Етот дєнь пабєди… Або дідівська правда

Пам'яті Бушного Миколи Івановича, Бібліва Костянтина Григоровича і Бушного Валерія Миколайовича присвячується

Для початку одне зауваження - цей матеріал я свідомо не запропонував для участі в акції: 1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову, бо, по-перше, не вважаю, що Історію, тим паче альтернативну чи неписану слід приурочувати до якоїсь дати.

А, по-друге, мені не подобається саме слово акція. Це щось кінцеве. Тобто відписались, відзвітувались і по-совковому забули. Так не має бути - народна історія мусить писатися постійно.

Щось більш-менш розлоге спеціально до 9-го травня я писав лише раз в житті. Це трапилось  в 10-му класі - рівно 35 років тому.

Тоді в школах до різних совєцьких ювілеїв любили проводити різноманітні тематичні конкурси шкільних сочінєній на кшталт "І Лєнін такой молодой..." до чергового дня уродження вождя світового пролетаріату. Або ж "І юний Октябрь впєрєді!" до річниць відомого більшовицького заколоту.

От і того разу проводилось політосвітницьке міроприємство під гаслом "Етот дєнь пабєди порохом пропах...".

Усна супровідна від вчительки наставляла: сочінєніє мусить бути у формі оповідки ветерана війни. Героїв ветеранів шукати хоч в родині, хоч по сусідству, хоч на вулиці.

Щоб заохотити доста хіпуватих як на той час, але цілком раціональних десятикласників, пообіцяла - три найкращі опуси будуть відправлені на районний конкурс, а його авторам вона особисто обіцяє випускну екзаменаційну "5".

Бонус, до речі, не такий вже й слабенький. То були перші роки, коли при вступі до вишу почали враховувати середній атестаційний бал і кожна п'ятірка його звичайно ж підвищувала. Тому до справи я взявся завзято, тим паче що в найближчому родинному оточенні мав аж чотирьох ветеранів.

Прадіда Данила я із жалем відкинув відразу ж. Бо був достатньо метикуватим, аби зрозуміти: якщо хоч десяту частину його колоритних оповідок вивалю в сочінєніє - неприємностей не оберешся. Правда, най і з великим запізненням, я деякі його спогади таки звів до купи і оприлюднив.

Батьків вітчим дід Іван, хоч і вважався підпільником і навіть мав відповідну медаль, похвалитися чим-небудь героїчним, як мені тоді здавалось, навряд чи міг би.

От рідний по батьківській лінії дід Михайло, як на той час, міг би стати ідеальним ветераном оповідачем. Війну воював від Москви до Берліну, командир полка, полковник, повні груди орденів та медалей, мемуари пише...

Одна біда - бабцю Марію із малим сином на руках він кинув ще до війни. І мій батько - отой самий син - не те щоб забороняв зустрічатися із дідом, але не вітав наші контакти.

Тому я вирішив зупинити свій вибір на дідові по матері - Бушному Миколі Івановичу. Правда, дід Микола про війну розповідати не любив. Коли його діставали питаннями, відповідав наче анкету читав, інколи вживаючи при цьому зовсім не анкетні слова і вирази:

"Війна застукала мене майже на кордоні. Був батальйонним комісаром, попри це драпав заразом з усіма аж до Харкова, там трохи попручались німцю. Здавав і брав (саме так і казав, а не обороняв і визволяв) Харків двічі. В 42-му в Барвенківському котлі якась своя ж падлюка стрельнула в спину, потрапив у полон, оклигався - втік. Потім штрафбат в Сталінграді. За Родіну! За Сталіна! - не кричали.

Кричали **б, твою мать! Змив кров'ю. Тільки до політроботи більше не допустили. В званні не поновили, дали капітана і призначили комбатом. З ним (батальйоном) і пройшов через Вороніж, Харків, Київ, Корсунь-Шевченківський, Варшаву до Праги".

От і все, що я чув до того від нього про війну. Правда, були ще два нюанси.

Перший. Дід Микола чомусь саме 9 травня не святкував. А от 11-го він, взагалі непитущий так званий сільський інтелігент (директор школи, історик), напивався до чортиків, лаявся як останній колгоспник, пускав сльозу і весь час гірко повторював: "Дурні, які ми дурні! Просрали перемогу!".

Другий. Сам він про це чомусь не згадував, але бабця Поля по секрету розказувала, що коли дід воював Варшаву, то на згарищі якоїсь бібліотеки підібрав напівобгорілого шевченківського "Кобзаря". І той "Кобзар" зараз в Полтавському музеї дуже цінний експонат.

От історію із "рятуванням" "Кобзаря", взявши за основу "анкетну" оповідку діда Миколи і буйно розцвітивши її своїми власними фантазіями почерпнутими із книжок та фільмів про війну, я і вирішив зробити кульмінацією сочінєнія.

Вийшло, як тоді мені здавалось, нічого собі. І здавалось так не лише мені одному. Сочінєніє потрапило не лише на районний, але й на якийсь обласний конкурс. Я отримав свою екзаменаційну п'ятірку. А моя мама, аби похвалитися талантами сина і онука, дала почитати сочінєніє діду Миколі.

Ось тут дід і вибухнув: "Хто йому стільки дурниць про війну та й про мене заодно намолов?".

"Так розкажи не дурниці", - порадила мама.

Після цього випадку, дід Микола на тему війни зі мною став говіркіший, для початку повідавши історію з "Кобзарем".

