Віктор Ющенко: від надії нації до політичного фантома
Серед сумних, а часом і просто кошмарних політичних подій останнього часу (боюся, ми ще не до кінця усвідомлюємо міри їхньої кошмарності) дві вістки неабияк потішили мене - і не коли-небудь, а сакраментального 27 квітня.
Перша вістка - що Віктор Ющенко не буде об'єднуватися як опозиціонер із Юлією Тимошенко, друга - що братів Ющенків, коли вони йшли з Верховної Ради у супроводі охоронців, маніфестанти супроводили дружним: "Ганьба!" і гучним свистом. Про останнє мені розповіли, незалежно один від одного, декілька учасників мітингу, які теж свистіли і гукали, до речі, вони зовсім не із числа прихильників Тимошенко, радше з числа її послідовних критиків.
Чому ці вістки позитивні? Тому що вони означають кінець Віктора Ющенка як політика. Й об'єктивно, і в очах опозиційно налаштованих співгромадян.
Хоча, цілком імовірно, його фантомне тіло ще тривалий час з'являтиметься на телеекранах та фігуруватиме у виборчих списках. І якесь число його прихильників залишиться. Але це буде вже щось на кшталт "Руху-3" Богдана Бойка чи "постійно прогресуючих соціалістів" Наталії Вітренко.
А повний кінець Віктора Ющенка як політика - це саме те, що сьогодні конче потрібно українській опозиції та всім притомний громадянам.
І не тому, що Ющенко - це якийсь монстр, агент американського, чи, як цілком серйозно пише дехто, російського імперіалізму, пожирач невинних дітей чи зарізяка-націоналіст - варіант: антиукраїнський ліберал. Ні.
Справа в іншому: принаймні, два останні роки свого президентства Віктор Ющенко був одним із головних носіїв деструктивного начала, або ж первня, якщо комусь більш подобається це слово, в українському житті.
Практично весь гуманітарний позитив правління Ющенка, яким так люблять хвалитися його апологети, припадає на перші три роки. А останні роки Ющенко займався головним чином тим, що робив успішне щеплення від українства мільйонам українських громадян, як гірко зауважив один мій колега.
Я жодною мірою не заперечую щирі бажання Віктора Ющенка здійснити цілу купу див для українського народу. Так само, як і його патріотизму.
Але ж, як писала Леся Українка, "кажуть, весь поміст у пеклі з добрих намірів зложився". Бо ж за п'ять з гаком років перебування на чолі держави Віктор Андрійович, схоже, так і не зрозумів, що мало зачакловувати дійсність, мало проголошувати регулярно гучні промови і розповідати всім про свої добрі наміри - треба ще й тяжко працювати самому та вміти організувати для такої праці свою команду.
А це вже виходить поза межі магічного мислення В.А. і його ближчого оточення. Магічного мислення, яке розходиться зі справами.
Ні, звичайно, словесна магія має вагу навіть у сучасному світі, часом вона робить справжні дива, але нею не може вичерпуватися діяльність політика.
Слів виявилося достатньо, щоб вельми грубі кошти з'явилися на рахунку "Дитячої лікарні майбутнього", але ж котлован ті слова не вирили, стіни не збудували, обладнання не завезли...
Слова про подання заявки на членство у Євросоюзі прозвучали одразу після Помаранчевої революції, викликали захват у суспільстві - а чи сів хоч якийсь клерк писати ту заявку?
Була урочисто проголошена теза про відокремлення бізнесу від політики, - і багато хто повірив, але по тому бізнесмени з оточення Ющенка створили НУНС, а трохи згодом на газову трубу сіло сумнозвісне "РосУкрЕнерго".
Була обіцяна "дорожня карта" із розвитку Військово-морських сил України - ще у серпні 2005 року, патріотичні адмірали та офіцери зраділи, але все обмежилося перенесенням на інше число свята військових моряків.
