"Синдром Бандери": неполітичні корені відомої проблеми
Для початку - головні мотиви суду, з огляду на які указ президента "Про присвоєння Степану Бандері звання Героя" було визнано незаконним та скасовано.
З постанови Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року в справі № 2а-1219/10/0570:
"... законом України "Про державні нагороди" від 16 березня 2000 року передбачено, що цей закон відповідно до Конституції встановлює державні нагороди для відзначення громадян за особисті заслуги перед Україною. (...)
Державними нагородами є, зокрема, звання Героя України. (...)
Нагородження державними нагородами може бути проведено посмертно, частина 3 5-ї статті І-го розділу закону "Про державні нагороди". (...)
Звання Героя присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. Ця норма є спеціальною щодо звання Героя України тому підлягає переважному застосуванню перед загальними положеннями розділу І Закону.
З аналізу зазначеної норми вбачається, що вона містить імперативний припис відносно правового статусу особи, яка нагороджується - вона обов'язково повинна бути громадянином України. (...)
Питання громадянства України регулюються Конституцією, законом "Про громадянство" та іншими законодавчими актами. Підстави набуття громадянства України наведені у 2 статті закону "Про громадянство" у редакції від 8 жовтня 1991 року, та статті 3 у редакції закону від 18 січня 2001 року.
З указаних норм законів випливає, що набуття громадянства України є можливим з 1991 року. Отже, особи, що померли до цього року не можуть бути громадянами України. (...)
Судом визнано загальновідомою ту обставину, що Степан Андрійович Бандера помер у 1959 році. Таким чином, судом встановлено, що Бандера помер до 1991 року. Тому він не є громадянином України, через що не може бути нагороджений званням "Герой України".
Сумнівна законність цього рішення полягає, передусім, у тому, що, дотримавши букви закону "Про державні нагороди", суд знехтував вимогами Кодексу адміністративного судочинства, задовольнивши позов особи, права, свободи чи інтереси якої не порушувалися скасованим указом президента.
Питання про таке нехтування навряд чи постало б, якщо позивачем у справі виступив би не якийсь адвокат, а чинний президент, його попередник на цьому посту, чи внук Бандери, який отримав із рук президента орден.
Але мета цього огляду в поясненні того, чому воно стало проявом характерних для українського суспільства симптомів тяжкого захворювання...
Отож, Донецьким окружним адмінсудом встановлено, що особи, які померли до 1991 року, не можуть бути громадянами України, а тому не можуть бути її Героями.
Проте чи тільки Бандера був героїзованим негромадянином України?
Насправді, традиція присвоєння звання Героя негромадянам України бере початок із діяльності президента Леоніда Кучми, та досягла свого апогею в часи президентства Віктора Ющенка.
Повний перелік героїзованих негромадян України
Волошин Августин Іванович (17 березня 1874 - 19 липня 1946) - президент Карпатської України у 1939 році, якому звання Героя України за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності присвоєно посмертно указом президента Леоніда Кучми від 15 березня 2002 року;
Берест Олексій Прокопович (помер 4 листопада 1970 року) - лейтенант, за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом, присвоєно посмертно указом Ющенка від 6 травня 2005 року;
Стус Василь Семенович (1938 -1985) - поет-правозахисник, за незламність духу, жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості присвоєно посмертно указом Ющенка від 26 листопада 2005 року;
Ващук Микола Васильович (1959 - 1986), Ігнатенко Василь Іванович (помер 13 травня 1986), Лелеченко Олександр Григорович (1938 -1986), Титенко Микола Іванович (1962 - 1986), Тішура Володимир Іванович (1959 - 1986) - за геройський подвиг в ім'я життя нинішніх і прийдешніх поколінь, особисту мужність і самопожертву, виявлені у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, присвоєно посмертно указом президента Ющенка від 21 квітня 2006 року;
Василишин Михайло Іванович (1910 - 20 березня 1945) - воїн-кулеметник, за особисту відвагу і героїзм, виявлені під час форсування Одеру у Вісло-Одерській операції, указ Ющенка від 3 травня 2006 року;
Маркус Тетяна Йосипівна (21 вересня 1921 - 29 січня 1943) - учасниця антифашистського підпілля в Києві у 1941 - 1943 роках, Шапіро Анатолій Павлович (18 січня 1913 - 8 жовтня 2005, Нью-Йорк) - командир окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії, учасник визволення концентраційного табору Освенцім 27 січня 1945 року, за особисту мужність і героїчну самопожертву, незламність духу в боротьбі з фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні;
Гірник Олекса Миколайович (27 березня 1912 - 21 січня 1978) - український дисидент, політв'язень, за проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім'я незалежної України, посмертно, указ від 18 січня 2007 року;
Дерев'янко Кузьма Миколайович (14 листопада 1904 - 30 грудня 1954) - генерал-лейтенант, за мужність і самовідданість, виявлені у роки Другої світової війни 1939 - 1945 років, визначні дипломатичні заслуги у повоєнному врегулюванні міждержавних відносин присвоєно посмертно, указ від 7 травня 2007 року;
Шухевич Роман Осипович (30 червня 1907 - 5 березня 1950) - головний командир УПА у 1942 - 1950 роках, генерал-хорунжий, за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу й незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення Української повстанської армії присвоєно, посмертно, указ президента Ющенка від 12 жовтня 2007 року;
Івчук Василь Якович (1902 - 2 жовтня 1938) - директор Дударківської школи у 1932 - 1938 роках, Київська область, за героїзм і самовідданість, виявлені у врятуванні життя школярів під час Голодомору 1932 - 1933 років, указ від 21 листопада 2007 року;
Кутастий Григорій Трохимович (17 січня 1907 - 6 квітня 1984, Баунд-Брук, Нью-Джерсі, США) - диригент і керівник Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка в США, за визначний особистий внесок у справу національного й духовного відродження України, поширення української культури й кобзарського мистецтва у світі, посмертно, указ президента Ющенка від 25 листопада 2008 року;
Івасюк Володимир Михайлович (4 березня 1949 - 24/27 квітня 1979) - поет, композитор, співак, за самовіддане служіння Україні на ниві національної музичної культури, створення вершинних зразків української пісенної творчості, посмертно, указ від 1 березня 2009 року;
Бандера Степан Андрійович (1 січня 1909 - 15 жовтня 1959, Мюнхен) - провідник ОУН, за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну Українську державу, посмертно, указ президента Віктора Ющенка від 20 січня 2010 року.
