Замість Черненка – Кириленко!
Чверть століття тому, 10 березня 1985 року, помер генсек ЦК КПРС Костянтин Черненко, не пробувши при владі через неміч і хвороби і півтора року.
Його обрання на пост генсека, а потім стрімке призначення на посаду глави держави, ознаменувалося величезною кількістю журналістських "ляпів". Здавалося, сили небесні протестували проти цього неприродного і безсоромного призначення, в якому інтелігенція вбачала щось булгаковське, бісівське.
У такий спосіб кремлівська верхівка, котра агонізувала і згнила до коріння, прагнула продовжити собі віку.
Анекдот тих часів: "Чергові похорони генсека. Москва, Червона площа, холод собачий, мете буревій. Солідний чоловік в престижному "прикиді" – хутряна шапка, імпортна дублянка, шерстяний шарф, тоненькі шкіряні черевики (значить, їздить у державній "Волзі"), прикриває від снігу обличчя рукою. Натикається на міліцейське оточення.
- Стій! Не можна! Ваша перепустка, громадянине?
Чоловік, подумки проклинаючи всіх і вся, лізе в кишеню:
- Чого присікалися? У мене – абонемент!
Той час тепер згадується суцільним анекдотом. Їхня кількість зашкалювала. Коли помер Андропов і обрали Черненка – мало кому відомого в партії старця, гіршого за Леоніда Ілліча – народився інший анекдот.
"Чим Брежнєв відрізняється від Черненка? У Брежнєва живлення від батарейок, у Черненко – від мережі". Тобто, не міг виїхати навіть за межі Кремля, більшість відведеного часу провів в обладнаній під кабінет генсека лікарняній палаті.
Газетні "ляпи" почалися якраз після смерті спадкоємця Брежнєва – Андропова. Наступного дня після його похорону провідна українська республіканська газета вмістила два урядових знімки на першій шпальті – члени політбюро на трибуні мавзолею і фото траурної процесії з труною Андропова.
Підтекстовки під ними виявилися переплутаними. Там, де стояли члени політбюро, підпис свідчив: "Траурна процесія прямує на Червону площу". Де несли труну з тілом покійного – "На трибуні мавзолею". Зрозуміло, скандал виник грандіозний.
Далі – більше. До цих пір невідомо, як у редакції поважного республіканського "товстого" журналу, помістивши величезний, на всю сторінку, кольоровий портрет Черненка, перевернули його догори ногами.
Але ж дивилися всі, перевіряли тисячу разів… І не тільки в Україні – хвиля безпрецедентних жахливих помилок прокотилася газетами і журналами колишнього Союзу. Накрила вона і районну пресу.
У структурі відділу пропаганди і агітації ЦК компартії України був такий сектор – газет і журналів. Крім усього іншого, інструктори (одним з них служив автор цих рядків) ставилося в обов'язок систематично оглядати газети закріплених областей і доповідати керівництву у разі чого.
Обласні товариші таким же чином переглядали районні газети (їх тоді виходило більше 700). І от одного разу пізно ввечері, коли всі розійшлися, до приймальні заввідділом по урядовому таємному зв'язку ("ВЧ") зателефонував секретар ЦК КПРС Михайло Зімянін, що відав пресою в самій Москві. Трубку підняв черговий по відділу інструктор Ю.
Кремлівський керівник повідомив, що в Миколаївській області, в Н-ському районі, в райгазеті "Світло Ілліча", трапилася надзвичайна подія: замість портрета обраного генсеком Черненка вмістили портрет іншого секретаря ЦК КПРС – Андрія Кириленка (також, втім, старця).
На ті часи це був страшний політичний прорахунок на межі з кримінальною відповідальністю.
- Вам належить негайно доповісти секретареві ЦК, хай мені завтра о дев'ятій зателефонує про вжиті заходи!
- Обов’язково, будьте певні, – тремтячим голосом відповів Ю.
Він-то якраз і був куратором Миколаївської області, і районна преса входила, нехай і побічно, у сферу його службових обов'язків. Уже сам факт, що про жахливу помилку першими дізналися в Москві, загрожувало Ю. серйозними неприємностями. У кращому випадку – опрацюванням на партзборах. Та й керівництву відділу не позаздриш.
Зі Старої Площі могли поцікавитися: "А чим ви, власне, товариші, там у себе займаєтеся, якщо навіть про такі негідні випадки у себе в республіці не чули?".
Піднявся, як зараз би сказали, жахливий гембель. Кожен прагнув зняти з себе провину і всіляко дистанціюватися від цієї неприємної історії. Хвиля напруження накочувалася, пірамідально поширюючись згори до низу.
Не даремно казали тоді: якщо в Москві нігті стрижуть, в Києві – руку по лікоть рубають. Тож робота знайшлася всім.
