Практика публічності
Кажуть, правильно встановлений діагноз – то вже є 50-відсоткова запорука успіху лікування. Держава Україна як організм – не складніша від людського.
Раніше я вже намагався встановити фундаментальну проблему, чому деградує держапарат, чому зростає корупція, чому ніяк не може народитись хоч якась стратегія розвитку? Насамперед – в непублічності нашої держави, її непрозорості.
Але це, як кажуть лікарі, "нє смєртєльно", й може ефективно лікуватися. В першій частині, "Теорія публічності", я поставив "діагноз" та виписав "рецепт". Сьогодні – пропоную розібратися в "методах лікування".
Тож, нагадую формулу-"рецепт", для досягнення прозорості держполітики, в дещо скороченому вигляді:
"Публічність державної політики = (лаконічність + системність + візуальність)* інтерактивність (тобто активність в інтернеті)".
Без таких обов'язкових властивостей публічність перетворюється на інформаційні "пшики", на пусті сторінки міністерств, куці новини й прес-релізи на 1000 знаків. Врешті решт – в повну дезорієнтацію всіх і вся щодо державної політики.
Політика держави має бути доступною для нас, і зрозумілою, тобто правильно обробленою для нашого розуміння.
Шлях модернізації нашої держави, шлях реформ лежить через справжню публічність. Ми всі маємо чітко розуміти: публічність – тло управління, створення стратегії можливе виключно через неї.
А зараз ми поговоримо про те, як зробити державу публічною? Як почати трансформації непублічної політики в публічну?
Логіка публічності
Уявіть, що з наступного місяця керівництва міністерств і відомств зайшлися зробити свою політику публічною, і дали відповідні доручення своїм прес-службам...
Усі ми хочемо робити все, повністю й одразу.
Але ми не зможемо отримати від стандартних прес-служб нічого публічного. Вони створені й заточені під інформаційне. Жодної аналітики, жодного стратегічного, творчого, візуального аналізу, жодної ініціативи й інновацій.
Лише "висвітлення діяльності керівництва". Тобто адміністративна робота по організації прес-конференцій, та поширення коротесеньких текстових повідомлень у пресі – протранслювати, передати, поширити вторинні дії до "інформаційних приводів".
Вироблення ж публічного контенту повинно взагалі не залежати від сьогочасних інформаційних приводів.
Наша філософія має орієнтуватися на створення постійно діючих публічних сервісів для громадян, які б давали прозоре розуміння послуг держави. І якщо в послугах держави "каша", то прагнення публічності якраз і допоможе у вимаганні впорядкувати ці послуги, переосмислити їх, і оформити у щось чітке й зрозуміле.
Публічність відповідатиме на більш системні і великогабаритні питання, ніж ті, які вносять в порядок денний сучасні ньюс-мейкери:
– Які пріоритети державної політики в цьому напрямі? Які чіткі й зрозумілі програми запущені на опрацювання цих пріоритетів? Який комплекс сервісів у повноті вирішує проблему?
– Скільки коштів спрямовується на вирішення проблем? Яка структура використання цих коштів? Скільки коштів надає держава від потреби? Якими програмами закривається недофінансування?
– Які послуги надає держава в рамках цієї програми? Терміни надання послуг, що необхідно зробити, щоби скористуватися послугою?
Все має бути зрозумілим, жодних бюрократичних інструкцій – робити публічну обробку!
Скільки громадян скористалися послугами? Фід-бек від громадян. Проблемні питання, підняті громадськістю, актуальні до вирішення.
На ці питання дати відповідь зможе лише публічність.
Ми всі, зайшовши на сайт міністерства чи відомства, маємо без проблем розуміти і бачити політику держави, легко віднаходити всі лаконічні відповіді на питання, які нас цікавлять.
Звучить нереалістично, чи не так? Це тому, що ми просто не бачили успішних прикладів. Але це можливо, треба просто хоча б розпочати йти цією дорогою.
Інфраструктура публічності
Очевидно, що "опублікуванням держави" мають займатися спеціально навчені під це люди. Цих людей потрібно небагато, в одній команді, яка працює по напряму. Вистачить і чотирьох:
1) фахівець-аналітик, що знається на галузі, який визначить пріоритети, програми, сервіси, процедури;
2) публічний аналітик, що зможе у співпраці з фахівцем структурувати політику і сервіси для публічного вжитку, зшити все це у єдиний інтерфейс політики і послуг держави;
3) дизайнер, що створить вже завершені візуальні карти державної політики, перетворить їх у презентації, створить дизайн сайту;
4) програміст, який створить сайт і викладе в інтернет для доступу громадськості.
Розумні люди, при плодотворній праці, здатні створити публічність за місяць-два.
Якою має бути організаційна форма команди публічності?
Якою б невеличкою не була команда, її не можна тримати в структурі міністерств та відомств. Це непродуктивно.
Марно сподіватися, що публічна група, директивно створена командою зверху, зробить хоч щось. На це має бути добра воля й ініціатива самого керівника. Така група, скоріш за все, буде під керівником. Тобто – позбавлена права на остаточне рішення, права ініціативи, свободи.
Керівник таку групу не сприйматиме.
Ми ж говоримо ні багато ні мало – про реформу публічності. А відповідно й рівень для успішного здійснення реформи має бути найвищим – міністр, прем'єр, віце-прем'єр, президент.
Ось це буде рівень для успішного проведення реформи, для належного ставлення підлеглих чиновників до команди проекту. Ось де, і в кого, треба шукати розум і волю ініціювати перші кроки публічності!
Тим не менш, команду в держорганах, навіть з ініціативи міністра, створювати не варто.
Набагато кращим виходом буде звичайний контракт на "послуги публічності" зі звичайною комерційною організацією. А ідеальним буде варіант гранту неприбутковій громадській організації на створення публічних сервісів для держави.
Так – і державі дешевше обійдуться послуги, і з інноваційної реформаторської діяльності не будуть утримуватися податки, і взагалі почне, нарешті, зароджуватися й розвиватися публічний контракт на службі у держави.
Далі буде.
Ми говоритимемо про конкретні проекти, які можуть зацікавити найвищих осіб держави. Як влади, так і опозиції.
Чекайте на "Публічність непопулярних реформ".
Олексій Гашинський, для УП
