Замість Черненка – Горбачов

От і виповнилося чверть століття, як обрали генсеком Горбачова. Це сталося 11 березня 1985. Взагалі березень для нього – місяць щасливий. 2-го він народився, 11-го обрали генсеком, 15 березня 1990-го – став першим і останнім президентом СРСР.

Горбачов у порівнянні з Брежнєвим правив утричі менше. Проте результативніше: саме йому та ще "архітектору перебудови" Олександру Яковлєву належить вирішальна роль в розвалі компартії і держави, котра обіймала одну шосту світу.

Втім, є ще одна сила, причетна до руйнації, і про яку майже не згадують сьогодні – партійний апарат, котрий майстерно грав роль режисера у цьому театрі маріонеток з підстаркуватою трупою.

Апарат активно підтримав спочатку М.С., що не завадило згодом з подвійною завзятістю усунути "міченого" з політичної арени.

Тож не минуло і доби після смерті Костянтина Черненка, як зібралося політбюро. Ініціював Горбачов, якому важко хворий Черненко доручив за своєї відсутності проводити засідання.

Висловивши необхідні слова жалю і співчуття, надав слово найвпливовішому членові політбюро, міністру закордонних справ Андрію Андрійовичу Громико, який перебував на цій посаді майже 28 (!) років.

І сталося несподіване. Усім присутнім було відомо, що Громико є одним зі стовпів могутнього угруповання "старих": Громико-Устинов (на той час покійний)-Тихонов-Гришин-Романов.

Власне, ця група і "висунула" Черненка, щоб самій якнайдовше пробути при владі. Вона ж, до речі, притягла через політбюро введення військ до Афганістану.

У кулуарах ЦК КПРС ходили наполегливі чутки, що найближче оточення Гришина вже готує документи надзвичайного пленуму ЦК КПРС, на якому їх патрона оберуть генсеком.

Претендував і Романов – висуванець Юрія Андропова, якого той перевів з Ленінграда до Москви, зробивши секретарем ЦК КПРС з важкої та оборонної промисловості.

Несподівано для всіх Громико запропонував Горбачова – наймолодшого члена політбюро, якому тиждень потому виповнилося 54 роки, і який також вважався висуванцем Андропова.

Це було несподівано ще й тому, що Горбачов – попри те, що після смерті Андропова претендував на другі ролі в партії, вважався – і серед "старців", і в апараті – фігурою малоперспективною, заживши сумної слави викинутого нагору провінціала-одинака, що не мав підтримки ні в політбюро, ні в тому ж апараті.

Та й до столиці потрапив майже випадково. Після раптової смерті секретаря ЦК "по селу" Федора Кулакова (обставини трагедії, як і загибелі в автокатастрофі Петра Машерова, не з'ясовані й досі) Брежнєв запропонував на цю посаду кандидатуру першого секретаря Полтавського обкому Федора Моргуна.

З ним генсек освоював цілинні землі, і у відомих мемуарах Брежнєва навіть згадується про те, як, заїхавши до Моргуна, закушували надзвичайно смачними пельменями.

Тож Федора Трохимовича запросили до Москви, і він дав згоду. Відбувши ритуальні бесіди у секретарів ЦК, Моргун повернувся до Полтави, де, як розповідають очевидці, зібрав апарат обкому і, подякувавши за спільну роботу, взяв курс на Москву.

При цьому він порушив одну з "святих" заповідей партійної роботи: до того, як відбудеться рішення, нікому – дружині, в першу чергу, – про це не базікати, щоб не наврочити.

На пленумі Моргун сів у першому ряду, щоб відразу вийти на трибуну. Але Брежнєв назвав прізвище Горбачова. Як потім з'ясувалося, "сірий кардинал" Михайло Суслов в останню хвилину переконав генсека рекомендувати на цю посаду свого земляка зі Ставропольського краю – нікому тоді не відомого.

Тоді ж в апараті на новачкові й поставили жирний хрест – ще не було випадку, коли б з цієї занедбаної галузі хтось ішов на підвищення. Наприкінці 70-тих "село" стрімко неслося до прірви, тож молодого й завзятого секретаря чекала незавидна доля.

Ті, хто працював поруч, згадують, як Горбачов, переконавшись у марності спроб навести бодай якийсь порядок в аграрному секторі, все частіше згадував про кандидатську дисертацію, "якщо раптом доведеться піти з ЦК".

