Україні потрібні катастрофи
Щоб цінувати власну державу, щоб цінувати власну культуру, звичаї, традиції, мову, щоб цінувати свободу й закон, українцям треба відчути реальну небезпеку втрати всього цього.
Потрібні "великі катастрофи" - без жертв, але з наслідками.
Чому в нас, українців, не викликають навіть подиву події та вчинки, з яких би європейська преса миттєво піднімала такий галас, що змушувала би владу діяти, а винуватих чиновників подавати у відставку?
Чи згадаємо бодай один приклад відставки українського чиновника через доведений "скандал"? Чи то з державним майном, чи з бюджетом, чи, тільки не смійтеся, аморальною поведінкою?
Чому нами, українцями, можна граючись маніпулювати з усіх типів медіа ресурсів? Вириваючи за лічені роки з корінням те, що наші пращури створювали, множили й берегли тисячоліттями? Чи згадають наші діти якесь "українське народне" свято, окрім дня Валентина чи Хелоувіна?
Чому нам, українцям, "легше" покинути свою сім'ю й родину, позичити немалі гроші на виїзд за кордон, заплатити візові посольські платежі й хабарі? Щоб переїхати багажем у невідому країну, з невідомою мовою, законами, невизначеними перспективами? А потім наново там учитись говорити, писати, оволодівати професією, а згодом за свій кошт перетягувати тією ж процедурою всіх родичів, які ще стоять на ногах?
Чому все це - "легше", ніж із розумом відстояти своє право на свободу, закон і достойне життя на виборах, або страйках, або маніфестаціях?
Напевне тому, що ми, українці, все ще не відчуваємо наших цінностей. Цінності своєї території, держави, її атрибутних, духовних, культурних символів та їх носіїв.
Тому що незалежність впала нашому поколінню, як сніг на голову, посеред серпневої спеки 1991-го.
А оцінити скільки за цю "незалежність" пролито крові, написано смерті подібних рядків, зорано спинами, потом і вмінням землі, щоб вона стала чорноземом, збудовано руками та інтелектом нашими батьками, дідами, прадідами - ми своїм поки хуторянським розумом ще не здатні.
Бо живемо "своєю хатою з краю" і "своєю сорочкою, що ближче до тіла".
Вочевидь, треба аж до каменя зруйнувати "хату", зняти останню "сорочку", а ще вирвати "язик", тобто мову, бажано без анестезії. І може, лише тоді наше покоління відчує вже своєю шкірою цінність свого - національного?!
Вочевидь, нашому товстошкірому й товстолобому поколінню треба пережити не просто кризи і стагнації, а руйнівні катастрофи - економічні, культурні, політичні.
Щоб, нарешті, зрозуміти:
- не можна мовчати, коли вас масово відправляють у безоплатну відпустку, і виганяють з роботи. Треба страйкувати й не боятись звільнення - бо вже й так звільняють;
- не можна радіти тому, що вам до зарплати чи пенсії додають "один", а через підвищені ціни забирають "два". Ще й дякувати за таке "економічне диво" - власним голосом на виборах за "родных", "сердешних", "наших" чи не зовсім наших "добродіїв" і "добродіївок";
- не можна роззявивши рота слухати тих, хто крім говорити більше нічого не вміє;
- не можна на виборах під жодним мовним, "братським" чи "антибратським" соусом голосувати за тих, хто робить ваше життя гіршим, - бо воно буде ще гіршим!
Я - за обвал гривні до 100 гривень за один долар. Я - за заморожування всіх депозитів аж до повного їхнього знецінення. Я - за державний борг розміром у державний бюджет.
Я - за повернення виплати зарплат цукром, а пенсій сіллю. Я - за повернення невиплат зарплат взагалі впродовж багатьох років шахтарям, учителям і лікарям.
Я - за повернення кравчучок, купонів, харчових талонів.
Я - за повернення цензури й "темників".
Я - за повернення Майдану. Але вже без тих, хто тоді був на його сцені.
Нам потрібна серія національних катастроф. Без жертв, але з наслідками - неповерненням політиків, які все це з нами вже робили, роблять і хочуть робити далі.
Андрій Новак, кандидат економічних наук, спеціально для УП
