Що нам робити з Януковичем?

Що ти знаєш про сонце, коли в шахту не лазив?

Відразу після оголошення результатів останніх президентських виборів мені випало побувати на організованому через інтернет зібранні небайдужих і політично активних киян – колишніх майданівців.

Питання на порядку денному було одне: "що робити?", яке вже з перших виступів трансформувалося в "як боротися з Януковичем?".

Не намагатимуся описувати весь хід обговорення, наведу лише одну репліку, яка була чи не квінтесенцією групового монологу: "Виборець Партії регіонів – це зовсім не пересічний обиватель. Це фактично лабораторна "собака Павлова", у якої умовний рефлекс – голосувати за Януковича – виникає автоматично при подразнику, що зветься "вибори".

Найпопулярнішими на зібранні ідеями були бойкот товарів донецьких виробників та дуля в кишені, або, як це звучало, – "внутрішній протест".

На моє запитання: "Хто з вас, шановні, народився або жив у Донбасі?" жоден з присутніх – а їх було близько 40 – ствердно не відповів. І це мене абсолютно не здивувало, бо вже давно спостерігаю феномен безапеляційної готовності робити висновки по Донбасу на тлі впертого небажання хоч мінімально пізнати його.

"Однією з причин провалів "помаранчевих" було якраз нерозуміння Донбасу і його ключової ролі у визначенні наших перспектив. Попри постійні мантри "Україна єдина!", "Ми один народ — на Заході і Сході, Півдні і Півночі!" нічого не робилося для того, щоб перед виборами або після них розробити та здійснити "східну політику, – це, до речі, фрагмент моєї статті, написаної в 2006. – З сотні членів фракції "Наша Україна" у Верховній Раді, обраних у 2002 році, не було жодного представника Донбасу.

Звичайно, за умов жорсткого монополізму Партії регіонів, перемога у мажоритарних округах шахтарського краю кого-небудь з прихильників Ющенка була неможлива. Але невнесення донеччан при змішаній виборчій системі до прохідної частини списку "Нашої України" було просто незрозумілим.

У створеному на Майдані під час Помаранчевої революції Комітеті національного порятунку із понад тридцяти осіб також не знайшлося місця ні для одного представника Донбасу. І таких прикладів можна приводити десятки".

Союз помер 20 років тому, проте совок і його ментальна спадщина не просто збереглися, а старанно культивуються нами і процвітають. Ми є жертвами нами ж створених міфів, причому жертвами потрійними, бо на основі невірних суджень приймаємо хибні рішення і робимо помилкові дії.

Однією з таких оман є міф про Донбас, сама назва якого – як правило серед тих, хто там ніколи не був, – набула демонічного звучання і ототожнюється зі вселенським злом.

Чи не загальноприйнятою і для львів'ян, і для киян, і для севастопольців є теза про проросійськість "донецьких". При цьому проросійськість лінгвістична, тобто зрозуміла прихильність до мови спілкування, абсолютно безпідставно трансформується у зовсім інше – проросійськість політичну, тобто у прихильність до Кремля, до "здачі України".

Щоб переконатися у, м'яко кажучи, помилковості такої трансформації не варто згадувати куди саме здійснив свою першу поїздку новий президент. Чи як змінилася після інавгурації його точка зору щодо другої державної мови.

Досить просто задатися питанням: а який з регіонів України має найменше інвестицій з Росії?

Це не Галичина з давно вже російськими обленерго, автобусним нафтоперегінним заводом, не Київ, а тим більше не Крим.

Це – "вотчина" Партії регіонів, Донецька область. І це стосується не лише великих підприємств. Порівняймо хоча б кількість заправок "Лукойла" на Львівщині (17) і Донеччині (3).

А тепер спитаймо себе: яка логіка "донецьким" після переобрання влади в усій Україні віддавати комусь те, що тепер "належить" їм?

Це чудово розуміє Москва, але чомусь ще не зрозуміли ми.

І Москва зовсім не зацікавлена в нашій "просвіті", бо ми, перебуваючи в полоні міфу про "промосковство" Януковича, граємо за правилами Кремля і на його користь.