Однак склалося так, що саме апарат, найближче оточення майбутнього генсека, зробили все, щоб його персона не асоціювалася з, як зараз би сказали, негативним іміджем аграрія.

Його помічники , готуючи публічні виступи свого шефа, подбали про те, щоб там знайшлося місце непересічним поглядам та сміливим, як на той час, ідеям, котрі вони запозичували з праць тодішніх "неофіційних" економістів – Абалкіна, Аганбегяна, Заславської та інших.

Пізніше апаратникам вдалося "пересадити" Горбачова на ідеологічну ниву, саме вона при найменших затратах могла принести найбільший політичний урожай.

До речі, за подібною ж схемою відбувалося "відродження" Єльцина. Після того, як він був знятий Горбачовим з усіх посад і усунутий з політики, його оточення організувало виступ у московському будинку політосвіти.

Подія, здавалося б, другорядна. Та стенограма виступу Єльцина перед пропагандистами з блискавичною швидкістю облетіла країну, принісши йому вагомі політичні дивіденди. Інтелігенція ганялася за нею, як за "Майстром і Маргаритою".

Один з помічників Бориса Миколайовича в пориві одкровення розповів історію її створення. Запитання, а головне – відповіді на них, котрі запропонували помічники, виходили далеко за межі звичних партійно-пропагандистських догм.

Вони вклали в уста Єльцину саме те, що в народі найбільше хотіли почути, започатковуючи якісно новий рівень спілкування політика з аудиторією.

Ніяких напівтонів – рубав, як по живому. І нікого не цікавило, що частина запитань і відповідей була підготовлена заздалегідь, а інші –  не ставилися під час зустрічі. Головне – результат.

Яку мету переслідували апаратники, "підсаджуючи" на трон Горбачова, а пізніше – Єльцина? Найбільш імовірно, що всім остогиділо бути посміховиськом – "п’ятирічка похорон" ставила в безглузде становище країну, весь світ сміявся.

При цьому основною заслугою Горбачова було те, що він, на відміну від немічних кремлівських старців, "ходив швидко і говорив без папірця". На їхньому тлі він здавався майже геніальним.

Насправді, новий генсек був таким же, плоть від плоті, як вони, кар’єрні апаратники. Усвідомивши це, апарат взяв бік Єльцина, ототожнюючи його як "істинного демократа".

...Перебуваючи в глибокій задумі після виступу Громико, члени політбюро не підозрювали, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, а вони лише грають статистів.

Бо напередодні, відразу ж після смерті Черненка, син Громико Анатолій, який очолював академічний інститут країн Африки, за посередництва свого колеги Євгена Примакова (у той час директора інституту сходознавства) зустрівся з Олександром Яковлєвим.

Він виклав побажання батька: мовляв, втомився в МЗС, і якщо отримає пост Голови Президії Верховної Ради, ініціюватиме висунення Горбачова.

Яковлєв негайно відбув до Кремля, ознайомив Горбачова з пропозицією Громико-молодшого. Потім відбулася зустріч Горбачова спочатку з Анатолієм, а потім і з самим Андрієм Андрійовичем.

Про деталі останньої нічого не відомо. Анатолію ж майбутній генсек сказав, що він "вміє виконувати обіцянки і завжди пам'ятає про них".

Можна повчитися витримці і дисципліні поважних старців. Ніхто навіть не пискнув, всі дружно проголосували за внесену Громико кандидатуру. "Ми тоді думали, що він знає те, що нам не відомо. А в такій ситуації ризикувати, щонайменше, нерозумно", – скаже потім один з них.

Що стосується Щербицького, якому, до речі, роль наступника пропонував свого часу ще Брежнєв, але В.В. рішуче відмовився, то "хлопці Чебрикова", тодішнього шефа КДБ, постаралися, щоб він затримався в Канаді, де перебував з візитом, і не встиг на політбюро. Відомо, що Щербицький прохолодно ставився до Горбачова…

Пленум ЦК КПРС відбувся практично відразу ж – усіх учасників повідомили завчасно. Засідання відкрив Горбачов, і це багато про що мовило досвідченим членам ЦК. Він надав слово Громико. Той одразу повідомив, що виступатиме за дорученням політбюро.

Після цього залишалося тільки оформити стенограму – проти волі політбюро з часів Сталіна ніхто ніколи не виступав, це було не в традиціях ленінської партії.

