Гамівна вишиванка
Дива твої, Господи! Янукович із Мєдвєдєвим вирішили разом святкувати ювілей Шевченка!
Ви щось розумієте? Ми - ні. Зустрічаються у Москві двоє президентів.
Один - тиждень як у кріслі, держскарбниця порожня, бюджету немає, парламент паралізовано, у кріслі прем'єра - лютий ворог, ну і так далі. Другий теж має клопіт з політичною та економічною ситуаціями, він передостанній рік на посаді і чітких перспектив на переобрання не має. Обидва хором говорять про кризу у стосунках між державами, яка охопила усі галузі - від цін на газ до геройських звань, виписаних не тим, кому треба.
Обидва завзято обговорюють складні теми, але рішень по суті приймають тільки два: по-перше, разом відсвяткувати 65-ту річницю Перемоги із урочистим вилученням зірки Героя у Степана Бандери, а по-друге... По-друге, разом відсвяткувати ювілей Тараса Шевченка, який відбудеться 2014-го, тобто ЗА ЧОТИРИ РОКИ!
Ну, з Бандерою та Перемогою зрозуміло - Росія відчайдушно чіпляється за останній радянський міф, а тут і слушна дата, хай не кругла, але кратна 5-ти. Часу обмаль, проте можна постаратися.
Пригадується, як широко відзначали у Радянському Союзі інший ювілей - 325 років "возз'єднання України з Росією". Підґрунтя для широкого святкування такої дивної з нумерологічної точки зору дати було суто політичним - привид самостійності знову замаячив на теренах УРСР, і репресії з боку каральних органів вирішено було прикрити масштабними святкуваннями. Ну а заразом і нагадати "хохлам", хто кому брат.
Стосовно першого святкування аналогія цілком очевидна. Але Шевченко?!! Невже у стосунках між нашими країнами немає більш нагальних проблем і більш термінових святкувань? Рівно за рік, 12 квітня 2011 року все прогресивне людство буде відзначати 50-річний ювілей першого польоту людини до космосу. Їхній Гагарін, наш Корольов - дружи та святкуй донесхочу. Чому два президенти не взялися дружити з приводу космонавтики?
До того ж паради та запуски ракет вдаються нашій владі значно краще, ніж ювілеї письменників. Згадаємо Гоголя, 200 років якому виповнилося у 2009-му.
Що вам запам'яталося із програми святкувань? Гогольфест, кілька виставок, Мінкультуризму, який помилково заснував вже засновану раніше премію Гоголя, спорадичні перевидання окремих творів класика - власне, на цьому українська сторона вичерпала себе.
Значно веселіше відсвяткували у Росії - по-перше, заарештували людей, що читали твори Гоголя біля його пам'ятника, по-друге, розламали квартиру, у якій помер класик, щоб зробити там музей, по-третє, розтринькали державні гроші, призначені для повного зібрання творів, по-четверте, посварилися, куди переносити пам'ятник, по-п'яте, разорили могилу Булгакова, щоб відновити могилу Гоголя? по шосте...
Ні, звісно, це тільки зворотна, "чорна" сторона святкувань, але з пісні слова не викинеш.
Крім цього було, звичайно, скандальне кіно "Тарас Бульба" зі Ступкою та Боярським, було відкриття того самого музею Гоголя в Москві, було-таки повне видання творів класика - на допомогу прийшла Московська патріархія.
Проте враження від святкування ювілею класика залишилося суперечливе. Держава поводиться у тонких мистецьких сферах з граційністю ведмедя, залишаючи за собою уламки посуду та віддавлені ноги.
Ми не маємо підстав твердити, що хтось із президентів, які домовилися разом відсвяткувати ювілей Шевченка, читав колись його вірші (окрім, звісно, "Заповіту") і зможе пригадати, звідки, власне, оце "Реве та стогне Дніпр широкий" - з якого саме твору.
А отже питання - а чому саме Шевченко? - залишається без відповіді.
І справді, нащо Москва так поспішає вшанувати пам'ять автора рядків "кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями"? Адже пропозиція щодо цього, як кажуть, виходила саме від президента Росії.
Тут уже з пам'яті виринає радянський культ Кобзаря, який існував в УРСР у дивному поєднанні з утисками української мови та будь-яких проявів національної свідомості.
Старожили згадають - день народження Шевченка відзначався цілком офіційно і урочисто, але КГБ стояло біля пам'ятників і фіксувало усіх, хто не у складі делегацій, а за власною ініціативою прийшов до них покласти квіти. Взагалі мовна та культурна політика радянської влади на окупованих територіях заслуговує на окреме дослідження через просто-таки шизофренічне поєднання непоєднуваного.
