Відкриваючи секрети. Досвід маленької реформи

Якщо потрібно — значить можливо.
Степан Бандера

Про те, чи були події кінця 2004 року революцією чи ні, дискутуватимуть ще довго. В будь-якому випадку, вони дали шанс для здійснення цілого ряду реформ, що мали змінити нашу країну.

Вже зараз можна ствердити, що цим шансом українці скористалися лише незначною мірою. Очевидно, через брак досвіду — протягом сотень років ми не мали власної держави, а тому не могли набути досвіду керування нею. Більше десяти років незалежності влада залишалася "чужою, злочинною", тому більшість і надалі цуралася її.

Громадський сектор перетворився в своєрідне "гетто", де виношувалися геніальні ідеї порятунку держави, яким ніколи не судилося бути втіленими через брак відваги взяти на себе відповідальність.

Інтелектуали, сповнені власної вищості над представниками влади, блискуче вправлялися в її критиці, не спрямовуючи своїх зусиль на безпосередню зміну ситуації.

Все це надзвичайно чітко проявилося у 2005 році. Коли активні громадяни, виконавши свій обов’язок на Майдані, дружно повернулися до власних справ і делегували керування країною новій/старій еліті. Нова еліта, втративши громадський контроль, дуже швидко стала працювати за правилами старої, яка ніколи не відходила від керма держави.

Влада знову стала "чужою і злочинною", а громадяни знову отримали можливість морального задоволення від її критики. Коло замкнулося, революція згорнулася.

Свідченням того, що могло бути інакше, є успіх окремих реформ. Наймасштабнішою з них, очевидно, була освітня, яка докорінно змінила ситуацію в галузі. Автор цих рядків був причетний до іншої, хоч і значно меншої, проте важливої зміни. Досвід її реалізації — це не лише підведення певного підсумку проробленого, він може стати планом дій на майбутнє.

Отож, у 2005 році, як і більшість громадян України, я, переконаний, що виконав свій громадянський обов’язок щодо країни, з чистою совістю повернувся до власної улюбленої справи. Такою справою для мене завжди була історія.

Протягом 2004 року, коли вже не було часу займатися наукою, в голові визрівали цікаві проекти, до реалізації яких із захопленням приступив після Помаранчевої революції. Заглибившись у понад півстолітню історію, я тривалий час не помічав, що робиться довкола, як "нові" стають добре знайомими "старими" і перетворюють здобутки 2004 року майже в непорозуміння.

Холодним душем для мене стала робота в архіві СБУ. Як виявилося, тут нічого не змінилося не те що порівняно з 2004-м, а навіть із 1991-м. Постійне і категоричне "нельзя" на запити щодо доступу до історичних документів засвідчило існування тут заповідника "кагебізму".

2006 року у звичній для громадсько-активного науковця манері я написав обурливу статтю про те, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави. У звичній для цієї організації манері її співробітники запропонували зустрітися.

На диво, не було ні погроз, ні залякувань, а лише пропозиція подати власне бачення роботи архіву. Для мене це був перший серйозний виклик із звичної площини критики перейти на конструктивну площину. Підготовлені пропозиції потрапили на стіл нового керівника спецслужби Валентина Наливайченка.

Результатом стало його запрошення перейти на роботу в СБУ для втілення в життя поданого плану. Це був другий виклик, значно важчий за перший. Адже треба було перейти хай від конструктивних, але слів, до конструктивних дій.

Крім того, серед науковців існувало чітке упередження щодо можливої роботи в органах влади як "бюрократичних, бездарних, тупих". Це упередження множилося на десять стосовно СБУ, а тим паче на Західній Україні, де ця "контора" вважалася цілком "не нашою".

Поза тим, спокуса пройти шлях від ідеї, плеканої протягом тривалого часу, до конкретних справ взяла гору. Наприкінці 2007 року я дав згоду на "співпрацю з СБУ", а точніше — на працю в СБУ.

Відтак, спочатку працював як радник Голови СБУ, а згодом — директор архіву, який ще кілька місяців тому я марно штурмував, намагаючись отримати потрібну інформацію.