Ну, а славнозвісна фраза - "Багаті поділяться з бідними", - перекочувала у нову виборчу програму Ющенка у ледь зміненому вигляді - "Багаті мають платити в бюджет більше за бідних"; а коефіцієнт Джині, який характеризує соціальні дисгармонії, в Україні сьогодні став ще вищим, ніж 2004 року.
І при всьому тому Віктор Ющенко завжди, схоже, говорив щиро, - от тільки з утіленням слова у діло постійно виникали проблеми.
Типовий приклад - це Національна конституційна рада: створив її президент, один раз зібрав і... геть забув про існування цієї хоча б частково представницької інституції, доручивши писати проект нового Основного Закону наближеним особам.
Ба, навіть суб'єктивно найголовніші свої політико-просвітницькі проекти - створення Мистецького Арсеналу, відбудову столиць Гетьманщини та поширення правди про Голодомор 1932-33 років - Ющенко реалізовував спорадично, безсистемно, без належного експертного супроводу; якщо знані інтелектуали й підключалися до цього, то самочинно й автономно.
А, з іншого боку, де було брати час на ті капосні практичні справи, якщо його ледь вистачало на словесне чаклування?
"Я та людина, у якої є 200 задумок, 300 задумок, і я паралельно їх всі роблю. Я живу цікавим життям, бо немає такої справи в житті, за яку б я не брався, бо я хочу себе випробувати", - щиросердо-наївно сказав Віктор Ющенко в інтерв'ю телеканалу "Інтер" 21 лютого.
Такі собі Гай Юлій Цезар і Наполеон Бонапарт вміли робити одночасно по три справи, і дуже тим пишалися, а тут аж 300...
Водночас Ющенко не збирається визнавати жодних своїх провин.
Скажімо, перед першим туром голосування він вирік як істину: "Я як президент ніколи не похилю голову і не скажу, що я за ці п'ять років щось програв. Я приніс нації те, що вона потребує. Уміє вона це читати - це її спасіння, не вміє - значить, нам треба походити з Януковичами та Тимошенками під кремлівським проектом, як ходили під Кучмою, ще 15-20 років". http://www.radiosvoboda.org/content/news/1924346.html
Ну, а після того були тільки слова докору на адресу нерозумної нації, - і вельми гучні слова.
А що ж зробив сам Ющенко, щоб перекрити шлях "московським проектам"?
Поставив першим заступником голови СБУ Хорошковського, а секретарем РНБО - Богатирьову?
Спрямував вістря діяльності Служби безпеки на відновлення історичної правди про УПА та Голодомор, а не на боротьбу із цілком реальною "п'ятою колоною" у парламенті та виконавчій владі?
Витягнув у вересні 2005 року з політичного небуття Януковича, підписавши із тим меморандум про порозуміння?
Ясна річ, це все зроблено було із найщиріших патріотичних міркувань, в тому числі для того, щоб зробити із Януковича справжнього українця (намір, зафіксований наближеними тоді "до тіла" глави держави особами), а результати ми всі спостерігаємо.
А ще згадаймо: президент за посадою - це і Верховний Головнокомандувач. З чого почав президентство Ющенко?
З того, що не скасував незаконне розпорядження уряду Януковича від листопаду 2004 року про списання 30 бойових та допоміжних кораблів, серед яких були фрегат "Севастополь", корвет "Ізяслав" і ракетний катер "Умань". На ремонт цих кораблів треба було б загалом не більше грошей, ніж на побудову нових резиденцій глави держави - і вони б ще років 20-25 ходили морем. Але...
Ну, припустимо, тоді Ющенко тільки розпочинав свою каденцію, тільки учився.
Але ж візьмімо інший факт: 30 листопада 2009 року надійшла інформація, що міністерство оборони України та держдепартамент США підписали протокол про ліквідацію українських ракетних комплексів 9К72. Ці комплекси більш відомі за натовською класифікацією як "Scud-В", себто той самий "Скад", який стояв на озброєнні у Саддама Хусейна і який нині мають Північна Корея й Іран.
