Феномен Януковича
Ще в далекому 2004 році, влітку, "Дзеркало тижня" опублікувало статтю Юлії Мостової "Туманність Януковича". З того часу, здається, він усім нам став близьким і рідним. Одним як лідер, іншим як "заклятий друг".
Але парадокс полягає в тому, що насправді з тих пір нічого так і не змінилося - більше про Януковича, як про людину, ми знати так і не стали.
Хтозна, може це й не настільки важливо. Адже в цивілізованих країнах політику творить не тільки єдина особа лідера, а й уся його команда. Тому там більше опікуються тими цінностями, які вони сповідують, ніж особистими якостями персони.
Тож і говорять там здебільшого не про одяг, обід, чи відпочинок лідера, звісно ж не за бюджетні кошти, - а про те, яких принципів він дотримується, що, як і коли буде робити в тій чи іншій конкретній ситуації, або що вже встиг зробити.
На даному етапі політичного життя України Партія регіонів своє завдання виконала. Визначивши цілком конкретну ціль - повернутися у владу - і створивши стратегію її досягнення, вона забезпечила собі перемогу.
Саме під цю мету й було реформовано партію після поразки 2004-2005 років. З цієї точки зору курс, обраний тоді, виявився цілковито правильним. Нагадаю: відмова від створення блоку партій, подальша розбудова вже існуючої партії, індивідуальне членство в ній окремих політиків, а не їхніх партій "по списку".
В усіх регіонах країни були створені представництва ПР, які дисципліновано виконували рішення свого центрального офісу. Наявні внутрішні конфлікти не виносяться на загальний осуд, а розв'язуються всередині самої партії.
Таким чином, навіть за часів перебування в опозиції, вдалося вберегти партію від розпаду чи поділу на частини - явище, фактично взагалі раніш небачене в українській політиці.
До того ж Віктору Януковичу на чолі партії не все доводилося робити одноосібно - є команда, здатна приймати рішення й замість нього.
Правда, за таких умов його власне лідерство починає виглядати вже дещо спірним. І якщо про нього, як про людину, ми так і не стали знати більше, то саме це й викликає тепер основне занепокоєння.
Незрозуміло, що саме Янукович ще вирішує одноосібно як лідер, чи зможе впоратися з покладеними на нього завданнями. Або - чи не стане лише прикриттям для інших сил. А може й уже став.
Тим більше, що на президентському шляху його очікують кілька яскраво виражених небезпек. Вони полягають навіть не стільки в реаліях української економіки чи сучасного українського життя - як у ньому самому, так і в партії, яку він привів до влади.
Партії, яка разом зі своїми виборцями, здається, назавжди застрягла в 2004-му році. Партії, яка дуже часто буває неспроможною породити інші, нові й більш значущі цінності - взамін вічної боротьби з кимсь проти когось...
Ілюзія перемоги
Мені, як представнику тієї частини України, яка стояла на Майдані, позиція ПР і їхніх виборців і дотепер часто виглядає дещо дивною й незрозумілою.
Бо якщо ми тоді боролися за нове й краще життя для усіх нас, то вони сприйняли це як вияв ворожнечі, спрямованої особисто проти них.
І якщо така позиція політиків-регіоналів є більш-менш зрозумілою, то як це стосується їхніх виборців?
Невже вони не мали б думати насамперед про себе? Невже їх не цікавила можливість отримати в дарунок нову й вільну, багату державу, в якій би з повагою ставилися до своїх громадян?
В силу особистих причин мені за ці роки довелося регулярно відвідувати схід країни. Ці "візити" навели на певні роздуми.
Перш за все вразило одне - настрій жителів цієї частини України на боротьбу, уперте перебільшування можливих небезпек для себе від приходу до влади помаранчевих. Пам'ятаю заголовки газет влітку 2005-го року - "Оранжевая банда уничтожает русский язык!".
Звідки це - в основному зрозуміло. Ностальгія за колишньою могутньою державою, яка нікого в світі не боялася, прагнення знайти собі тепер нового ворога, що надавав би смисл теперішньому існуванню.
Так завжди буває - група людей, що об'єднується заради боротьби з кимсь іншим, рано чи пізно починає шукати ворога всередині себе. Досвід СРСР, особливо часів сталінізму, чи Німеччини часів Гітлера переконливо це продемонстрував.
