Зрадлива перемога чи переможна зрада
За 20 років незалежності Україні щастило в одному - усі її президенти були справжні гумористи.
Після здачі ядерної зброї, знищення стратегічної авіації, українського флоту, гіперінфляції і здачі українських інтересів щодо зарубіжних активів і золотовалютного запасу СРСР, перший президент України Кравчук озирнувся на свої діяння і мовив: "маємо те, що маємо".
Народ сміється і до тепер. Кучма після "лібералізації ринку", "поглиблення реформ", ваучеризації і "прихватизації" його оточенням ласих шматків української економіки, заявив: Україна - не Росія.
Цього разу народ уже лише криво посміхався. Але все одно було весело. Адже, як виявилось, хоч в чомусь ми від Росії таки відрізняємось.
Президент Ющенко після політико-економічних досягнень свого правління напевно так і не зрозумів, що Україна, якщо і не Росія, то і не Америка, а він - не Буш і вже точно не Вашингтон.
І це також розвеселяло суспільство. Аж поки не отримали четвертого президента, який самою своєю персоною здатний довести українцям і всьому світові, що Україна - і не Росія, і не Америка і ми "маємо те що маємо".
І вже від одного факту що традиції великої української політики не змінилися, усім мало б знову стати затишно і весело. Бо "як не бачиш того лиха,то скрізь здається любо, тихо і на Україні добро".
А лихо виявляється є. І якщо українське суспільство намагається не помічати цього лиха ідеологічно, то воно вимушене переживати це економічно.
Як каже народна мудрість - від себе не втечеш. І рано чи пізно доведеться подивитися і фактам, і правді у вічі. Вчора такою правдою і дзеркалом української громадянської совісті був Ющенко, який дразнив увесь лівий бік Дніпра НАТО і американським ПРО.
Сьогодні - це Янукович. Той вирішив своїми харківськими домовленостями піджартувати над своїм попередником, а заодно подразнити правобережжя.
Але ж загальний курс української держави залишився незмінним!
І це найбільший жарт українців над собою. Курс незмінний, а політика пріоритетів змінюється. То з чого починаються подібні парадокси української політики? З прізвищ президентів?
Чи з чогось більш важливого ніж перебування російського флоту, чи вступу у НАТО.
З того, що і держава, і народ, і влада уже давно за принципом "мовчазної згоди" живуть поза межами конституційного поля. Що давно корупційно-мафіозні вартості кольорових кумирів стали частинкою життя і як "партійного активіста", так і пересічного українського "електорального елементу".
Що такі поняття як "демократія", "народовладдя", "конституція", "чесна влада" давно перетворилися для більшості широкого українського загалу не більше як у передвиборчий жаргон любимих кумирів.
А сам цей загал, відповідно, опустився до того, що йому нічого не потрібно крім хліба і видовищ. Ось і веселимось. Ось і маємо видовища.
Показуємо один одному дулі - від Криму і до Львова. А по великому рахунку нікому немає діла ні до державних інтересів, ні до "російського флоту", ні до НАТО, ні до євроінтеграції, ні до української, ні до російської мови...
Бо усі ці проблеми давно перетворилися у політичне заробітчанство усіх без винятку політичних мегаблоків і "видовища" - для електорального загалу.
Давно стали тим вічно обіцяним "теплим" панським кожухом великої української політики, тільки кожен раз навиворіт.
А тому , завдяки такій мовчазній згоді Україна так і не дотягнула до самостійної державної політики, так і не зуміла висунути на вершину влади державника, який би дбав про інтереси свого народу. Ось де криються причини "харківського пакту" Януковича-Медведєва, який нічим не гірший і не кращий від пакту, який у такий же неконституційний спосіб підписували Ющенко-Яценюк щодо вступу України в НАТО.
Усе це сторони одної медалі, одної політики і одного курсу - курсу "інтеграції" держави Україна у нікуди.
Чим, з точки зору нейтрального статусу держави, відрізняється затягування України в НАТО від продовження перебування російського флоту у Севастополі? Нічим крім прізвищ "гарантів" і бізнес-інтересів груп, які їх оточують.
Усе це політика поза конституційним полем. А з точки зору персоніфікованих номенклатурно-волюнтариських рецидивів перших осіб держави - то це наслідок підло впровадженого в Україні принципу "політичної доцільності", яким фактично підмінили багато фундаментальних норм діючої на сьогодні української Конституції.
