Коаліція депутатських фракцій

"Присягаю на вірність Україні. Зобовязуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаюсь додержуватися Конституції та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників."
З тексту присяги народного депутата України

Спочатку – маленький ліричний відступ на епіграф статті.

У когось текст присяги народного депутата України викличе іронічну посмішку. Особливо в частині "дбати про народ і додержуватися Конституції". У когось гнівний оскал. А в когось просто огиду.

Але ані текст присяги, ані тим більш наша Конституція – не винні в тому, що "кадри", себто народні обранці, "у нас такі".

Поважна посада народного депутата викликає гнів народу.

Однак гнів цей – "персональний". Він направлений на конкретних персон і персонок, засідателів модних fashion, тусовщиків парламенту, тендерних і вугільних королів, нафтогазових принців і принцес. Народна ненависть, образа, огида – спрямована на ту антиеліту, яка всіма правдами та неправдами всілася, точніше навіть вилізла в депутатські крісла, та безталанно керує Вітчизною.

Вірю, є серед 450 обранців порядні люди!

Якщо в це не вірити, тоді просто потрібно міняти країну. Але ж батьківщину, як і матір, – не вибирають!

А тепер до нашої теми.

Саме народний депутат присягає на вірність Народу, з великої літери. Саме депутат у всі часи існування демократії відстоював, як міг і вмів, інтереси народу. Інколи беззубо, інколи продажно, інколи недалекоглядно. Але все ж таки – відстоював!

Однак двадцяте століття дало нам нову, не знану доти форму тиранії: суміш республіканських і монархічних форм.

Раніше саме монарх був носієм державного суверенітету, а його "божественне начало" – джерелом влади. Після низки буржуазних революцій єдиним джерелом влади і носієм суверенітету – став Народ.

Але й така, республіканська, форма не дала відповіді на всі запитання часу.

І тоді історичний жереб розділив країни. На тих, що пішли за подальшим утвердженням принципу верховенства права, у найбільш загальному значенні. І – на тих, що вирішили залишити народ джерелом влади і носієм суверенітету, але віддати провідну, вирішальну, "керівну" роль у формуванні державної влади певній політичній партії.

Так з’явилися націонал-соціалістичні, фашистські, комуністичні партійні диктатури. Звичайно, такі партійні диктатури були різні за формою, змістом, масштабами наслідків.

Але об’єднуючим началом їх усіх була визначальна роль певної партії. Фактично державну владу підміняла влада партійна. Посади партійні – підміняли посади державні тощо. Розподілу влад не існувало.

Сімдесят років Україна жила в такій системі, коли єдиною керуючою партією була комуністична. Не мені, скромному юристу, судити – добре було, чи не дуже за керівної ролі партії.

Єдине, що можна точно стверджувати, так це те, що проголошуючи акт незалежності України, приймаючи Конституцію, український народ, до якого я маю честь відноситись, – рішуче відмовився від такої псевдодемократії та псевдореспубліки.

Народ засудив партійну одноманітність, усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом, совістю, прийдешніми та майбутніми поколіннями, і усунув партійні органи від державної влади.

Але подальший розвиток економіки України породив олігархічно-кланову модель розподілу впливу та капіталу.

Олігархам потрібно було узаконити свій вплив на державну владу, узаконити приватизацію народних депутатів, суддів, прокурорів. Водночас – зберігши при цьому політичну конкуренцію та плюралізм.

Тому на піку політичного протистояння в 2004 році до Конституції були внесені зміни, які створили два центри виконавчої влади – президент/кабмін – та запровадили так званий "імперативний мандат".

Саме тому й з’явилося на рівні Конституції поняття "коаліція – себто об’єднання для досягнення певної цілі – депутатських фракцій".

Введення імперативного мандату, тобто право політичної партії достроково припинити повноваження нардепа, і запровадження системи закритих партійних списків – було покликано повністю віддати владу олігархам і зробити народних депутатів "недоторканними кнопкодавами".

Ті, хто ініціювали внесення таких змін – чхали на демократію, на положення основного Закону, які визначають державний лад України, на присягу народного депутата.

Мета – побудова олігархічно-кланового суспільства – виправдовувала засоби.

Але ті, хто писав зміни, заклали, думаю навмисно, пастку – тим, хто планував "легке життя у псевдодемократії".

До 81 статті Конституції, яка визначає порядок дострокового припинення повноважень нардепа за рішенням керівного органу партії, поряд зі словами "у випадку невходження до депутатської фракції або виходу з неї" – не ввійшло слово "виключення".

І виявилося, що у випадку виключення народного депутата з фракції, він не втрачає свій мандат за рішенням з’їзду, а стає... позафракційним.

Як не намагалися політичні клани вибити з Конституційного суду розширене тлумачення слова "невходження", підвівши під цей випадок і "виключення з фракції", як не апелювали до відсутності слова "позафракційний" у Конституції – Високий, не побоюсь цього слова, Суд вистояв!

