Так вмирала імперія
20 років тому в Галичині до влади прийшов демократичний блок.
У 1990 році на березневих виборах більшість в Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях здобули демократи. Комуністи в обласних радах опинилися в меншості.
Можете собі на хвильку уявити. Оперний театр. У вишиванках сидять депутати з демократичного блоку, а на гальорці - перший секретар обкому компартії. У президії - В'ячеслав Чорновіл.
Ще існував Радянський Союз, в Кремлі керував Михайло Горбачов... А над львівською ратушею вже майорів національний український прапор.
На третьому поверсі в "білому домі" Львова керував голова облради В'ячеслав Чорновіл, а на другому - перший секретар обкому компартії України В'ячеслав Секретарюк.
Львівській обласній раді пророчили 100 днів існування. Але вони вистояли.
- Ми пережили московську блокаду завдяки тому, що зібрали кращих професіоналів, - згадує Степан Давимука, заступник голови облвиконкому тих часів. - Продуктами Львівщину забезпечував завдяки своїм зв'язкам Михайло Бутрин, сільським господарством опікувався Леонтій Дунець.
Тон в прийнятті політичних рішень задавав Чорновіл. Оті самі революційні ухвали Львівської облради пізніше лягли в основу законодавчих актів українського парламенту.
Через 20 років депутати першого демократичного скликання знову зібралися в львівській опері, щоб згадати про буремні роки. Двадцять два з них вже відійшли в інший світ.
Розпад радянської імперії розпочинався з Галичини.
В 1989 році з радянських концтаборів повернулися патріоти, яких не зламала імперська машина. Левко Лук'яненко, брати Михайло та Богдан Горині, В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Степан Хмара.
Їм перекривають усі дороги - навіть на роботу не дають влаштуватися. В'ячеславу Чорноволу тоді пощастило - став кочегаром.
Могутня ідеологічна машина намагається змінити громадську думку. З інакомислячими воюють кадрові офіцери спецслужб.
І все даремно.
Грядуть переміни у молодіжних організаціях. Комсомольські лідери не підтримують комуністичних ортодоксів.
Львовом прокотилася хвиля перших в СРСР мітингів. Це був єдиний шлях донести до народу слово правди. Колишніх політв'язнів старалися будь-якою ціною ізолювати, не допустити до створення громадських організацій, до засобів масової інформації.
Преса тих років рясніє словами: "так звана Гельсінська спілка", "так зване товариство української мови".
Але "так звані" товариства ставали масовими.
Мітинги збирали десятки тисяч людей. Й грізне багатоголосе "Геть-ганьба!" лунало над усією Галичиною.
Львівське віче завжди проходило під синьо-жовтими кольорами. Влада, чиновники бояться вийти на діалог з людьми - ховаються в затишних кабінетах.
Першим в Україні представником влади, який вийшов до людей й виступив під синьо-жовтим прапором, був голова Львівського міськвиконкому Богдан Котик.
Колишній секретар обкому комсомолу, керівник великого підприємства, він, як ніхто інший, розумів: тоталітарна система не має права на існування.
Згодом Богдан Котик став мером демократичного Львова, депутатом Верховної Ради України.
Імперія гинула на очах.
Партапарат ставав безвільним, силові відомства безпомічними. Комуністи відчули ці зміни, коли проти мирних людей кинули собак, та озброєний кийками загін міліції особливого призначення.
З Галичини створюють образ ворога.
Але галичани не здаються. Проводять Галицьку асамблею трьох областей, і проривають навколо себе інформаційну блокаду.
Імперія не здається. Під покровом ночі озброєний спецназ за допомогою вибухівки знищує пам'ятники борцям за волю України, в Бродовському та Жовківському районах.
Галичину продовжують блокувати.
Розрядку вніс приїзд заступника голови ВР Івана Плюща на Галицьку асамблею. У Києві очікували, що галичани проголосять незалежну Галицьку республіку.
- Та не такі вони страшні, як їх малюють, - по-селянському пожартував Плющ й трохи розтопив лід недовіри. Галичани бачили себе тільки в складі соборної й незалежної України. А комуністи довго потім не могли пробачити того Плющеві.
Що запам'яталося з тих років.
Небачена досі підтримка народу. Коли хотіли припинити прямі трансляції з сесії обласної ради, Чорновіл кинув клич: зберемо гроші і самі заплатимо телебаченню. За кілька тижнів люди принесли один мільйон 400 тисяч карбованців.
Галичани ніколи не були злопам'ятними. І не згадують зла навіть найзапеклішим ворогам й опонентам. У Львові досі живуть й працюють ті, хто боровся проти незалежності України, хто активно впроваджував імперську політику Москви, хто насміхався з боротьби українців за незалежність.
Вийдіть на площу Ринок і запитайте львів'ян: ви б хотіли, щоб повернулися старі часи?
Нелегко жити в час змін. Але ніхто не захоче повернення минулого.
Так, спершу Львівщина дуже захопилася політикою, й повітряних замків набудовано було багато. Але згодом зрозуміли: основна наша політика - економіка.
Шкода, що нинішній депутатський корпус зовсім не схожий на той, чорноволівський. За партійними списками прийшло багато випадкових людей, які хочуть перетворити обласну та міську ради в бізнес-центри за інтересами.
З одного боку - вони приймають революційні політичні ухвали. З іншого - відлякують від Львова серйозний бізнес. Корупція, побори привели до того, що підприємцям стало некомфортно у Львові.
Так буває, коли на вершині влади опиняються не духовні люди, як В'ячеслав Чорновіл, Микола Горинь - а циніки й шкуродери.
Але так завжди не буде. Шумовиння зникне саме собою. Після чорних днів обов'язково настануть світлі.
У нас прекрасний край. Щедра земля. Ми маємо свою державу.
До праці!
Богдан Кушнір, журналіст, Львів, спеціально для УП
