів і дебатів не було.

Боротьба за кожен сюжет була не на життя, а на смерть і як в перший раз. Я втрачала сили, але не знаходила слів щоб попросити підтримки у колег, бо бачила їхнє нерозуміння і невіру, що чисті новини можуть стати системою.

"Ти ж бачиш, гендиректор навіть не знає наших імен, ми для нього ніхто...", "тобі добре, а в мене чоловік майже безробітний...", "ти ж не маленька, це ідеалізм..."

І я написала заяву про звільнення. Мене не дуже зупиняли. В день звільнення я випадково зустрілася з Оленою Франчук, розповіла їй цю ситуацію, яку вона вислухала з тривогою на обличчі і запитала, чи обговорюється ця ситуація (з джинсою на ICTV) в професійному середовищі.

Я відповіла ствердно, але думаю, що люди, які інформують Олену Леонідівну, на той момент вже сформували її уявлення і ставлення до сайту "Телекритика" як апріорі ворожого до ICTV.

Через певний час, коли Олена Франчук нарешті зробила публічною інформацію, що вона є реальним керівником медіахолдингу Пінчука, заказухи зачистили і більшість з них винесли за межі "Фактів". А на запитання журналу "Кореспондент" про імідж "Фактів" як найбільш заповнених джинсою новин, Франчук достойно відповіла: " так, у нас є недоліки, але ми працюємо, щоб ставати все кращими і досконалішими".

Робота триває. Ну а про те, як ICTV наразі висвітлює політичні новини, глядачі можуть зробити висновки самостійно.

Я розказала цю історію для тих, кому справді болить доля професії. Якби мене підтримав хоч хто-небудь, я б не здалася. Але я соромилася просити допомоги.

Сьогодні я на боці і тих, хто підписав відкриті листи, і тих, хто як Оля Червакова, виступає за більш продумані акції. У кожного свій шлях.

Головне не мовчати. Публічних виступів власники і менеджери справді бояться. Вам легше підписати груповий лист - підпишіть.

Ви, як я, органічно не сприймаєте стадних акцій - напишіть свою колонку, висловіть свою особливу думку. Тільки не мовчіть.

Днями була на одному громадському заході (назвемо його клубом за інтересами), де серед інших були присутні журналісти з плюсів та СТБ. Плюсівці розгублені, естебешки почуваються трохи впевненіше, бо там ньюзрум практично єдиний.

Уявляю, як несолодко зараз Олексію Мустафіну - адже саме він всі роки вчив свою редакцію думати, аналізувати, іронізувати, він зібрав колектив дорослих журналістів, тих, яким в кайф зробити матеріал, помучитись, щоб там були всі точки і кути зору, і щоб сюжет не можна було слухати, а необхідно було дивитися, бо "Вікна" найкраще працюють з картинкою.

Я думаю, Мустафіну зараз, м'яко кажучи, дорікають, що колектив вийшов з-під його контролю. Так має бути - журналіст-новинар зобов'язаний оперувати фактами, але для цього він повинен бути здатним на власне судження.

І будьте готові вислухати все про ваш непрофесіоналізм, поганий характер, політичну заангажованість. Це безперечно буде. Тому не соромтесь не приймати непрофесіоналів у свої лави, стороніться тих, хто справді шукає під крилом боротьби з цензурою захисту для своєї ліні чи нездатності добре працювати.

А ще будьте готові, що вас, як, наприклад, Савіка Шустера, звинуватять в вимаганні 20% акцій каналу чи спробують дискредитувати іншим методом корпоративних воєн, аби тільки переконати всіх, що ви боретесь не за свободу слова.

Це для журналістів нове протистояння, медіаменеджери за своє виживання борються з оточенням власника щодня, вони знають методи.

Я не ідеаліст, корпоративна політика буде завжди. Пригадую своє стажування в Німеччині і улюблену фразу тамтешніх журналістів: "у нас цензури немає, але у нас є шеф-редактор. А у нього є друзі..."

Там теж є нюанси. І німецьким журналістам не легше ніж українським - вони в 99% випадків не мають сталого контракту чи нашої трудової книжки і працюють за гонорари. Не знайдеш спільну мову з редактором - не будуть давати теми, не ставитимуть твої сюжети в ефір, не отримаєш грошей за результатами місяця.

Правда, страшно? Але вони сперечаються! І тому головний редактор максимум на що може розраховувати, це підкоректувати нюанси, але не наважиться вимагати замовчування важливих фактів.

Українські медіавласники навряд чи до кінця свого життя (дай їм бог здоров'я) відмовляться від свого права впливати на зміст новин. Але ускладнити для них цей процес - достойна мета.

Ліричний Р.S. Напевне, для багатьох я - поганий приклад, адже чимало колег вважають, що після звільнення з ICTV я не знайшла рівноцінної роботи. Це був мій вибір. Річ у тім, що залишивши "Факти", за місяць я завагітніла. В мене було достатньо цікавих пропозицій, але я зі зрозумілих причин не могла гарантувати потенційним роботодавцям безперервної роботи та й не готова була кидати донечку одразу після пологового.

Діна не з'явилася б у мене, якби я продовжувала жити в стресі розчавленого ньюзруму. Тому я безмежно вдячна долі, що все склалося саме так.

Іванна Коберник