А за кілька років до цього, у січні 2006-го, на авіабазі "Полтава" був урочисто (!!!) розрізаний на шматки останній український бомбардувальник Ту-22М3, відомий у НАТО як "Бекфайр-Сі" ("Backfire-C").
Що цікаво: ці оперативно-тактичні ударні ракети та бомбардувальники не підпадали під жодну угоду про скорочення озброєнь, тобто саме за президентства Ющенка Україна добровільно позбавилася останньої ударної зброї, яка нездатна була загрожувати Вашингтону, але могла бути потужним засобом стримування щодо Москви чи Бухареста.
Звичайно, треба було витрачати досить значні гроші на утримання та модернізацію цієї зброї, але без неї наші Збройні Сили годяться хіба що для парадів.
Тож у Віктора Януковича є гідний попередник у здачі національних інтересів України - тільки й різниці, що між мотивами цієї здачі, бо ж В.А. не цікавиться дрібницями, як-от ракети "Скад" чи недобудований крейсер "Україна", він "приніс нації те, що вона потребує"...
Отож це велике щастя Юлії Тимошенко, що Ющенко не хоче з нею об'єднуватися, - таке необ'єднання надає їй реальний шанс відновити свої бійцівські якості початку 2000-х та створити масовий опозиційний рух.
Разом із сьогоднішнім Ющенком цих шансів вона не має навіть теоретично. Власне, будь-хто з політиків, спробувавши з'єднати зусилля з В.А., зазнає фіаско, бо з нездатними на аналіз власних помилок людьми справи не можна мати ні в чому.
А додайте до цього ще й магічне мислення, коли слово заміщає діло, - і передчуття катастрофи дихне на вас своїм крижаним подихом.
Утім, закономірно можуть запитати: а як же Вікторові Ющенку за таких розкладів удалося здобути симпатії громадян у 2004-2005 роках і зробити-таки дещо позитивне у перші роки президентства?
По-перше, тоді у діло йшли колективні напрацювання цілої команди за кілька років. І поки ці напрацювання не вичерпалися, справа рухалася, навіть поза Ющенком, але від його імені.
По-друге, "забронзовіння" Ющенка тоді ще не перейшло певну межу, а його органічна нехіть до систематичної праці частково компенсувалася накопиченою за роки перебування в опозиції енергією.
По-третє, як не парадоксально, позитивно спрацював чинник тяжкого отруєння: Віктор Ющенко прагнув довести всім свою працездатність - і хоча це далеко не завжди вдавалося, налаштованість на це була.
Нарешті, згадайте, скільки тоді було поруч з В.А. політичних однодумців, і як він із ними потім повівся, зауваживши на зустрічі з фракцією НУНС у 2008 році: "Я вас усіх привів у політику, ледь не зі смітників підібрав" - ага, Мустафу Джемілєва та Олеся Донія...
Іншими словами, дещо спрощуючи ситуацію: був такий собі "колективний Віктор Ющенко", він мав успіхи, і неабиякі, тим більше мав шанси на політичне майбутнє, - а от індивід В.А. все зрештою зіпсував.
...Але що цікаво: такі повороти вже були в українській історії. Перші сто днів Михайла Грушевського на чолі щойно створеної Центральної Ради - це беззаперечний тріумф.
А чому? Передусім тому, що реалізуються колективні напрацювання минулих десятиліть.
Проте ситуація змінюється карколомно, і старі наробки стають непридатними, а здатності до швидкої і водночас добре продуманої імпровізації Грушевський не мав. Тому - до зими 1917 року - він ще щось здатен зробити позитивне, але не завжди, а потім іде майже суцільний провал; якщо УНР і домоглася чогось, то зусиллями інших політиків. На щастя для себе і для України, Грушевський після усунення його з посади голови Ради назавжди пішов із політики.
У нього на це вистачило розуму і мужності. У Віктора Ющенка, який до певної міри повторив шлях Грушевського, з цими якостями складно.
Та вирок історії вже винесений.
