Країна в пошуках опозиції

В процесі формування депутатської більшості та уряду президент порушив всі можливі закони – від Конституції до Руської правди. Як висловився Віктор Янукович в ефірі ICTV, до чого тут Конституція, якщо у парламенті є більшість, яка хоче працювати?

Ганна Герман без зайвих рефлексій в ефірі радіо "Ера" в середу заявила, що пульт управління державою знаходиться в Адміністрації президента. Навіть не у самого Януковича.

За логікою, після формування уряду та настанов силовикам, повинна настати черга економіки та гуманітарної сфери.

Навряд чи переділ власності сподобається бізнесу, а гуманітарні новації або реванш у цій сфері – суспільству та медіа. Тоді вже "батьківська турбота" нової влади, нарешті, добереться і до них.

Якщо хтось перед виборами думав, що Тимошенко – це страшно, а Янукович – гидко, він з висновками поспішив. Страшно буде за Януковича.

Влада з притаманною їй простотою чесно себе позиціонувала. Що маємо в опозиції? Що можна протиставити "катку" Януковича?

Колишній

Про попереднього президента докладніше йшлося раніше. Цей найнятий нами візник до жаданого берега не довіз.

Колишній президент примудрився програти успіх свого правління ще до вступу на посаду. Погодившись на політреформу в грудні 2004-го, він позбавив себе інструментів виконання своєї програми та посіяв руїну у владі на чотири роки.

Не заклики голосувати "проти всіх" привели до влади Януковича, а неефективне правління колишнього глави держави.

Підміняючи реальну політику романтичним кіном, він допоміг принишклим регіоналам оговтатися і буквально виліпив їх політичне обличчя. На протиставленні йому регіонали піднялися з тодішніх 15% підтримки до теперішнього твердого контролю над більш ніж третиною країни.

Відсутність критики на адресу Ющенка з боку регіоналів недвозначно вказує на існування на даному етапі партнерських домовленостей між колишнім президентом і теперішнім. Аж дивно, що клопотання Віри Іванівни про прем’єрство для її багатолітнього шефа задоволене не було.

Певна частина націонал-демократів, які досі зберігають відданість ВАЮ, залишатимуться його прихильниками – в опозиції, при владі – де завгодно.

Пізніше до старого обозу може приєднатися частина "любих друзів". Але цей колектив стане справді опозиційним тільки тоді, коли проющенківському бізнесу добряче "наступлять на хвіст", а реваншизм регіоналів в гуманітарній сфері не омине інтересів толерантного Віктора Андрійовича.

Вічно молодий

Частина колишніх прихильників третього президента підтримає його молодого протеже В’ячеслава Кириленка.

Цей демократ за свій короткий вік побував у трьох партіях. Хто згадає, чим він відзначився на посаді міністра праці та соціальної політики в першому "помаранчевому" уряді? Або на віце-прем’єрській в уряді неформальної "ширки" після універсалу-2006?

А з яким політичним скрипом давалося йому рішення про невходження в коаліцію "тушок"? Так, ніби вибирав між шоколадним тортом і бочкою меду.

У Кириленка досі обходилося без великих злетів, але й без скандалів. Якось невиразно все. Засидівся у "перспективних" – то покерувати Секретаріатом президента не дали, то парламентом. Політичні заяви є, а справжніх вчинків не видно.

Втім, Кириленко може повернутися під батьківське крило колишнього президента. Причому разом зі своїм колишнім партійним керівником Костенком. Найпізніше це станеться напередодні парламентських виборів.

Тоді уламкам націонал-демократії має стати очевидним, що іншого способу для отримання в парламенті по тих самих 5-6 мандатів, ніж розділити кілька відсотків Ющенкового "неспалимого" електорату, не існує.

І лише після хоч якогось гуртування можна буде говорити про них як про силу, спроможну опонувати новій владі.

Молодий знову

Зайнявши третє місце на президентських виборах, Сергій Тігіпко отримав хороший майданчик для політичного рестарту з позиції "третьої сили" та навіть "нового обличчя".

Але надовго енергії не вистачило. Хоча, чому дивуватися? Ще до виборів прагматик-технократ оголосив, що піде працювати в будь-який уряд. Мовляв, тільки реформи; непристойностей не пропонувати.

Все просто – хоч за "червоних", хоч за "білих". Аби лише "попрацювати", як колись казав прем’єр Валерій Пустовойтенко, а ще раніше – член радянського політбюро Єгор Ліґачов.

Дивно, як кандидат, що проводив виборчу кампанію переважно на біл-бордах та у кінопавільйоні, міг набрати понад 3 мільйони голосів? Хоча добре змонтований віртуальний сніг та лайнер на рекламних продуктах кандидата виглядали гарно.

Картинку можна "відфотошопити" до блиску, але чи зарадить це країні?

Як може вважатися "новим обличчям" людина, яка у владі з середини дев’яностих? Яка, зрештою, вважає, що Янукович у 2004 році таки законно виграв вибори і жалкує, що тодішнє керівництво держави згаяло час для того, аби "жорстко взяти владу" (YouTube: Тигипко объясняет почему в 2004 ушел из штаба Януковича)?