Аби почати міняти ситуацію, головні зусилля на початку були спрямовані на вивчення її дійсного стану. Розмови зі співробітниками, самостійні спостереження мали сформувати картину того, як працює установа, вивчення законодавчої бази показати, на що вона опирається у своїй діяльності.

Дуже швидко стало зрозуміло: ці дві площини часто навіть не перетинаються — співробітники радше керувалися тезою "ми так завжди робили", аніж покликанням на ту чи іншу законодавчу норму.

Тому змінювати насамперед треба було стиль роботи, а не законодавчу базу. Тим паче, що в умовах перманентної політичної кризи сподіватися, що наші законотворці раптом звернуть свою увагу на юридичні норми в архівній сфері було б украй наївно.

Новий стиль роботи міг стати наслідком формування нових цілей та мети установи. До змін метою було передусім "збереження інформації", часто навіть шляхом обмеження доступу до неї тих, кому вона вкрай необхідна.

Корпоративна культура, створена ще в часи КГБ, плекала в середовищі співробітників закритість, певну виключність через доступ до даних, яких ніколи не знатимуть інші. Сама ідея, що "наші секрети, які ми ревно оберігали десятки років", стануть загальновідомими, багатьох шокувала, може, навіть принижувала у власних очах.

Новою місією архіву стало "організувати якомога простіший доступ до інформації". Її необхідність обґрунтовувалася як на національному рівні — країна мала відкривати білі плями власної історії, так і на людському — кожен мав право дізнатися про себе чи своїх близьких.

Очевидно, новосформульована місія не зразу стала мотивувати до нових підходів у роботі. Вона запрацювала, коли співробітники побачили перший ефект від своєї роботи — країна заговорила про архів СБУ, завдяки якому багато проблемних питань нашого минулого постали у новому світлі.

На архів посипалися тисячі запитів бажаючих з’ясувати долю рідних та близьких, репресованих радянською владою. Співробітники почали робити маленькі відкриття, знаходячи унікальні документи про ті чи інші події нашої історії, чи відкриваючи комусь правду про долю його діда, бабці, батька, матері, брата, сина, доньки...

Це вже були не просто високі слова про те, що Україна врешті власними очима подивиться на свою історію. Це були конкретні заплакані очі жінки, яка врешті через шістдесят років довідалася про долю батька, яка нарешті зможе привести внуків на віднайдене місце поховання їх дідуся.

Очевидно, не всі отримували від цього задоволення. Його не могло бути у тих співробітників, які опинилися в архіві після довгих років роботи в структурах, часто причетних до злочинів системи. Проте вони не зуміли зупинити зміни, і… швидко пішли.

Для закріплення нових методів роботи розгортання її нових форм треба було залучати нових співробітників. І тут знову довелося зіткнутися із синдромом української "владо фобії" — здатні до жорсткої критики архіву історики не особливо були готові братися за те, аби зробити його іншим.

Тим паче, що для цього довелося б ризикувати своєю "кришталево чистою репутацією академічного науковця", примірявши на себе вигадане і вдало розкручене російськими ЗМІ тавро "спецісторика СБУ". Тим паче за такі гроші...

Тим не менше, до роботи долучилася ціла група молодих людей, істориків та адміністраторів, які не тільки змінили обличчя установи, а суттєво розширили її функції.

Сьогодні архів СБУ — це не лише звичні сховища і читальний зал, це — науковий центр досліджень, дискусійний майданчик, на якому періодично в рамках громадських слухань обговорюються ті чи інші актуальні історичні питання.

Це унікальний електронний архів, мережа якого розкидана у всіх обласних центрах, Києво-Могилянській академії, Львівському національному університеті, це електронні бази даних, що дозволяють віднаходити інформацію за лічені секунди.

Це відкритий перший в Україні музей на території колишньої тюрми НКВД-КГБ, десятки підготовлених за неповних два роки на архівних матеріалах книг, документальні фільми, міжнародні проекти з поляками, чехами, угорцями, литовцями, латвійцями, ізраїльтянами.