11 березня відкрила нову і, як з'ясувалося через 2 367 днів (тобто 24 серпня 1991 року), останню сторінку в історії КПРС. Хтось порівняв цифру "11" з барабанними паличками, котрими відстукали дріб по КПРС.

Тоді ж главою держави (цей пост був декоративним) був обраний Громико. Пробув він на ньому до 1988 року і, вийшовши на пенсію, страшенно шкодував, що "продавив" кандидатуру Горбачова, не міг пробачити "нової мюнхенської змови".

Падіння берлінської стіни він сприйняв як особисту трагедію.

Що стосується М.С., то незабаром після його обрання ейфорія як в ЦК КПРС, так і в партійних органах на місцях, вщухла. Кожен день працював, як зараз би сказали, на падіння його рейтингу.

Особливу ненависть, запеклий опір у партапарату викликала його політика нового мислення і перебудови. Боротьба за владу, програна сталіністами після смерті Черненка, поновилася з новою силою і триває в Росії й досі.

У цій боротьбі Горбачов, щоб утриматися при владі, вперше за всю історію СРСР, почав використовувати інструменти демократизації. Наприклад, альтернативні вибори (коли "неформали" активно і рішуче потіснили замшілих апаратників в усій країні); гласність (скасування цензури і загравання з журналістами, нацьковуючи їх на партапарат).

Коли ж ситуація загострилася до краю, він перебігав на бік апарату, гостро критикуючи своїх вчорашніх союзників. Закінчилося все це путчем 1991-го року, режисером якого називають саме Горбачова.

Наприклад, його перший помічник Валерій Болдін, який активно підтримав ДКЧП, згадує: "Прообраз ДКЧП створив сам Горбачов у 1990 році, коли йшла війна в Карабасі і почалися конфлікти в інших республіках. Він сказав: "Зараз з'явилися нові тенденції, і треба якось відслідковувати ці питання".

Горбачов назвав кількох силовиків – перш за все Крючкова, Язова, Пуго, ряд інших людей. Фактично всіх тих, хто потім увійшов до складу ДКЧП. Там не було тільки Янаєва і Павлова.

А влітку 1991 року він перед підписанням союзного договору поїхав у неочікувано довгу відпустку. Чому – можна лише здогадуватися. Як мені казали, він хотів звільнитися від Єльцина, але так, щоб це було зроблено чужими руками.

Адже коли члени створеної ним комісії (потім стала ДКЧП) прилетіли до нього в Форос, він сказав: "Дійте". І зв'язок у нього був. Він хотів повернутися до Москви тріумфатором, якщо у Крючкова, Язова і Пуго все вийде.

А якщо не вийде – то ви, хлопці, відповідатиме за всією суворістю закону. Але ні Язов, ні Крючков, ні Пуго не мали наміру проливати кров заради його благополуччя.

Вони ясно розуміли, що Горбачов веде країну до розвалу і катастрофи. Я теж добре це уявляв. Адже наказ про арешт членів ДКЧП віддав не Єльцин, а Горбачов. І мене, хоча я не входив до ДКЧП, наказав заарештувати теж він.

Про всяк випадок, щоб не балакав зайвого. Я не тримаю зла на нього. Боротьба за владу – дуже жорстка річ ...".

У Росії вона не закінчилася розгромом ДКЧП. Попереду чекав 1993-тій, розстріл парламенту танками, і все, що відбулося 2000-го року.

Довелося недавно прочитати, що народ жорстоко помстився Горбачову, бо повірив його обіцянкам, які виявилися черговими мильними бульбашками.

91-ий рік у Росії часто порівнюють з Майданом, а Горбачова – з Ющенком. Такий собі малоросійський Горбі, месія недригайлівського масштабу. Обіцяв чи не манну небесну, а виявився пустоцвітом.

Своє ДКЧП теж зорганізував – на нинішніх виборах. Хоч на інавгурацію не пішов, а ключі від кабінету вручив наступнику особисто.

Колись відлучення від суспільства вважалося найчорнішою карою за гріх, скоєний проти нього. На думку багатьох, на Ющенка чекає шибениця й страта. У сенсі – громадянська шибениця і громадянська страта.

Відсидітися в кущах якогось краденого "арсеналу", час від часу підгавкуючи на Місяць, мабуть, не вдасться.

Володимир Кулеба, для УП