Що робити опозиції: певні міркування
Останніми днями пролунало багато емоційних виступів і заяв. Врешті-решт під Верховною Радою без тривалої підготовки відбувся чималий мітинг опозиції. Нехай він і був організований нашвидкуруч, втім залишив загалом позитивні враження про готовність співвітчизників відстоювати свою позицію.
Суспільство готове реагувати на подразники.
Єдине занепокоєння викликають політики, яким доручено відображати інтереси сьогоднішнього опозиційного виборця. Якесь сум'яття, неорганізованість, метушня, і обов'язково намагання всюди протиснути своє "Я".
Це дає підстави припускати, що все й надалі може продовжуватися за принципом: хто в ліс, хто по дрова.
У пересічного українця, який не сприймає політичну реальність, виникає бажання якомога швидше кудись іти, і щось робити. А куди? І що робити?
Лідери відповідей поки не дають. Поводирі ведуть себе якось дуже дивно й нерішуче.
Попри песимістичні прогнози щодо громадської пасивності, нова влада наробила вже стільки, що значна частина суспільства вийшла зі сну дочасно.
Визріває гостра проблема, що вимагає нагального вирішення: колективній опозиційній енергії треба вказати шлях. Значну частину суспільства необхідно зарядити на цілком предметні цілі й завдання опозиційної активності.
Однак тут треба врахувати кілька нюансів, щоб максимально ефективно втілити суспільні настрої й очікування:
1. У жодному разі не рухатися в проблемному дискурсі, який диктує влада.
Зараз виходить так, що опозиція не встигає гасити багаття, які розпалює коаліція. Ідучи у фарватері чужого дискурсу, завжди можна наздоганяти - і все одне запізнитися. Не можеш перемогти в рамках існуючої дискусії, зміни тему на вигіднішу для тебе.
Попри те, що вкрай важливо реагувати на будь-які антидержавні дії влади, опозиції варто задати суспільству свою тему чи теми для обговорення.
Опозиційним діячам не потрібно витрачати всі сили та енергію, наприклад, на дебати щодо мови. Це війна на їхньому полі. Генеруйте, наприклад, цілком актуальну тему дочасних виборів до парламенту! І нехай вже опоненти пояснюють, чому цього не треба робити.
2. Громадськість треба об'єднувати не під партійні чи лідерські знамена, а під конкретні спільні завдання.
Якщо, звичайно, опозиційні політики справді хочуть, щоб рух спротиву був дієвим. Бажано, щоб звершення цих завдань було цілком реалістичним у досяжній перспективі. Окрім того, такі завдання повинні об'єднати якнайширшу спільноту в державі.
Такою ідеєю можуть бути дочасні парламентські вибори.
Безумовно, вони не стануть панацеєю, але ж поміняють "портрет" Верховної Ради й дадуть можливість опозиції похитнути абсолютну владу Партії регіонів - створенням нової коаліції, нехай навіть і за їхньої участі.
В опозиції з'являються реальні шанси створити свою коаліцію. Враховуючи дії влади та особливі обставини, за яких відбуватимуться ті вибори, опозиція може значно краще мобілізувати свій електорат.
3. Масовий рух повинні очолити моральні авторитети, що не претендують на впливи й посади.
Для реалізації спільної ідеї опозиційним силам необхідно розробити план спільних заходів. Намагання загнати таку ідею під якогось одного політичного лідера, на даному етапі може поховати навіть думку про спільний опозиційний фронт.
Варто відповідально підійти до поетапного й конкретного плану реалізації спільно усвідомленої ініціативи, розробити дієві координаційні органи, розподілити функції тощо.
4. Передбачити максимальну інтерактивну участь громадськості.
Адже це дуже важливий фактор при виборі спільної ініціативи для опозиційних сил.
Не треба вважати мітинги найвищою і єдиною формою громадянської участі. Люди не лише слухачі ораторів із високих трибун, вони повинні бути задіяні до великого, багатомільйонного спільного вчинку.
Як варіант, масштабний збір підписів за певну ідею, наприклад, референдум. Це буде ефектний мобілізуючий чинник для небайдужих громадян.
Він дасть можливість залучити до боротьби навіть тих прихильників, які не збиралися протестувати на вулиці. Може бути, що когось поставлений підпис стимулюватиме до значно активнішого включення в процес.
Такий інструмент не відкидає інших засобів опозиційної боротьби.
5. Не варто зловживати суспільною активністю й марнувати людей безліччю безрезультатних акцій під різними прапорами.
Може виробитися імунітет або, іншими словами, байдужість.
Не можна допустити, щоб мітинги перетворювалися на буденність. Масові акції мають бути глибоко усвідомленим вчинком, а не рутиною. Відсутність результатів таких заходів знижуватиме інтерес людей та стимулюватиме апатію.
6. Щоб тримати громадськість у тонусі, треба сфокусуватися на регіонах зі значною перевагою опозиційних сил.
У таких регіонах масові заходи будуть видовищними й велелюдними. Ефектні та ефективні акції в регіонах не виключають періодичних зібрань у Києві.
Адже для по-справжньому масових акцій протесту потрібен ще час дозрівання певної частини потенційних однодумців.
7. Важливо розгортати громадянську активність і в регіонах "синього" поясу.
Однак для роботи з тамтешніми мешканцями треба вибрати більш близьку для них соціально-економічну тематику та неполітичних контрагентів: профспілки, громадські організації тощо.
Тільки при неуклінному дотриманні вищенаведених умов можна буде сподіватися на ефект від дій опозиційних сил.
Михайло Басараб, політолог, спеціально для УП