Неодноразово доводилося чути: добре, що ви все це робите, але це не функція СБУ. Ми це чудово розуміли і саме тому підготували цілий пакет нормативних актів для передання унікальних документів в окрему установу і створення архіву національної пам’яті.

Саме такі рекомендації ми чули постійно від наших міжнародних партнерів, досвід яких ми вивчали. Проте рішення про передачу архіву можна було ухвалити лише у формі закону чи постанови Кабінету Міністрів. За два роки нашим можновладцям не дійшли руки до вирішення цієї для них зовсім не проблеми.

Отож, залишався вибір: з чистою совістю скласти руки "ми спробували, нам не дали" і нічого не робити, чи все ж розгорнути роботу в рамках архіву СБУ. Ми обрали друге.

Найбільш показовим у діяльності архіву став процес, відомий як "розсекречення" (офіційно — приведення грифів секретності документів у відповідність до чинного законодавства). І він був, напевно, найважчим — тут довелося зіткнутися як із психологічними проблемами (небажання по-новому працювати), так і з політичним тиском (побоювання певних сил щодо можливої люстрації).

Врешті, розсекречення стало навіть елементом ширшого геополітичного протистояння. Росія, яка активно відновлює свої міжнародні позиції і поряд з тим у своїй внутрішній політиці посилено використовує радянський досвід, чинила відвертий тиск на Україну, що послідовно викривала злочини комуністичного режиму і його вождя, в сучасній російській версії "ефективного менеджера".

Як запустити розсекречення, ми собі чітко уявляли. Ще як представники громадських організацій брали участь у численних експертних групах та дискусіях, вивчали міжнародний досвід, мали певні напрацювання щодо змін до законів про державну таємницю, інформацію, національний архівний фонд та інших норм.

Проте знати, як змінити закон — це далеко не те саме, що мати можливість його змінити. І знову спокуса сказати "ми зробили все, що могли" і залишити так, як було. Як протягом надцяти років у незалежній Україні.

Але було б справжнє бажання, а засоби знайдуться. І вони справді були у цьому недосконалому і недолугому законодавстві, яке ми завзято намагалися змінити. Ретельний аналіз чинних законів засвідчив, що розсекречення на їх базі проводити не лише можна, але й необхідно.

Ми розпочали приведення архівної практики у відповідність до чинної законодавчої бази — в Україні не є дійсними радянські грифи "Секретно" чи "Совершенно секретно". Адже більшість документів, що були таємні, не містили інформації, розголошення якої може нанести шкоду національним інтересам.

Адже в жодному випадку не можуть бути державною таємницею документи, які містять інформацію про порушення прав і свобод громадян, а таких у нашому архіві з документами репресій понад 90 відсотків.

Цього не робив ніхто протягом 17 років, працювали за принципом звичаєвого права. Стартом відкриття архівів став указ президента України в січні 2009 року. Розгорнута діяльність із розсекречення не була розрубуванням гордієвого вузла (чого нам хотілося одразу), а лише його скрупульозним розв’язуванням.

Цей процес виявився значно тривалішим, але результативним. Врешті, резонанс вийшов далеко за межі України. Дослідники з інших країн, що вивчали радянське минуле, отримали в Україні доступ до інформації, якого вони не мали в жодній іншій пострадянській державі.

Врешті, аби хоч якось реагувати на нашу активну роботу, хай дуже повільно, дуже вибірково і тенденційно, але почала відкривати свої архіви й Росія.

Сьогодні вже можна підвести певні підсумки. Найважливіший з них — жодна зміна влади не зажене знов розсекречену інформацію під замок, не погамує зростаючого інтересу громадськості до колись закритих архівів.

Проведена робота стала платформою незворотних змін, хай у вузькій галузі. Ця маленька, але важлива реформа вдалася.

Українці неодноразово в історії показали свою здатність до національних революцій — у 1648-му, 1917-му, 1940-х, 1991-му, 2004-му. Настав час засвідчити свою здатність реформ.

Володимир В’ятрович, для УП