Тепер це сталося й з Україною.
З розпадом комуністичної системи було втрачено противника у вигляді "світового імперіалізму". І та її частина, яка найбільше ностальгувала за своїм колишнім минулим, рано чи пізно мала прийти до пошуку ворогів усередині своєї країни.
Аж тут раптом - нова перемога! Вона в один момент знищила й цього ворога - націоналісти вже не при владі, валити невдачі тепер нема на кого... Хоча, чесно кажучи, націоналісти ніколи й не були у владі, але нехай...
Тому рано чи пізно і в самій ПР, і серед її прихильників ми побачимо той самий процес - спроби пошуку нових ворогів. Тепер уже всередині своєї команди. Саме це у свій час зруйнувало команду помаранчевих. А тому...
Назад, у майбутнє ... упс... таки в минуле
Наслідки від такої "втрати ворога" можуть стати особливо небезпечними через те, що єдиної команди у Віктора Федоровича фактично так і немає. Їх усіх, і справді, згуртовувала спільна ненависть - чи то до Ющенка, чи то до Тимошенко, чи то до української України.
На парламентських виборах-2006, говорячи про себе як про "команду професіоналів", на якийсь момент вони й дійсно створили про себе таке враження.
Проте вже через півроку в складі їхнього уряду ми замість молодої команди професіоналів побачили не "нову", не "команду" і не "професіоналів".
Тоді це виглядало хоч трохи логічно - треба було "залікувати рани", отримані від попередньої поразки.
Але теперішні призначення, особливо 62-річного доктора геологічних наук Миколи Азарова на посаду прем'єра, уже точно ні професіоналізмом, ні новим обличчям не назвеш.
Особливо якщо врахувати те, що за ці роки нікого нового в ПР ми й справді так і не побачили. А команда, яка не має системи оновлення кадрів, рано чи пізно приречена на розкол і загибель.
Або її лідеру доведеться робити так, як свого часу Кучма: щоб уберегти команду, постійно зіштовхувати між собою інтереси різних кланів і угруповань.
Сумнівно, чи зможе Віктор Федорович зрівнятися в цьому із самим Леонідом Даниловичем. Адже останній, попри всі свої недоліки, пройшов хорошу партійну школу, яка навчила його саме цьому, і який усе ж програв...
Параліч розвитку
Проте й це ще не все.
Гірше те, що зациклившись на "ідеї ворога", команда нашого нового президента тепер абсолютно неспроможна породити бодай-які нові й більш досконалі ідеї розвитку. Ані для власного використання, ані для своїх прихильників.
Так, якийсь час вона проіснує завдяки ілюзорному відновленню прав нібито "ображеної" частини України.
А далі?
На питаннях мови й ненависті до НАТО довго не проїдеш. А відтворити нову потужну військово-промислову державу на зразок СРСР тепер уже точно не вдасться.
Що тоді? Пропагуватимуть ідею розвитку громадянина? Але розвиток людини неможливий або без віри в Бога, прошу не плутати з ходінням у церкву, або без поваги до іншої людини. І з першим, і із другим у лідерів ПР теж склалося якось не дуже добре...
До того ж в умовах України, особливо в її південно-східній частині, "підтримка громадянина" неминуче означатиме ущемлення прав і прибутків власників підприємств. Більшість з яких якраз є спонсорами ПР.
Цього вони навряд чи допустять.
Звичайно, можна було б спробувати створити якесь нове ідеологічне наповнення партії. Але людей, спроможних на це, у Януковича просто немає.
Та й власне кажучи, їх і в усій Україні не так багато. Недаремно ж усі українські президенти, хоч і вибиралися спершу жителями півдня й сходу, проте рано чи пізно були змушені визнавати цінності саме національного розвитку.
Що ж тоді робити Віктору Федоровичу? Теж ставати українським патріотом і втрачати підтримку тих, хто привів його до влади? Чи прагнути до тотального контролю за усім і всіма?
Таке теж можливо.
Але щоб узурпувати владу і стати диктатором, треба спершу отримати підтримку більшості народу. А вже потім, руками цієї більшості, знищити іншу його частину.
Із цим у Віктора Федоровича теж не дуже виходить. Він якраз - президент меншості.
Тож чи не стане його нова посада тим прокляттям, що остаточно поглине його, і як людину, і як політика?
Ігор Лубківський, для УП