Адже заявляючи про непатріотизм Януковича, ігноруючи його як президента, ми, по-перше, ігноруємо мільйони наших співвітчизників, що голосували за нього і – що важливо! – складають більшість у південно-східному регіоні.

А тим самим фактично сприяємо розколу України, змушуючи виборців ПР пристати до іншого берега, чого, до речі, вони аж ніяк не хочуть.

А по-друге, створюємо для закордонних "доброзичливців" неспростовні підстави, принаймні для сумнівів, у репрезентативності, а отже легітимності української влади.

То що ж робити? По-перше, заспокоїтися, зняти з себе чорно-білі окуляри. Вибори відбулися, їх результати визнані світовим співтовариством.

Наголошую: я не закликаю підтримувати Януковича. Його треба просто визнати президентом, моніторити діяльність його та його команди і з цього робити висновки.

Підтримувати конкретні дії на користь України та кожного з нас, жорстко критикуючи за зворотне.

До речі, останнього, поза сумнівами, буде достатньо у внутрішньополітичних і соціальних питаннях – і там, і там буде намагання "закручування гайок". У першому випадку – за звичкою, у другому – через природне прагнення великого капіталу при владі наповнити бюджет не за свій рахунок.

А тому – і це по-друге, нам усім треба активно самоорганізовуватися і допомагати це робити іншим. Створювати конструктивні спільноти, які, в разі необхідності, можна буде легко трансформувати в ефективні протестні об’єднання.

І робити все це у максимально тісній горизонтальній співпраці з громадськими організаціями й окремими активістами Сходу та Півдня.

По-третє, не ганьбити шахтарський край та його мешканців, а навпаки – надати їм максимально можливу нашу допомогу, яка одночасно буде й виявом солідарності. Наприклад, організувати громадянську кампанію інтелектуального та правового сприяння мешканцям Донбасу у примушенні влади вирішити, нарешті, старі, конкретні і життєво важливі для них проблеми. Скажімо, відродження мертвих міст та шахтарських селищ.

Адже з новим президентом Партія регіонів не зможе звично кивати на Київ у відповідь на питання про депресивні Шахтарськ, Торез чи Сніжне, рабську працю у "копанках", сотні смертей у шахтах, копійчані зарплати на металургійних заводах.

І, нарешті, чи не найголовніше. Варто відкинути совковий принцип "Я не читал роман, однако я им предельно возмущен!".

Коли ти, шановний український патріоте, був на сході нашої держави? Коли востаннє бачився зі своєю двоюрідною сестрою з Краматорська, університетським колегою з Волновахи чи армійським товаришем з Горлівки?

То чому б тобі туди не поїхати на вихідні, а ще краще на тиждень-два під час відпустки?

Не агітувати, а побачити, поговорити, зрозуміти. Розплющити очі не тільки іншим, а й собі.

Немає там нікого з родичів-друзів? То поїдь як турист, просто відпочити, відкрити для себе той Донбас, якого ти не знаєш: Святогорську Лавру, Голубину скелю на Кринці, соляні печери в Артемівську.

Нагадаю: ОУН під час війни створювала похідні групи, які йшли на схід, твердо знаючи, що якщо їх там викриють – смерть гарантована.

У 1989-му, коли в Україні, на відміну від Москви, ще й не пахло перебудовою, три десятки українців з Росії та Польщі за безперервного пресингу з боку кагебістів провели двотижневий агітаційний похід "Дзвін" по найбільших містах Донбасу, де зібрали 36 тисяч підписів за прийняття закону про єдину державну мову – українську.

Що ж тобі, друже, заважає зараз, коли твоєму життю там ніщо не загрожує відвідати Далекий Схід твоєї Батьківщини?

Якщо будеш чесним перед собою – то ніщо, крім лінощів.

Отже резюмую.

Перше. Власні дулі не менш ефективно сковують руки, ніж чужі кайдани – тож звільняймося.

Друге. Ми від Ющенка отримали протилежне від сподіваного – тож даймо шанс і Януковичу на невиправдання наших очікувань.

Третє. Для всіх, хто там не був, подумаймо над гаслом і керівництвом до дії на найближчий час: "Чемодан – вокзал – Донецьк!".

Павло Жовніренко, голова правління Центру стратегічних досліджень, член Товариства "Мале Коло", для УП