Більше того, він визнав неконституційною практику довільного, з так званих "інших підстав", виключення партз’їздом зі своїх лав депутатів місцевих рад.

Однак "закриті партійні списки" – залишилися в нашій політико-правовій реальності. Не лише узаконене, але й уконституцієне беззаконня – діяло.

Все це разом створило реальну загрозу політичної диктатури, повернення в Україну "керуючої ролі партії". Партійними почали ставати міліція, прокуратура, суд.

Вже вкотре український народ переживає магічні бредні на тему "формування коаліції депутатських фракцій".

Життя країни зупиняється. Всі рахують і оцінюють – посади, шанси, підписи, голоси. Засуджують або виправдовують вчинок Олександра Олександровича та Володимира Михайловича. Місяцями аналізують три слова тексту Основного Закону "коаліція депутатських фракцій" – так, ніби в цьому тексті немає більш важливих слів: "людина", "права людини", "медицина", "соціальне забезпечення" тощо.

Але раптом у нашому житті сталося маленьке диво.

Олігархи почали боротися за демократію. У власних цілях, неусвідомлено, але саме за демократію!

Адже можливість формування "коаліції депутатських фракцій" не лише фракціями, але й народними депутатами, в поєднанні з обмеженою можливістю застосувати так званий "партійний імперативний мандат", – призведе до недоцільності існування закритих партійних списків і прогресивного розвитку виборчої системи.

Ну який смисл у формуванні складу парламенту на основі закритих партійних списків? Адже:

– коаліцію формують депутати;

– припинити депутатські повноваження партійний з’їзд може лише у випадку невходження або виходу депутата з відповідної фракції;

– дострокове припинення повноважень народного депутата на підставі його виключення з фракції, одноособового, без рішення фракції, входження в коаліцію, голосування в супереч рішенню депутатської фракції – Конституція не передбачає.

Ті, хто горланить про топтання Конституції, нехай дещо згадають.

Юридична наука знає три види тлумачення правової норми: дослівне, розширювальне, коли зміст написаного насправді ширший за дослівний текст, та обмежувальне, коли зміст написаного вужчий за дослівний текст.

У даному випадку, керуючись іншими нормами Конституції про демократичний лад парламенту, присягу та статус народного депутата тощо – можна дати поняттю "коаліція депутатських фракцій" і розширювальне тлумачення. Тим більше ще у 1998 році КС у справі про утворення депутатських фракцій чітко визначив рівність прав депутатів.

А я себе запитаю: невже "імперативнивний мандат", "закриті партійні списки" є демократичними?

Невже не абсурдно зведення ролі десятків народних депутатів до виконання волі партійного вождя? Адже тоді дешевше для бюджету замість парламенту утворювати закрите акціонерне товариство з п’ятьма акціонерами-партіями? І нехай вони голосують на зборах, маючи пакет акцій відповідно до отриманого на виборах відсотка?

Наостанок зауважу.

Конституція – живий документ, норми якого, враховуючи їх загальність і "відкритість", у всіх країнах розвиненої демократії тлумачаться відповідно до плину часу та розвитку суспільства.

Якщо коаліція, яку формували виключно депутатські фракції, читай - партійні вожді, насправді не дала об’єднання для досягнення спільних цілей, як того вимагає Конституція – то що робити?

Тоді варто передбачити інший спосіб формування коаліції, який, можливо, більш ефективно виконуватиме конституційну мету слова "коаліція".

Процес формування коаліції має цікавити лише вузьке коло спеціалістів. Натомість сутнісне, згідно Основного Закону, значення словосполучення "коаліція депутатських фракцій", як об’єднання політиків задля утвердження прав і свобод людини – має відчувати увесь український народ.

Саме тому Конституція не конкретизує загальних понять. І ні в якому разі не має цього робити!

Влада має бути дієвою, парламент – працювати, прем’єра – реально підтримувати більшість народних депутатів. Саме така мета та значення словосполучення "коаліція депутатських фракцій".

А порядок формування коаліції є процедурним питанням, яке має регулюватися законом, і саме на цьому неодноразово наголошував КСУ.

Давати оцінки конституційності норми – завдання виключно для КС. Навряд чи варто підміняти собою поважний суд – політикам, які користуються не більшою підтримкою народу, ніж судді, яких вони критикують.

І ще.

Ті, хто кричать на кожному кроці "брутальний", "зрада", нагадують хлопчика, який постійно кричав "Вовк, вовк!". Брутальною є невиплата людині заробітної плати, або розгляд її судової справи протягом п’яти років. А зрадою – злочин, передбачений кримінальним Кодексом.

Формування коаліції – є процедурний, чисто юридичний момент, який має вирішуватися відповідно.

Валерій Буняк, пошукач НУ "Києво-могилянська академія", для УП