Публічність влади: Спочатку було слово?

Відкритість влади для кожного, хто не байдужий до шляху розвитку країни, залишається питанням, що збуджує уяву. Із Заходу до нас прийшла така собі "транспарентність" влади. Чим вона краща за просту українську відкритість - неочевидно. Зате поговорити є про що - тема безмежна.

Можна навіть дійти до того, що публічність сама по собі є засобом залагодження усіх наших негараздів. Приваблива думка. Бо грошей на неї не треба, а з ними зараз - сутужно.

Від публічності не родять огірки і не будуються мости. Самим фактом її запровадження змінити країну неможливо.

Якщо серйозно, то демократії без відкритості влади таки не буває. Найгірше в наших умовах те, що питання відкритості є до болю простим. В Україні під публічність закладено міцні законодавчі підвалини. Тут резервів для вдосконалення майже нема. Але відкритості влади від того не більшає!

Ще в середині дев'яностих років можна було проявляти ініціативу і створювати прецеденти у відносинах влада-суспільство. До детальнішого врегулювання відкритості влади дійшло лише у 2000-тих.

Владі довелося "випускати пару", тиск якої після вбивства журналіста Гонгадзе та касетного скандалу, зашкалював. Саме за прем'єрства Кінаха та Януковича, які нагорі й сьогодні, настав "золотий вік" нормотворчості в інформаційній сфері.

Питання відкритості влади має два аспекти: спілкування з суспільством через ЗМІ, і безпосереднє надання інформаційних послуг громадянам, робота з їхніми зверненнями.

У принципі, всі дії влади вже давно повинні бути видимими через Інтернет, а за запитами громадян мала б бути можливість слідкувати он-лайн.

Наявна нормативна база, за невеликими винятками, дає достатні можливості для роботи за найвищими стандартами відкритості. Через обмеженість формату статті зосереджуся лише на комунікаціях влади з суспільством через Інтернет, зокрема - з "сторінок" офіційних веб-сайтів.

Владний інтерфейс

Ставши у 2005 році прем'єр-міністром, Єхануров пообіцяв, що піару в роботі уряду поменшає, а вся інформація буде на офіційному сайті. І це по-своєму правильно.

Якщо урядовець (а він же у нас - на посаді політичній) пропонує провести робочу нараду "під телекамери", замість діла цілком може вийти викид популізму.

Як відкритість влади має забезпечуватися через Інтернет детально описано у постанові уряду "Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади".

Цей документ містить перелік матеріалів, обов'язкових для розміщення на сайтах органів виконавчої влади. У ньому серед іншого - і основні функції структурних підрозділів, а також прізвища, імена, по батькові, номери телефонів, адреси електронної пошти керівників.

Центральні органи виконавчої влади рідко дотримуються цієї простої вимоги. Приміром на сайті Кабміну можна знайти контактну інформацію далеко не всіх керівників підрозділів секретаріату КМУ.

Одним з обов'язкових елементів оприлюднення на офіційних сайтах є відомості про проведення закупівлі товарів, робіт, послуг за державні кошти. З цим туго. На багатьох сайтах останні відомості за 2008 рік.

Відомості про наявні вакансії повинні допомогти громадянам реалізувати їхнє конституційне право на працю. А також створити умови для приходу на держслужбу найбільш підготовлених фахівців.

Досі не було помітно навали випускників оксфордів на держслужбу. В тому числі, й через закритість кадрової політики.

Дані про вакансії рідко оприлюднюють, або роблять це лише напередодні конкурсів на їх заміщення. База даних по органах влади на сайті Головдержслужби показує, що вакансій немає. Те саме - на сайті КМУ.

На веб-сайті органу виконавчої влади повинна бути розміщена адреса електронної пошти структурного підрозділу, відповідального за приймання і реєстрацію вхідної кореспонденції.

Це повинно хоч якось компенсувати те, що часто громадянин не може особисто занести документ на реєстрацію в канцелярію та зафіксувати вхідні дані, необхідні для контролю за просуванням звернення.

Органи влади закриваються як "режимні об'єкти", а для відвідувачів залишають лише "шпаківні" для листів на вході до установ. Спробуйте-но переконати діловодів прийняти до розгляду звернення, надіслане електронною поштою!

