"Возз'єднання" - 2010
Ну, і що ж відбулося насправді? Я маю на увазі - не в Раді та довкола неї, тут усе зрозуміло, а в стратегічному плані?
Технічно - нічого особливого. "Знижка" на газ, яка насправді не є ніякою знижкою, обміняна на пролонгацію перебування ЧФ РФ у Севастополі, яка в будь-якому разі була неминучою.
"Знижка" не є знижкою, тому що діюча ціна була для України непідйомна, і в Кремлі це чудово розуміли - а відтак, як нормальні продавці, вирішили не вимагати з покупця ціну, яку він все одно не заплатить.
Пролонгація угоди по ЧФ була неминучою завдяки феноменально бездарній політиці попередньої "антиросійської" влади, яка саме Росії, а не Америці чи ще кому-небудь, здала все, що можна було здати, і чимало того, чого здавати було не можна ні в якому разі.
Це, повторюся, в технічному плані. Символічне ж значення "Харківського пакту" перебільшити неможливо навіть за дуже великого бажання.
Під кінець другої декади двадцятого століття потужний ривок до реальної, а не декларативної, державності благополучно захлинувся в отаманщині, продажності та банальному українському нехлюйстві. Після чого державність стала суто номінальною, під контролем умілого сусіди.
Зараз, якщо абстрагуватись від деталей, відбувається точнісінько те саме. Тоді, щоправда, на це знадобилось лише двійко років, а тепер - майже двадцять. Зате обійшлося без крові.
Звичайно, нині Україну ніхто не включатиме безпосередньо в склад нової імперії. Нинішня влада традиційно експансіоністської Росії таки зрозуміла, що в двадцять першому столітті колонії та територіальні надбання не модні, а модні "зони впливу". Адже зиски це дає такі самі, а от відповідальність - суттєво меншу.
Якщо говорити про символи, то дуже показово, як до подій поставились на Сході чи в Криму. Севастопольці, за повідомленнями, нові угоди та їхню ратифікацію святкували ледь не на вулицях.
А от десь у Центрі, та й на Заході, до справи поставились суто по-українськи. Ну, стоїть флот - то й нехай собі! Він же не в мене на городі стоїть. Чому я маю ним перейматись?
Що ж, усе правильно: якщо народ не відчуває удару по національній гордості, значить, цієї гордості немає. Зафіксуймо це як історичний факт. Зате ми гарно співаємо.
Передбачаю зауваження: мовляв, що ви, шановний, знову антимонії розводите про якийсь там "національний дух"? Як цей дух можна помацати, і чи дасть цей дух нам можливість нормально працювати й отримувати за це достойну зарплатню, бажано із соцпакетом?
Проте символи мають не просто велике значення для політики в цілому, і для геополітики зокрема. В деяких випадках вони мають вирішальне значення. Такі речі чудово розуміли ті, хто вмів керувати масами: недарма Сталін не рахувався із жертвами, щоб вигнати німців з Києва саме до річниці жовтневої революції, а Гітлер стверджував, що "ніхто не піде вмирати за восьмигодинний робочий день, але всі підуть вмирати за велику Німеччину". Моторошні успіхи цих діячів довели їхню правоту.
Водночас зовсім наївно виглядає протиставлення "ідеологічного" та "прагматичного" як у політиці, так і в суспільстві. Цим вірусом заражені не лише сьогоднішні маленькі українці, які скиглять, що незрозумілі їм абстракції нібито позбавляють їх смачної ковбаси. Але й ті, хто наполягає на "вищості" ідей та цінностей над "ковбасою" (дивись, наприклад, колонку Богдана Орлика).
Проста, і від того не всім очевидна, істина полягає в тому, що ідеологія за певних обставин може заважати "прагматизму", але сам він без ідеології неможливий ні за яких обставин.
Скажімо, чехам вельми непогано велося під Австро-Угорщиною, у них розвинулись і велика промисловість, і достойний середній клас. Проте чехи чомусь уперто прагнули незалежності - і досягли її, не добираючи, до речі, засобів ідеологічної боротьби. Взяти хоча б знамениту фальшивку "Краледворського рукопису", що спричинила велике національне піднесення.
Аналогічно, відносно непогано жили на початку двадцятого століття ірландці під Англією, поляки - під Росією, і так далі.
Врешті-решт, навіть швейцарці, котрих у нас полюбляють наводити як приклад "прагматичного" народу без усіляких там ідейних, чи, боронь боже, націоналістичних "заморочок", усіма своїми нинішніми досягненнями завдячують лише тому, що століттями стромляли свої знамениті ратища в різноманітних сусідів, котрі всього лише обіцяли принести до швейцарських кантонів лад і спокій та дати тамтешньому населенню можливість заробляти мирною працею, а не продавати свої військові навички по всій Європі.
В цілому, популярну думку про те, що "найкраща національна ідея - це працювати і не перейматись ніякими ідеями", слід визнати видатною ідеологічною маніпуляцією. Можливо, навіть ефективнішою, ніж думка про те, що найкращий державний устрій - це демократія, а свобода слова забезпечує контроль суспільства над владою :)
Саме під машкарою "прагматизму" найкраще накидається будь-яка ідеологія. Подивіться на сусідів, що за останню десятирічку успішно сконструювали дещо кумедний, проте відносно ефективний ідеологічний конструкт "Великої Росії" на основі своєрідного гібриду дореволюційної та сталінської міфологій (які, втім, не так уже й відрізняються, що вже блискуче розкрито одним із авторів "УП").
Та й нинішня українська партія влади під розмови про прагматизм провадить цілком послідовну і досить активну ідеологізацію суспільства.
Саме в цьому сенсі й слід говорити про символічне значення "Харківського пакту" та подальших подій у Києві. Безумовно, це велика поразка. І, безумовно, історія дасть - уже дає - оцінку ролі тих, хто призвів до цього протягом попередньої п'ятирічки. Тих, кого глузливо обзивають "професійними патріотами", і хто насправді виявилися патріотами надзвичайно непрофесійними.
P.S. Усе вищесказане не означає, що в Україні немає людей, гідних бути українцями. Їх повно. І стратегія держави, спрямована на остаточну ліквідацію української мови та повернення "переписаної" історії на рейки ще більш фальшивої імперської пропаганди, повинна й буде зустрічати опір.
Водночас зрозуміло, що традиційні методи такої протидії, котрі висходять ще до старого Руху початку дев'яностих, достатнього ефекту дати не можуть. Проте пошук нових методів і стратегій - це окрема велика розмова. Оскільки, попри все, повторення тридцятих нам не загрожує, ми до цієї розмови ще неодмінно повернемось.