Такий стан речей призвів до того, що і самі "гаранти" у такій безпредєльній державі перетворилися у "голих королів" - вони користуються державними інструментами влади виключно задля обслуговування економічних інтересів своїх бізнес-груп із столицею або в Москві, або в Вашингтоні.
І цьому "бігу по колу" не буде кінця і краю аж поки влада і народ знову не повернуться у конституційно-правове поле прийняття життєво-важливих політичних рішень.
Поки не буде відмінена політреформа, яка потягнула за собою розбалансування механізмів здійснення влади в Україні, регламентсько-парламентські розборки "коаліціад",законодавчо-процедурні поправки до виборчого законодавства і, як результат, тотальне порушення ряду правових норм діючої Конституції з боку депутатів.
І коли народ, чиї конституційні права брутально порушені, продовжує мовчати, а політична "еліта" починає жити по "понятіях", тоді він і отримує антиконституційні рецидиви з боку перших осіб держави - слово "лідера" помаранчевого клану проти слова "лідера" біло-синього чи біло-сердечного.
А за кулісами вічні зради, політичні торги.
Де політична відповідальність, яка б наступала після "політичної доцільності"? Де правова держава і справедливий суд? Де ті критерії, по яких народ міг би орієнтуватись - правильно чи ні чинить той чи інший очільник?
Де система демократичних важелів і стримувань, яка б зупинила кожного, хто посмів би посягнути на Конституцію і національні інтереси народу?!
Якби все це було і працювало, то тоді одного судового рішення було б достатньо щоб дати по руках кожному, хто вийшов за межі правового поля Конституції і закону.
Ющенко хотів американські ПРО і НАТО. Можна допустити, що це дійсно йому видавалося "добром" для українського народу. Кравчук здав ядерну зброю, це також було для нього "його правдою". Тимошенко повісила на шию народу десять мільярдів боргу МВФ. Можливо, для неї особисто це було великою перемогою у подоланні кризи і досягнення "народного благополуччя".
А для Януковича, з його ментальністю і розумінням суті речей, справжнім "добром" є сорок мільярдів для економіки в обмін на присутність флоту.
І де тут істина? Де державна стратегія? І що тут може сказати "демократична опозиція" злюмпенізованому і безправному українському народові, якому взагалі вже все одно як, кому і коли його "інтереси" здали, заклали, чи зрадили.
Був би кусок хліба на столі.
Маємо те що маємо. А маємо те, що після 20 років "незалежності" усе українське суспільство опинилося біля розбитого корита української олігархічно-кланової "демократії".
І кожен новий "гарант" латає це корито на свій лад. І шукає цвяхи у того сусіда, який йому їх пообіцяє більше, в обмін на кусочок суверенітету.
Ось у чому різниця між державним життям за конституцією і державним життям за "політичними рішеннями" правлячих економічних груп.
А тому справа не у прізвищах президентів, і не в королях "на час", а в тих морально-етичних і морально-правових принципах, за якими живе суспільство і держава.
І тому, в той час, як американці і ті ж італійці готові судити своїх президентів чи прем'єрів навіть за невинні "шалості", українські політики і далі готові плювати в конституційний колодязь, з якого самі ж п'ють, заради "політичної доцільності" і власних хвилинних вигод.
А в результаті суверенітету стає все менше.
Як і грошей в економіці і бюджеті України.
У цьому суть політичної шизофренії українського політичного істеблішменту, який замість того, щоб чітко сформулювати державно-національний інтерес і керуватись Конституцією, насаджує українському суспільству "роздвоєння особистості"?
Бо ж стається так, що коли міждержавна нафтогазова угода на "додаткових" умовах з Росією підписується від імені Тимошенко - це стає великою перемогою для біло-сердечного електорату і національною зрадою для біло-синього.
А коли це саме робиться від імені Януковича - все навпаки.
Таких "зрадливих перемог" можна нарахувати безліч. І так буде доти, поки українці не визначаться з фундаментальними питаннями - держано-національними інтересами України, способом функціонування держави, її політичної системи, відповідальності політиків і участі народу у прийнятті життєво важливих рішень.
Тому Україні потрібен не Литвин чи Янукович, Ющенко чи Тимошенко, Тигипко чи Яценюк. Україні потрібна Конституція, Закон і відповідальність політиків.
Віктор Горобчук, лідер трудового руху "Солідарність", для УП