А ми з вами краще звернемо увагу на те, що за кількістю топонімів Шевченко у Києві випереджав навіть Леніна: бульвар Шевченка, парк Шевченка, провулок Шевченка, метро Шевченка, площа Шевченка - бідолашні туристи досі блукають між цими назвами, наче їх водить нечистий.
До речі, чи знаєте ви, що Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка був організований у 1926-му році як Інститут Шевченка - не більше і не менше. І задачею мав вивчення життя та творчості класика. Тільки потім, простудіювавши як слід "Кобзаря", заклад перетворився у Інститут імені Шевченка, а згодом і на Інститут літератури його імені.
А ще у нас є оперний театр імені Шевченка. Автор першої української опери Гулак-Артемовський у труні перевертається від здивування. Певно, ми не все знаємо про творчість Тараса Григоровича, десь він там всерйоз засвітився у оперно-балетних справах.
Хто після цього скаже, що радянська влада утискала українців? Бачите, скільки навколо Шевченка? І буде ще. Буде ще стільки, що задавитеся.
Цей дивний культ великого художника і поета мав дві мети. З одного боку громадян переконували, що саме з Шевченка починається українська культура, а тому українцям не варто розраховувати на щось крім ролі молодшого "в єдиній родині народів-братів", у складі якої є значно старші культури.
А з іншого боку цей культ рішуче наголошував - на Шевченку українська культура і закінчується. І не просто на Шевченку, а на затвердженому переліку його канонічних образів. А тому всім, хто захоче вийти за ці раз і назавжди накреслені межі, буде непереливки.
Шевченка не можна було любити як захочеш. Його треба любити "як положено". У визначених рамках ювілеїв і офіційних заходів.
Решту дозволених радянською владою письменників відправили на підтанцьовки - театр опери і балету, скажімо, назвали іменем Шевченка, а театр російської драми - іменем Лесі Українки. Ну і так далі.
І в масштабах України Тараса Григоровича стали використовували у якості такого собі кийка. "Ти що, проти Шевченка?" Далі бронзовим бюстом по голові, гамівну сорочку на плечі - і на Фрунзе 103.
Покоління, яке реалізовувало описану вище політику, ще живе. Так само, як і жива окреслена тут ідеологія. Тож нічого нового вигадувати не треба. Тому Росія як спадкоємець Радянського Союзу з легкістю успадковує старі гебешні прийоми.
Й те, що у "перезавантаженні" стосунків Мєдвєдєв почав саме із Шевченка - диктує очевидні висновки. Згадайте, до речі, що Янукович саме після Москви одразу поїхав до Канева, розкритикував стан справ у заповіднику, звільнив директора, а заразом і голову облдержадміністрації. За Шевченка.
Ні, ми не проти звільнень і не проти святкувань, звісно, якщо вони таки колись відбудуться. Ми, власне, про те, що в Україні передбачається повернення старої радянської національної політики. Сценарій давно відомий: купка дресованої інтелігенції у вишиванках символізує розквіт культури, Шевченко - зв'язок з традицією, а вище керівництво на свята може навіть сказати пару слів українською, державною мовою.
На національну культуру збираються знову натягти гамівну сорочку. Можливо, тепер вона буде вишитою - щоб нам приємніше було носити.
У сьогоднішній ситуації смішить перш за все демонстративне повернення до радянських шаблонів - неподільна триголова єдність Москва-Київ-Шевченко. Втім, реве бик, чого навик - на що ж іще можна сподіватися від Луб'янки?
Але ми вже очевидно не ті, що були тридцять років тому. Щоб відновити ці гамівні стандарти в культурі нас із вами доведеться як мінімум перестріляти. Як у двадцяті-тридцяті.
Тож не треба засмучуватися. Майбутній сценарій все-таки залежить від нас.
"Борітеся й поборете", як наказав нам Клінтон...
Ой, ні, пробачте, здається це все-таки був Шевченко.
P.S. До речі, хто не планує вдягати гамівну вишиванку - зазирніть на книжкову виставку 8-11 квітня до Університету фізкультури на вулиці Фізкультурній 1. Для журналістів, студентів і тих, хто цікавиться публіцистикою ми читатимемо там лекцію під назвою "Десять заповідей публіциста." О 16-30, 8-го квітня у 209 аудиторії.
