Чи підуть олігархи України "шляхами Ходорковського"?

Біп-біп-біп-біп-біп. Нова влада накручує щоденні оберти впевнено і безупинно, наче штучний супутник на навколоземній орбіті, подаючи всьому світові чіткі й недвозначні сигнали. Політ, мовляв, нормальний, орбіта визначена, цілі поставлені, зі шляху не зійдемо. За будь-яких обставин. Ніколи і нізащо.

А ще ці сигнали означають: Конституція - відтепер лише сукупність літер, а не Основний закон життя країни. Всі інші закони обов'язкові для виконання простими громадянами і претендентами на роль опозиційних політиків, але не тими, хто при владі та їх обслуговує.

Телебачення, радіо, газети, а частково й Інтернет перетворюються на такі собі "торговельно-розважальні комплекси" для народу (себто для "лохів") із деякою домішкою ретельно сепарованої інформації.

Опозиції ані на наступних, ані на позанаступних виборах світить не більша підтримка, ніж її регулярно "малюють" у вигляді наче-соціології топ-менеджери телешоу великого російського журналіста-демократа Кисельова.

І так далі, і таке інше - можете продовжити...

А ще сигнали означають вільні руки для впровадження стабільності в країні. Європі - участь у газотранспортному консорціумі, Америці - збройний уран, Росії - Севастополь, а собі - щонайменше кілька років урядування без озирання на можливе невдоволення іноземних урядів.

Ну, побуркотять якісь міжнародні недержавні організації, то що з того? Завжди можна буде у відповідь проплатити кілька статей потрібного змісту у провідних світових виданнях, і все стане на місця.  Бо ж хто з державних лідерів сьогодення, коли панує Realpolitik, всерйоз перейматиметься правами людини в якійсь Україні, тим більше, коли ці люди майже поспіль - жахливі та несамовиті націоналісти, потенційні зарізяки, палкі шанувальники найлютішого ворога європейської цивілізації Степана Бандери?

За таких обставин недовго і впасти в інтелектуальну паніку.

То як рятувальну панацею пропонують деідеологізацію патріотичних сил, то вбачають неабиякі плюси у неототалітарному ладі, то взагалі закривають "проект Україна". А то і взагалі починають говорити, що ЄС та ЄЕП нічим принципово не відрізняються, "нам усюди буде погано".

А ще висувають на роль останніх лицарів української незалежності та бодай і куцої, але демократії вітчизняних олігархів. Мовляв, не для того хлопці з мільярдними статками і з контрольними пакетами медіа-холдингів зробили чітку ставку на Віктора Федоровича, щоб дозволяти йому та його команді так шикувати, за безцінь здаючи те, що коштує десятки мільярдів.

А на додачу ще й ризикувати: а раптом зміниться лідер у якійсь із провідних країн світу і відмовиться від Realpolitik на користь морального ідеалізму, чи "орли" нового міністра перестараються і знову комусь із журналістів суто випадково голову відріжуть - з розголосом на всю планету?

Ба більше: ці хлопці із не завжди і не зовсім українськими прізвищами мусять цінувати незалежність України і зміцнювати її, бо ж їхні шалені статки - це результат використання українських квот на метал, хімію, зерно на світових ринках, це наслідок приватизації за безцінь українського державного майна.

А попереду ж іще завершення великої приватизації і перехід до привласнення не менш ласого, ніж металургія, шматка - до привласнення чорноземів.

Отож об'єктивно хлопці-крутелики мають бути як один патріотами України і відповідним чином спрямовувати дії свого висуванця: ать-два!

Об'єктивно? Так. Але ж існує й суб'єктивний чинник, і він "льогко" нівелює все те, до чого спонукає тиск об'єктивних обставин. І ні про який патріотизм уже не йдеться.

Класичні і добре відомі приклади цього роду: Рінат Ахметов щиро клопочеться об'єднанням футбольних чемпіонатів України і Росії. Бо ж йому, бачте, дуже хочеться регулярно приймати "Спартак" і ЦСКА у Донецьку, а ще більше, схоже самому з клубом їздити до Москви. До самої Москви, і щоб приймали по вищому розряду!

І заради сповнення цих юнацьких мрій провінційного пацана один із найбагатших бізнесменів Європи готовий, схоже, виставити на посміховисько державу, депутатом парламенту якої він є.

Адже, скажімо, Фарерські острови (автономія у складі Данії) з населенням у 50 тисяч осіб мають свої національні чемпіонати з футболу - чоловічий, юнацький, жіночий, їхня збірна є не надто зручним партнером для команд значно потужніших країн, а Україна, бачте, готова поступитися одним із символів свого суверенітету задля того, щоб мати честь приймати у себе аж "Спартак" із "Зенітом"...

Я вже не кажу про те, що на донецьке поле зараз в основному виходять "шахтарі" з Африки чи Бразилії; скільки б не розказували легенд стосовно піклування про талановитих хлопчаків з Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо, точніше, не бачимо, у грі. Тож навіть із регіональним патріотизмом, як бачимо, є проблеми.