Хоча, якщо у ньому є ім'я, прізвище та адреса заявника, вони це зробити зобов'язані.

Нормативні акти не регламентують форму та обсяг біографічних відомостей про керівництво органів влади для оприлюднення. Проте очевидно, що в європейській країні фото і ім'я - це надто мало інформації як для заступника міністра, з огляду на його широкі повноваження.

Деякі владні установи виконують більшість цих норм. Але багато таких, що цього не роблять або роблять для "відчіпного", бо це їм "заважає працювати".

Надто багато поки залежить від "людського фактору" - волі першої особи установи та конкретних виконавців у апараті.

Нормотворчість - через Інтернет?

Широкі можливості для участі громадян у формуванні політики держави через оприлюднення та обговорення проектів регуляторних актів дає закон "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Він передбачає обов'язкове оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій. Строк, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань приймаються зауваження та пропозиції не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту.

Цього часу цілком достатньо, щоб громадськість взяла участь в обговоренні. До речі, під визначення регуляторного акта підпадає величезний масив документів.

Дотримуватися регуляторного законодавства зобов'язані і центральні органи виконавчої влади, і місцеве самоврядування. Тобто практично всі громадяни, причетні до господарської діяльності, а вона включає не лише бізнес, тримають у руках важіль, яким можна вимагати публічності від влади.

Потроху органи влади звикають до необхідності виконувати регуляторний закон. Але там, де йдеться про інтереси великих гравців, виникають і великі проблеми.

* * *

Я навмисне не аналізую нормативні акти, що високо стоять в юридичній ієрархії. Приміром закони "Про інформацію", "Про звернення громадян", "Про порядок висвітлення діяльності органів влади, місцевого самоврядування", низку галузевих законів та указів президента.

Необґрунтоване засекречування інформації прямо суперечить положенням закону "Про інформацію", згідно якого вся інформація в Україні поділяється на відкриту інформацію і незначну кількість інформації з обмеженим порядком доступу.

Зрештою, є ще Розділі ІІ Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" зі статтями 34, 38, 40. У цілому законодавство покладає на владу достатньо зобов'язань, щоб вона працювала відкрито.

Поки за порушення законодавства у сфері інформації відповідала абстрактна "держава", шансів отримати більш публічну владу не було. Важливим кроком до персональної відповідальності чиновників за порушення виявилося запровадження штрафів за них.

Недотримання термінів розгляду інформаційного запиту, так само як і необґрунтована відмова у наданні інформації відповідно до статті 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, тягне за собою штраф у розмірі від 425 до 850 гривень. І сплачувати його має не організація, а чиновник зі своєї кишені. Але чи стимулювали ці санкції більш відкриту роботу держапарату?

Доки не буде практики відповідних судових рішень, сподіватися на це годі.

Відкритість влади залежить від трьох чинників: керівництва держави; державного апарату; активності суспільства.

В українських умовах багато залежить від політичної волі президента і прем'єра. До їх настанов дуже чутливі керівники органів влади. А за законодавством саме вони несуть персональну відповідальність за дотримання вимог щодо відкритості влади.

Державний апарат може підлаштовуватися під настрої керівництва, і суспільства. Але назагал його функція - консервативна, і вимагати більшого не надто продуктивно.

А от від настроїв та поведінки суспільства залежить дуже багато. Як кажуть у футболі, команда грає так, як їй дозволяє суперник.

Якщо суспільство не буде відслідковувати політику влади щодо відкритості та чинити тиск на неї, влада публічною ніколи не буде.

Особливо яскраво це було видно за нібито сприятливих для публічності умов - коли у 2005 році влада змінилася під гаслами відкритості.

Відносну відкритість влади можна забезпечити лише тиском "знизу" та "зверху". "Верхи", здається, зараз "налягають" на інші теми. Може, навіть і краще, що ця для них поки не цікава.

Залишається суспільство. І якщо суспільство не підніматиме свій голос тепер, про відкритість влади скоро можна буде забути. Або - поговорити. Між собою в Інтернеті. Сьогодні він має всі шанси стати сучасним варіантом радянської "кухні".

Володимир Кухар, політолог, екс-держслужбовець, для УП