Державна влада їх більше не вважає Героями України.
Саме такі слова можна поставити під цим списком Героїв України, після рішення Донецького окружного адмінсуду від 2 квітня 2010 року.
Не вважає, вочевидь, не у формально юридичному, а в соціологічному розумінні.
Вказане рішення суду, яке чинності не набрало, і є юридичні підстави вважати, що навряд чи набере, - стосувалося тільки одного указу президента.
Проте наведена мотивація могла би бути застосована для обґрунтування нечинності й інших перелічених вище указів.
Парадокси юридизації нашого життя
А тут вже зустрічаємося із проблемою - для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк. Цей строк, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод, чи інтересів.
Таким чином, якщо "незаконний" указ президента "проіснував" рік і більше з моменту його офіційного оприлюднення, то визнати такий указ нечинним у судовому порядку навряд чи можливо.
У цьому ключі "справа Бандери" демонструє: якщо якийсь член суспільства, якого безпосередньо акт президента не стосувався, але з певних причин не подобався, встиг протягом року оспорити його в суді, - людину, нагороджену цим указом, можна позбавити геройського звання.
А якщо не встиг оспорити, - незаконний по суті указ вважається законним.
Питання про скасування кожного з вищевказаних указів президентів у судах протягом 2002 - 2009 років не ставилося. Принаймні, про такі судові процеси нічого не відомо.
Напевно, наше суспільство весь цей час не надавало великого значення тому, що в діяльності президентів України із присвоєння державних нагород мали місце відступи від букви закону.
Мабуть, в одних випадках суспільство не відчувало можливості підтримання своїх реакційних дій з боку влади, а в інших - дійсно схвалювало такі дії. Чи ставилося до них, так би мовити, толерантно.
Непослідовність у дотриманні законодавства
У цій царині відзначалися не тільки президенти. 15 жовтня 2003 року Верховна Рада прийняла постанову N 1231-IV, якою направила президенту запит Анатолія Мороза, фракція КПУ, щодо вирішення питання про посмертне присвоєння звання Героя Віктору Васильовичу Гнідому, який загинув в Афганістані під час виконання інтернаціонального обов'язку.
Зрозуміло, що ця особа теж не була громадянином України.
Однак названого депутата-комуніста й інших нардепів, які підтримали його запит, цей факт не дуже стримував від бажання героїзації померлого в Афганістані вояка.
Синдром
Термін "синдром" у медицині позначає комплекс характерних для певного захворювання симптомів, сукупність певних ознак, обумовлених ураженням якого-небудь органу, системи органів.
Так от, у контексті державної нагородної політики, 2010-й рік для України став переломним.
Адже симптоми захворювання українського суспільства, зумовленого смертельним ураженням усієї системи його органів, виявили себе саме в "справі Бандери".
З'ясувалося, що:
- президент не завжди вважав себе обмеженим нормами закону "Про державні нагороди";
- парламент не тільки не приділяв цим фактам великого значення, але й навіть потурав президентові, пропозицією нового порушення вказаного закону;
- суд вважав за можливе задовольнити позов людини, яка нічого спільного не має ані з нагородженою особою, ані з президентом, і якої взагалі не стосувався цей указ.
Те, що навіть така діяльність усіх цих органів дискредитує їх самих, і принижує їхній авторитет, усім зрозуміло. Але і якогось особливого авторитету органи влади в Україні за час її незалежності не здобули.
Тому на рівні суспільного сприйняття й втрачати їм особливо немає що.
Біда тільки, що найвищий ступінь державної відзнаки та нагороджені званням Героя особи, у тому числі посмертно, - теж стають дискредитованими, будучи заручниками непродуманих дій можновладців...
Дмитро Гудима, координатор ГО "Гармонія та порядок", кандидат юридичних наук, спеціально для УП
