Скасувати монополію партій
Закони створені для того, щоб сильний не був всемогутнім
Латинське прислів’я
16 лютого Верховна Рада скасувала місцеві вибори у травні 2010 року і при цьому не встановила, коли вони будуть проведені. За всіма напруженими подіями президентської виборчої кампанії ця політична афера промайнула майже непоміченою.
Однак ця обставина не знімає з порядку денного дещо наївного, але прямого запитання: а що робити людям? Усім тим, хто щодня тісниться в переповненому транспорті та ходить до звичайних поліклінік, чиї діти вчаться в простих школах і гуляють занедбаними парками.
Саме ці люди, принизливо названі "маленькими українцями", найбільше відчувають на собі результати діяльності влади і саме вони найменше можуть на неї впливати.
За єдиним винятком. І цей виняток - гарантоване Конституцією право обирати. Користуючись ним, виборці або продовжують життя старій владі, або надають шанс новим політикам. Інших засобів впливу на владарів поки немає.
Скасування місцевих виборів – це не просто чергове дискусійне рішення Верховної Ради. Це - демонстрація зверхнього ставлення до інтересів і потреб людей, яким дали зрозуміти, що їм не пощастило, і вони не потрапили в плани "великих" політиків. У ті плани, в основі яких покладено прагнення влади, бажано абсолютної та монопольної.
Частина депутатів оскаржили парламентську постанову в Конституційному Суді. Та незалежно від його вердикту, деякі висновки вже очевидні.
Насамперед, найбільші політичні сили не готові до місцевих виборів і бояться втратити владу.
Результати президентської кампанії показали потужний суспільний запит на нову політику, нові політичні сили і нових політиків. І цей запит уже не вдасться "заговорити" новими обіцянками. Тим паче, що більшості партій нічим звітувати про виконання своїх програм, з якими вони йшли на вибори 2007 року.
По-друге, до питання про місцеві вибори Верховна Рада підійшла з суто кон’юнктурних політичних міркувань, а не з інтересів місцевих громад.
Депутати виходили з того, що спочатку треба буде сформувати нову коаліцію і уряд, взяти під свій контроль вертикаль місцевих держадміністрацій, розподілити новий державний бюджет... Тобто закласти адміністративну і фінансову основу для своєї перемоги на місцевих виборах.
Ситуація, коли парламентарії можуть відкласти місцеві виборів з такою ж легкістю, як вони змінюють порядок денний своїх засідань, свідчить про одне: зараз місцеве самоврядування в Україні залежне не від законів та волі громад, а від примх київських політиків.
Через те найбільш актуальним на сьогодні є навіть не визначення дати виборів, а зміна законодавчої бази їх проведення для того, щоб зробити місцеві ради більш незалежними й ефективними.
Нині всім очевидно, що головним політичним інструментом руйнування місцевого самоврядування є система обрання місцевих представницьких органів за закритими партійними списками.
Переконаний, що рішення Верховної Ради про скасування виборів ніколи б не з’явилося, якби керівники політичних сил, що мають фракції у парламенті, не ставилися до своїх однопартійців в органах місцевого самоврядування як до підпорядкованої їм кадрової вертикалі.
Запровадження закритої пропорційної системи місцевих виборів призвело до того, що депутат місцевої ради більше залежний від свого партійного керівництва в Києві, аніж від своїх виборців, тобто громади, інтереси якої він формально представляє і повинен захищати.
Саме керівники партійних організацій фактично одноосібно вирішують, кого включати у виборчі списки, а отже, кому ставати депутатом. Зрозуміло, що саме вони, а не місцеві громади, у підсумку визначають політику і рішення місцевих рад.
Існуюча процедура формування виборчих списків недемократична. Загальновідомо, що місця у прохідній частині нерідко продаються бізнесменам-спонсорам, роздаються лояльним і впливовим місцевим бюрократам та партійним функціонерам. Потрапити в список справжнім лідерам громадської думки, які мають підтримку місцевої громади, майже нереально.
Передвиборчі програми здебільшого не виходять за межі обтічних обіцянок покращити життя та ідеологічних декларацій.
