Чи може бути ефективним відомчий міліцейський контроль за дотриманням прав людини?
Країна продовжує спостерігати за бурхливими змінами у виконавчій гілці влади. Особливу увагу привертають події в силових відомствах, діяльність яких торкається чи не кожного громадянина.
Як повідомив новоспечений радник міністра внутрішніх справ Костянтин Стогній, Анатолій Могильов збирається ліквідувати управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ.
Вказане управління, яке складається з п'яти співробітників центрального апарату та 27 регіональних помічників міністра, проіснувало лише трохи більше двох років.
Однак такий строк є достатнім для того, аби оцінити ефективність цієї досить унікальної бюрократичної структури.
Порушення прав людини, нажаль, притаманне чи не кожному правоохоронному органу в країнах світу. Адже, навіть у демократичному суспільстві, діяльність кримінальної поліції (міліції) та підтримання громадської безпеки – пов'язані із високим ризиком застосування незаконного насильства, та обмеженням прав та свобод людини, непередбачених законом.
Класичний рецепт для зменшення ризику зазначених порушень прав людини – існування незалежного від виконавчої гілки влади громадського контролю за дотриманням прав людини.
Він включає насамперед національні превентивні механізми проти катувань, та діяльність ефективної "інституції омбудсмена", у поєднанні із дієвим прокурорським контролем за місцями несвободи та дотриманням прав утримуваних там осіб.
Першими, досить незграбними, кроками щодо організації системи діалогу міліції та громадянського суспільства, стали так звані "громадські ради" при МВС України та регіональних управліннях міліції.
Такі мобільні групи, нехай рідко і зазвичай непрофесійно, але усе ж таки здійснювали контроль за ізоляторами тимчасового утримання.
Однак попереднє керівництво МВС швидко зрозуміло – в такому разі сама міліцейська система наражається на небезпеку спонтанного розголошення фактів порушень прав людини.
Тому колишній міністр Луценко вирішив, під виглядом зміцнення "правозахисного компоненту в роботі МВС", створити класичну оруелівську бюрократичну структуру – таке собі "міністерство прав людини" в системі МВС.
Так і з'явилися на світ чиновники "від прав людини" з феєричними кафкіанськими назвами посад: "Помічник міністра відділу регіонального контролю управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ".
З появою цього дивного підрозділу скарги від громадян на порушення прав людини отримали право приймати аж три міліцейські структури! Внутрішня безпека, яка підпорядковується ГУБОЗ, інспекція по роботі з особовими складом (кадри), та власне "правозахисники в штатському".
З двадцяти дев'яти призначених помічників міністра з прав людини, вісімнадцять – це колишні керівники міліцейських підрозділів, які на момент призначення не мали жодного досвіду захисту прав людини. Вони лише вірно служили міліцейському "молоху".
Та чи можуть взагалі викривати порушення прав людини міліціянтами – саме ті, хто за рахунок платників податків справно отримують зарплату та премію з рук того ж міліцейського керівництва?
Ззовні такий внутрішньовідомчий контроль за дотриманням прав людини є очевидним нонсенсом, з огляду на світову практику.
Проте така форма "правозахисту" виявилася дуже ефективною для освоєння сотень тисяч євро різноманітних грантів, та для створення пропагандистського іміджу "системи, що змінюється".
Та чи стало в українській міліції менше катувань? Чи подолали міліцейські "правозахисники" катастрофічну практику незаконних затримань, расизму та ксенофобії рядового та начальницького складу міліції? Чи запобігли поширенню корупції? Чи зробили міліцію більш відкритою?
Відповіді на ці питання – в ганебних показниках довіри українського народу до вітчизняної міліції.
Тому можна лише вітати намір міністра внутрішніх справ ліквідувати дармоїдську структуру, спрямовану лише на імітацію бурхливої діяльності.
Однак, є й декілька застережень.
Чи має суспільство гарантії того, що нове керівництво МВС не збирається взагалі повністю згорнути співпрацю із громадськістю? Це ж зовсім нескладно – "забути" про позитивний досвід діяльності мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини, та інших форм громадського контролю за міліцією.
Чи збирається, нарешті, Мінюст активніше просувати прекрасний законопроект про національні превентивні механізми проти катувань?
Чи з'явиться в Україні незалежний від виконавчої влади, та підзвітний громадянському суспільству орган, уповноважений відвідувати місця несвободи та запобігати порушенню прав утримуваних там людей?
Усі ці питання потребують негайної відповіді.
Негативного досвіду відомчого міліцейського контролю за дотриманням прав людини в самій міліції вистачає.
Однак саме цей досвід повинен у майбутньому бути використаним для запобігання спотворення прекрасної ідеї – ефективного громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів.
Дмитро Гройсман, координатор ВПГ, для УП