Чому й досі не пояснено, куди він раптом зник з посад довіреної особи та керівника штабу Януковича після другого туру виборів-2004? В дужках слід відзначити, що є таки своєрідна великодушність у регіоналів – згадаймо повернення до їхніх лав колись "блудних синів" Азарова, Чечетова, Льовочкіна, Ярошенка.

(Але на "новому обличчі" репутаційні тіні таки лишилися. Подейкують, що французький орден Почесного регіону одержано не за абстрактні реформи, а за прихильну до французького бізнесу приватизацію української цементної галузі).

Зрештою, яким таким значним внеском в економічні реформи в урядах Лазаренка-Дурдинця-Пустовойтенка відзначився Тігіпко? Здійснювати реформи, поки проявляєш чудеса політичної обережності, таки складно.

Час для "різких рухів" та політичної ініціативи для віце-прем’єра настане через півроку-рік. Довше перевіряти, чи "заточений" цей уряд на реформи, чи на що інше, було б відвертою непристойністю. Так що невдовзі ми цілком можемо побачити і його в опозиції.

Молодий і європейський

Нарешті, "справжня" опозиція Арсенія Яценюка. Саме в такій ролі вигулькнув на ток-шоу телеканалу "Інтер" "молодий і перспективний" одразу після призначення уряду Януковича-Азарова.

Той самий, що з’явився на тому ж лояльному до регіоналів каналі після висунення кандидатом у президенти. Той самий, що після багатообіцяючого початку зумів знизити свій рейтинг вдвічі і зайняти четверте місце на виборах президента.

Колись у спорті за четверте місце, як і за третє, давали "бронзу". Зараз – лише статус Опозиції Його Величності. "Опозиція" – з великої літери, "не перша, але й не друга".

Чим голосніше кандидат перед виборами стверджував, що ані копійки від олігархів не візьме, тим більше це викликало сумнівів.

Як можна було за наказом одного з олігархів "здати" самостійно набрану команду майже у переддень виборів? І чому на користь російських політтехнологів, які, зрештою, провалять усі "фронти"?

Як можна попасти під владу власних політтехнологів настільки, щоб підписатися під тим зелено-смугастим дивом, яке потроху через кольорову гаму стає блоком "Райдуга" восьмирічної давності?

Якщо кандидат проявляє таку незрілість і несамостійність, ще не прийшовши до влади, хіба можна сподіватися на його самодостатність у владі – коли тиск груп інтересів на нього посилиться десятикратно? Біологи кажуть, що якби зайцеві з його моторикою ще й силу лева, то царем звірів був би заєць. Якби.

Вона – це опозиція?

Залишається "принцеса" Юлія Тимошенко. Та сама, яка через "кадрову всеїдність" оточила себе непевними в політичному сенсі істотами без ідеологічної статі та світоглядного хребта, які й привели її до поразки.

Та принцеса, про дійсні статки якої ми знаємо заледве більше, ніж написано в убогій декларації. Та сама, якій макроекономіка дається набагато важче, ніж схеми торгівлі газом. Та, яка старого президента з Банкової вижила, а сама туди не дійшла.

Про неї сперечаються – що ж вона любить більше: гроші чи владу? Їй приписують неперебірливість у засобах досягнення і того, й іншого. Вона вміє відмобілізувати людей, але створює й зайву напругу. Вона підігрує президенту сусідньої країни, який кепкує з нашого президента.

Їй складно не вірити, поки вона говорить. Їй повірити ще складніше, коли думаєш сам. Вона вірила у свою зірку та йшла за інерцією подій, так і не знайшовши в собі сили сказати країні щось нове. Зрештою, хоч у чомусь визнати свою неправоту.

Вона має довгу біографію в політиці. Її недоліки через її схильність до зовнішніх ефектів відомі. Можливо, недоліки настільки фатальні, що вона вже не зможе здійснити свою мрію – очолити країну.

Попри все це, на сьогодні не видно особи, яка може організувати політичну опозиції новій владі.

* * *

Досвід показує: щоб перемагати, демократам одночасно необхідні єдиний лідер та єдина опозиція. З другого боку, не хочеться повторювати помилку-2004 і складати всі надії в одну корзину. Корзина може виявитися дірявою, а надії – надто різними. Як сказав колишній президент про своє оточення, "я ж не міг залізти в голову кожному".

Нехай це банальність, але свою частину роботи має виконати громадянське суспільство та соціально притомний малий і середній бізнес. З часом з’являться дійсно нові обличчя, яких ані в першому, ані в другому ешелоні політики зараз нема.

А поки з’ясується що ж робити і як, поки кожному "припече" особисто – а це вже не за горами, – потрібна м’язиста і зубата, інтелектуально спроможна політична опозиція. Саме ця опозиція має стримати натиск реваншу регіоналів і зберегти умови для майбутніх змін.

Володимир Кухар, політолог, для УП