В цьому псевдовиборчому процесі немає місця для персональної відповідальності депутата перед виборцями за вирішення конкретних проблем у конкретному окрузі. Немає можливості обрати депутата, виходячи з його моральних та професійних якостей, громадянської позиції та активності.
Фактично, реальна демократія та місцеве самоврядування зведені нанівець монополією власників партій.
Наслідками цього є поширення політичної корупції, підміна суспільних інтересів партійними та бізнесовими, постійне протистояння, втрата громадянами важелів впливу на рішення органів влади, різке зниження професіоналізму й компетентності депутатського корпусу та погана якість прийнятих рішень.
Тому не дивно, що обрані за такою системою депутати не займаються розв’язанням нагальних місцевих проблем в інтересах громад; що місцеві комунальні господарства, заклади охорони здоров’я та культури занепадають; що гроші місцевих бюджетів, земельні ресурси використовуються неефективно і несправедливо; що місцеві ради не спроможні відстояти інтереси громад перед центральною владою.
З 2006 по 2009 рік, за даними Центру Разумкова, рівень повної підтримки громадянами діяльності органів місцевого самоврядування зменшився майже удвічі, ще стрімкіше впала підтримка діяльності партій в регіонах.
За даними соціологічного дослідження, проведеного компанією Research & Branding Group у квітні 2009 року, тільки 9% громадян підтримують збереження виборчої системи за закритими партійними списками.
Це цілком адекватна оцінка результатів чотирирічної діяльності депутатів місцевого самоврядування, вперше обраних за закритими партійними списками.
Зараз у парламенті зареєстровано чотири законопроекти, які передбачають повернення до мажоритарної системи або запровадження виборів за відкритими партійними списками. Є й інші проекти законодавчих актів (деяким уже понад рік!), які унормовують окремі важливі аспекти виборчого процесу на місцях.
Зокрема, ще в березні 2009 року Єдиний Центр вніс на розгляд Верховної Ради Виборчий Кодекс, який передбачає запровадження відкритих списків на виборах до парламенту та місцевих рад, а також удосконалення процедури виборів міських, селищних та сільських голів. У грудні 2009 року ми зареєстрували законопроект про запровадження відкритих виборчих списків на місцевих виборах.
Однак Верховна Рада впродовж 2009 року неодноразово, без жодних підстав, переносила обговорення цих законопроектів. А за останній пленарний тиждень наш законопроект двічі вносився до порядку денного, але так і не був розглянутий.
Не виключено, що і зараз, незважаючи на публічні передвиборчі заяви своїх лідерів, парламентські фракції не проти відкласти, заговорити чи провалити рішення про зміну виборчої системи під будь-якими надуманими приводами.
І ще на один виборчий цикл зберегти партійну монополію на формування представницьких органів влади.
Підставою для таких висновків є численні спроби підмінити розгляд змін до виборчого законодавства суперечкою про дату наступних місцевих виборів та модель оновленої виборчої системи – відкриті партійні списки чи "мажоритарка". Це більше нагадує спробу поховати виборчу реформу, аніж готовність до конструктивної дискусії.
На моє переконання, сьогодні головне - скасувати закриті виборчі списики. Це єдиний реальний шанс для повноцінного розвитку місцевого самоврядування в країні. Крім того, рішення про зміну виборчої системи на місцевому рівні має бути підтримане депутатами і коаліції, і опозиції, тому що це відповідає інтересам та побажанням українського суспільства.
Тільки відновлення прямої відповідальності депутатів перед виборцями дозволить підвищити ефективність місцевої влади, якісно оновити та професіоналізувати місцеві ради, зменшити рівень політичної корупції.
Звісно, пропоновані зміни - не панацея до врегулювання проблем місцевого самоврядування. Але зволікати зі змінами більше не можна. Безвідповідальність політиків може дорого обійтись країні.
Як автор одного із законопроектів готовий підтримати будь-який альтернативний законопроект, який поламає практику закритих виборчих списки і вилікує місцеві ради від вождистсько-партійної залежності.
Ігор Кріль, голова Єдиного Центру, народний депутат України