Ну, а про телеканал "Україна" та газету "Сегодня" краще взагалі помовчати. Нескінченні російські ("отечественные") серіали, які щодня і щоночі переконують глядача в тому, що Україна - це така собі російська провінція, бо ж у нас усе спільне, та численні опуси з "викриттями" ницості та мерзенності персонажів української історії - на яку стратегічну мету вони працюють?

На те, щоб число громадян України, які воліють об'єднання з Росією в одну державу, і далі зростало - з 22% до 30%, а там і до 50%?

Що ж стосується поваги до Конституції і до законів... Підніміть протоколи поіменних голосувань у Верховній Раді, щоб наочно переконатися: фізично Рінат Леонідович може бути десь у Лондоні, але дух його залишатиметься разом із депутатами, і картка для голосування, ясна річ, також.

Інші олігархи, можливо, не так яскраво оприявнюють свої ментальні настанови, проте навіть серед найосвіченіших з-поміж них відсутні особи з Україною... ні, не в серці, а у розумі, у раціональних діяльнісних конструктах, у програмах дій на тривалу перспективу.

Адже українська ситуація запізнілого націєтворення вимагала і вимагає надзвичайних зусиль та значних фінансових вкладень у формування "нормальної" модерної нації, здатної адекватно відповідати на виклики сьогодення і, головне, вельми неоднозначного майбутнього.

Ні, звісно, дехто вкладає якусь копійку у ЗМІ, більш пристойні, ніж "Сегодня" та "Україна", дехто влаштовує імпрези постмодерного мистецтва, але на загал олігархи України, як першого, так і другого ешелонів зорієнтовані на безнаціональну, а відтак - негромадянську державу, в якій панує "тверда рука" і в якій можна якнайбільше зекономити на виборах.

Бо ж на них за останні шість років стільки витрачено, а де результат? дешевше купити кільканадцять потрібних депутатів, так само, як і футболістів з Бразилії чи Камеруну.

І за всіх обставин для олігархату України всесвітньою культурною столицею залишається Москва, бо ж чи запросив би Віктор Пінчук до Києва сера Маккартні, якби 2003 року той не побував у Москві?

А тепер можемо зробити попередній висновок: одержавши санкцію робити-що-заманеться практично з усіх столиць, команда Віктора Януковича стала значною мірою автономною щодо вітчизняних олігархів.

Ще одним підґрунтям такої автономії є підтримка великої групи виборців переважно на сході і півдні країни із проросійсько-неосовєтською орієнтацією; і що цікаво, ці орієнтації викохані не в останню чергу на кошти самих олігархів, які дбали про тактичні, а не об'єктивно-стратегічні власні ж інтереси - авторитетна національна держава, з якою рахується світ, здатна підтримати бізнес-інтереси своїх громадян.

Отож президентська команда вже фактично створила ресурси для вибіркової "зачистки" в олігархічному середовищі, коли спершу одні матимуть і далі від влади преференції, а інші спершу крок за кроком відсуватимуться від "годівничок", а потім відчують на собі всю потужність переформатованих силових структур.

Ну, а далі і "свої" олігархи можуть піти "шляхом Ходорковського": адже влада - річ надто спокуслива, щоб із нею ділитися; тим часом як олігархи за визначенням - це не лише економічні, а й політичні та мас-медійні величини першого порядку, це фактичні власники-розпорядники цілих сегментів країни, цілих її регіонів чи груп населення.

Хіба таке може бути в державі, де є "справжній лідер"? А оскільки власними зусиллями все ж навряд чи вдасться подібна "зачистка" - не лише небажаних олігархів, а й політичної опозиції, то в розпорядженні команди Януковича є ще один, мабуть, найпотужніший ресурс: "братня допомога" з боку "кремлівських чекістів".

Тим більше, що на патріотизм, який би міг завадити використати цей ресурс, не слабують ані нинішні можновладці, ані "ідейно близькі" олігархи.

Тож нинішнє владне угруповання цілком здатне спробувати дійти стабільності на достатньо тривалий час завдяки включенню України не в аморфну "Русобелію", а у значно більш жорстку структуру, коли вся пропагандистська й організаційна міць "кремлівських чекістів" плюс певні крихти з панського столу задля підгодівлі народонаселення будуть кинуті на наші терени.

В обмін на що? Не тільки, звісно, на повноту політичного суверенітету, а й на певні стратегічні об'єкти української економіки.

Вітчизняні ж олігархи, які ремствуватимуть щодо цього, зможуть приєднатися чи до Бориса Березовського (Віктор Пінчук, між іншим, завбачливо придбав у Лондоні файний будинок), чи до Михайла Ходорковського.

Те саме за такого сценарію чекатиме і на надто ревних "буржуазних націоналістів" - неісходимий Сибір нікуди не подівся, чи не так?