Ракета для олігарха
Галицькому олігарху, чиї статки перевалили кількасот мільйонів доларів, пояснював, що таке "газета". Часу обмаль. Ця порода людей більше п’яти хвилин слухати не може – схоплює ідеї з першої миті.
Починаю з Того, що може зацікавити:
"Заможні мають свої захоплення – картини колекціонують, церкви будують, футбольні команди утримують. Зустрічаються багатії з більш екзотичними примхами: заводять зоопарки, або гареми.
Є ще одна порода бізнесменів. Ті, які хочуть впливати на громадську думку, зрештою – на прийняття політичних рішень. Для них бізнес і політика нероздільні. Потрібні інструменти впливу – засоби масової інформації".
Загинаючи пальці на руці, почав перераховувати функції ЗМІ.
Говорив й бачив: мій співрозмовник не пройнявся ідеями впливу на суспільство. Хотів чогось більш конкретного.
Зрештою, жартую, "газета – як ракета на городі. Усі бачать, що вона стоїть, і знають – у будь-яку хвилину може вистрелити. Тому сусіди побоюються – у ваш город не полізуть".
Останній аргумент олігарху сподобався найбільше. Круті машини, заводи, будинки, рахунки в банках, взвод охоронців – все це якось непримітно. А от "ракета у своєму помісті" – це переконливо й модно.
Десятки українських олігархів розжилися своїми засобами масової інформації. І кожен власною інформаційною ракетою розпоряджається на власний розсуд. Одні – як іграшкою: а ну, хлопці, вріжте нашому меру попід зав’язку. Сучий син, не хоче землю виділити.
Інші – ніби не звертають увагу на свою газету. Виходить – і добре. Чекають "чорного дня", коли доведеться натиснути на кнопку "пуск".
Але у всіх олігархів є щось одне, спільне: газета повинна знати, де друзі власника, а де вороги. "Своїх" чіпати категорично заборонено. Табу!
В кожній олігархічній редакції діють свої неписані правила. Молодому журналісту відразу пояснять, що можна, а куди – зась. Для науки знайдуть пристойну словесну обгортку. Скажуть: "такий наш формат". Не подобається написане – вибач, друже, нам не підходить. Не хочеш думати так, як ми – йди працювати в інше видання.
* * *
Свобода слова в Україні – це свобода олігархів.
Це їхні погляди на життя, на бізнес, на політику. І ти часто повинен відстоювати чиїсь інтереси, немов собака на прив’язі. Ніби є свобода, але тільки на метр чи на два відходити від будки.
Довжину свободи ЗМІ кожен власник визначає по-своєму.
Знаю одного блискучого київського редактора, який після спілкування з власником газети грюкнув дверима й залишив редакцію без допомоги з безробіття. Хоч дуже багато зробив для реформування видання, розширення читацької аудиторії. З ним в армії навіть старшина роти так не розмовляв, як той олігарх.
Причина банальна: не того чиновника покритикували.
Українські олігархи дивляться на ЗМІ, як на новий вид бізнесу. Або – як на інструмент захисту своїх інтересів. Часто повчають: заробляйте, хлопці, гроші самі, скільки я вас буду годувати.
Не хочуть розуміти одного: газети не пиріжками торгують, а виконують важливу для суспільства функцію.
Ви собі хоч на хвильку можете уявити, яким би стало життя без ЗМІ? Наші рідні "жуліки" не стільки бояться судів, як осуду громадськості.
– Ви знаєте, чого вас так не люблять? – запитав якось мене голова Апеляційного обласного суду, – Знаю! Ми багатьом заважаємо спокійно красти й залишатися білими та пухнастими.
Що принесли в українські ЗМІ олігархи?
Насамперед, подвійну мораль. На одних сторінках ви можете писати правду, а на інших, за гроші, що завгодно. Хоч брехню. Аферисти часто користуються цією лазівкою.
У Львові шановане видання облило багнюкою професора права з університету. І ніхто не поніс покарання. Адже матеріал був офіційно оплачений і опублікований у розділі "Реклама". За що редакція ніби не несе жодної відповідальності.
Олігархи нам принесли психологію борделю: за гроші можна все друкувати – долари не пахнуть.
З чого починається прихід олігархів в ЗМІ? З подвійної бухгалтерії, зарплати в конвертах. Вам добре платять – тому мовчіть.
Як почувається редактор, який кожного місяця порушує законодавство? Сидить і оглядається, коли прийде податкова з перевіркою. Публікування під рубрикою "Реклама" оплачених й брехливих матеріалів – не найбільший гріх.
* * *
Над кожним головним редактор висять два мечі. Перший – чорна бухгалтерія й податкова, другий – невдоволення олігарха.
Про яку свободу преси, можна говорити, якщо знаходишся під постійним пресом? Весь час думаєш, де опинишся завтра: або на нарах, або на біржі.
Редактори, які встигли побувати між молотом й ковадлом, як правило, стають більш несперечливими й слухняними. Якщо хтось з них хоч раз опинявся на вулиці в статусі безробітного – це ідеальний редактор для олігархів.
Такі мені чомусь нагадують сусідську вівчарку Ладу.
Мій знайомий віддав свого норовистого собака на навчання в кінологічний центр прикордонних військ. Приїхали два прапорщики і пообіцяли, що власник не впізнає свою Ладу. Повернувшись через місяць після науки в міську квартиру, вівчарка до свого господаря ще з порога поповзла по-пластунськи. Розцілувала руки й ноги, й відсахнулася в далекий закуток від вихователів-прапорщиків.
Коли Лада інколи буянить, господар тепер лише гукає: "Учєбка!". Собака з переляку ховається під ліжко.
Олігарх по-своєму дресирує своє видання. Може перестати виплачувати "капусту" – долари з чорної каси. Або затримає на кілька місяців усю зарплату. Методів виховання непокірних багато. Особливо, коли за вікном економічна криза, а біржа праці переповнена випускниками факультетів журналістики.
Ви помітили, що деякі дразливі теми зовсім не розробляються в ЗМІ?
В Україні велика градація між різними верствами населення. Ніхто чомусь не пише про прірву між заможними і злиденними. Про забаганки "нових українців", які спецрейсами літають на екзотичні острови дивитися черепашок.
Можна навіть окремий журнал започаткувати – "Багаті й бідні". Тільки от хто профінансує? Хіба що злидарі скинуться по гривні…
Мене інколи запитують: якої ж свободи преси ви хочете?
Ну хоч би такої, як в польській "Газеті Виборчій". Нічого ідеального в нашому житті не буває. Проте там журналістів хоча б не змушують займати позицію лівих чи правих, Суркіса чи Коломийського, Ахметова чи Гайдука.
Наші колеги, немов жирафи, дивляться на підкилимні війни своїх олігархів зверху. І пишуть не з погляду мільйонера Тадеуша, а з точки зору громадянина своєї країни. Це вигідно полякам, чи не вигідно?
За 20 років журналістської кар’єри я найбільш вільним почувався у "Молоді України" за часів Володимира Боденчука. Можна було писати, не оглядаючись. Останній рік душу відводжу в одному з Інтернет-видань.
Нашого брата завжди чомусь намагалися поставити в якісь рамки під умовною назвою "формат".
Ми довго на летучках дискутували, що таке насправді – "наш формат"? Вуздечка для непокірних, чи димова завіса для читача? Завжди приходили до одного висновку: музику, читайте "формат" замовляє той, хто платить.
І нема на то ради...
Богдан Кушнір, журналіст, Львів, для УП