Ні на якому згарищі жодної варшавської бібліотеки "Кобзаря" він не рятував. Все було набагато простіше, трагічніше, а згодом суто по-совєцьки маразматично.

"Кобзаря" дід Микола забрав у батальйонного особіста вже після взяття Варшави, коли їх полк відвели в тил на перепочинок та поповнення резерву. А той в свою чергу конфіскував книжку у одного із новобранців свіжого, так званого "західняцького", призову.

Відібрав смершівець "Кобзаря" під приводом того, що це антисовєцька ворожа література.

Дід звичайно ж пояснив особісту, що то далеко не так. Але смершівець наполягав на своєму. Мовляв, видання було дореволюційне та ще й іноземне. І дійсно, "Кобзар" виявився досить рідкісним - празького видавництва 1876 року.

Дід Микола відразу ж запідозрив, що особіст саме через раритетність видання відібрав книжку у новобранця.

Він лише уявив собі, як мати чи бабуся, збираючи хлопця до війська, дали йому того "Кобзаря" як оберіг. І хоча сволочитися йому із смершівцем не дуже кортіло, тим не менш, він вирішив повернути "Кобзар" господарю.

Під приводом того, що йому як історику цікаво чим же це видання відрізняється від інших йому відомих, дід таки забрав "переглянути" книжку у особіста. А сам трохи згодом доручив ординарцю відшукати ображеного смершівцем бійця Бібліва.

Але трапилась біда. Поки він сперечався із смершівцем , новобранець пішов через незоране поле за якимось лихом до сусіднього гайку і підірвався на міні. Повертати "Кобзаря" виявилось нікому. Вже після війни дід намагався списатися із рідними загиблого бійця, але лист повернувся із поміткою "адресат вибув".

Що це означало в той час для мешканців Рівненської області  - а саме звідтам був родом загиблий - я думаю сьогодні пояснювати не треба...

Ну, а далі з "Кобзарем" відбувся фарс в суто совєцьких традиціях. Одного разу вже на початку 1964, на якійсь районній освітянській нараді дід Микола в колі друзів розповів історію з "Кобзарем". Про що потім страшенно жалкував.

Інформація якимось робом дійшла начальства обласного і діда почали смикати, бо якраз наближався 150-річний ювілей з дня народження Шевченка.

Певно, якомусь чинуші прийшла в голову ідея відповідним чином героїзувати історію з "Кобзарем". Була вигадана історія: буцімто в боях за Варшаву комбат Бушний із своїм підрозділом відбив підпалену німецько-фашистськими бузувірами бібліотеку і врятував з вогню "Кобзар".

Ну, а діду запропонували в дні святкувань ювілею урочисто передати "Кобзар" до краєзнавчого музею.

Він довго відмовлявся, допоки до нього не завітала ціла делегація заледве не від самого секретаря Полтавського обкому Мужицького. Дід здався, бо йому було обіцяно нарешті відбудувати новий корпус для начальних класів.

Але поставив умову, аби у вигаданій історії головним героєм фігурував не він, а господар "Кобзаря" - Біблів Костянтин Григорович.

Сам же в запропонованому фарсі участь брати відмовився - просто віддав "Кобзаря".

Після цього він історію з "Кобзарем" згадувати не любив. Мабуть, я був останній хто почув її від нього. Наприкінці ж 70-тих я завітав до Полтавського музею і відшукав стенд з "Кобзарем". За склом в експонатній супровідній була описана вигадана історія. Прізвище значилось дідове, а не загиблого бійця Бібліва.

Ну, це ще можна було би зрозуміти. Мабуть, тодішні чинуші вирішили замість прізвища сумнівного западенця вписати ім'я бойового офіцера. Але сам "Кобзар" по лівому краю був обпалений, хоча дід Микола стверджував, що передавав його цілим-цілісіньким.

Тобто, у якоїсь совєцько-партійної сцуки вистачило розуму і совісті задля достовірності брехні зробити те, що приписувалось фашистам - підпалити "Кобзар".

Дідові я про це розповідати не став. Я все більше його слухав, намагаючись зрозуміти: чому дєнь Пабєди він не святкував, а 11 травня кожного року так напивався; кляв всіх генсеків, котрих пережив, а в першу чергу, Сталіна.

Лаяв відомих воєначальників; кричав, що перемогу просрали і хто ті дурні, що її упустили? Чому плакав? Але це вже зовсім інші історії, котрі я обов'язково напишу. Втім, про те, чому дід плакав пару слів скажу.

Родина діда - дружина Поля, донька Лариса і син-немовля Валерій - потрапила в евакуацію до Казахстану. Моя мама - Лариса Миколаївна (дай їй Бог здоров'я) згадувати цей період не любе.

Каже ледве вижили, а брат Валера, аби не кумис, котрим його відпоювала знайома казашка, помер би ще тоді. Але ще з більшим жахом мама згадує 47-й рік.

Вони повернулись з казахської евакуації в український Голодомор, котрий їх накрив в селі Довжик Золочівського району на Харківщині. А 11 травня 1947 року помер опухлий від голоду Валерій.

Померли б і вони, аби через тиждень не повернувся із сидором продуктів нарешті демобілізований дід Микола.

Ну, а через десять років народився я, названий на честь померлого дядька Валерієм. Дід  же Микола, коли я достатньо підріс, декілька разів казав мені: ти живеш за себе і за нього. Отак і живу за двох...

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП

P.S. Даний матеріал переважно є компіляцією уривків авторських оповідань із циклу "Моя історія совка"