Ю., по-перше, відразу ж відбув у відрядження до Миколаєва нічним потягом. Усіх працівників засадили гортати газети, чи немає, бува, там чогось подібного.
Від портретів кремлівських старців рябіло в очах. Обласні керівники в Миколаєві оперативно скликали надзвичайне засідання бюро, на якому редактора газети Петрова зняли з роботи і виключили з партії.
Про це доповіли відразу по приїзді Ю., який після безсонної ночі в поїзді перебував явно не формі.
Покарали ще кількох посадових осіб – від директора друкарні і секретаря райкому партії, що відповідав за ідеологію – до районного керівника КДБ (були тоді й такі).
Райком мобілізував активістів, яким належало обійти всіх передплатників райгазети, навіть у найбільш віддалених селах, з метою вилучення під розписку "шкідливого" номера. Райзв’язок складав поіменні списки передплатників (тираж газети становив трохи більше трьох тисяч примірників).
За кілька днів Ю. доповідав про результати на бюро обкому та засіданні відділу в Києві. У результаті перевірки з'ясувалося: коли за офіційними джерелами надійшло повідомлення про обрання Черненка, в друкарні не знайшли його портрета.
Точніше, портрети членів політбюро в цинкографії були у вигляді металевих кліше, але оскільки ніхто не знав членів політбюро в обличчя (крім Брежнєва, Суслова і Щербицького), виникла плутанина. З одного ящика, де зберігались знімки, витягли фото Черненка, а з іншого – кліше Кириленка.
Звірили про людське око – начебто, схожі, часу, як завжди в газеті, обмаль, щоб не зірвати графік випуску, вирішили ставити. Ніхто, до речі, так і не помітив би ні в районі, ні області, ні в Києві, якби з району не надійшов "сигнал".
Як "нещасливий" номер з окраїн далекої Миколаївської області опинився в Москві? Існувало кілька версій. Одна з них: колишній кадровий чекіст, пенсіонер, котрий живе в райцентрі, виявив пильність, відправив газету рекомендованим листом, на адресу Черненка.
Тоді, до речі, листи у вищі партійні інстанції про зловживання владою та інші місцеві негаразди йшли до Москви і Києва нескінченним потоком.
Отже, Ю. доповів про результати, вислухав на свою адресу солідну порцію критики від керівництва, склали записку в усі райкоми та обкоми з вимогою посилити пильність і оновити фототеки, відповідні доручення отримала і фотохроніка тодішнього РАТАУ.
Таким чином, усі вважали інцидент вичерпаним. І даремно, як виявилося.
Минув якийсь час, відколи пристрасті вляглися. І треба ж такому статися: коли Ю. знову чергував по відділу, вже після програми "Час", у приймальні пролунав дзвінок по "ВЧ" з Москви.
Цього разу телефонував перший помічник генсека Черненка. Він поцікавився, чи знає наш черговий про разючий випадок у Миколаївській області.
- Ще б пак! – з почуттям гордості відповів Ю. – Я особисто виїжджав на місце, розбирався, редактора звільнили з роботи!
- Так от, послухайте, будь ласка, і передайте вашому керівництву. На адресу Костянтина Устиновича (Черненка. – Авт.) надійшов лист від працівників друкарні і редакції, в якому вони просять не карати редактора, поновити його на посаді, тим більше, що Петров тільки-но закінчив Вищу партшколу. Розглянувши лист і доповідну з ЦК КПУ, Костянтин Устинович розпорядився: хай людина собі працює. Зрозуміло ж: помилку допущено не навмисне, майже випадково.
- А якщо там вже інша людина на його місці працює? – запитав Ю., від хвилювання запалюючи цигарку в приймальні заввідділом, який не виносив тютюнового диму.
- Ви там самі розбирайтеся! Нехай мені секретар о дев'ятій нуль-нуль перетелефонує!
Повідомивши безпосереднє керівництво, Ю. нічним поїздом знову відбув до Миколаєва. І знову хвиля напруженості покотилася зверху вниз. Поки він добирався, надзвичайне засідання бюро обкому встигло відновити редактора районної газети "Світло Ілліча" на посаді, про що і було повідомлено інструктора ЦК КПУ.
Він, щоправда, не встиг виспатися після безсонної ночі, був явно не в формі.
Разом з секретарем обкому з ідеології вони одразу виїхали в район, де зустрілися з колективом районної газети і друкарні, розповіли про реакцію генсека на їхній лист, оголосили рішення про відновлення редактора на посаді.
Було знято стягнення з інших працівників, крім районного кадебіста, що не виявив належної пильності. Присутні сприйняли виступ обласного секретаря з піднесенням, аплодували.
Це дозволило Ю. написати в підсумковій довідці про те, що колектив редакції і друкарні, втім, як і всі радянські люди, гаряче і всім серцем підтримують політику партії і особисто її генсека Костянтина Устиновича Черненка.
Замість епілогу. Черненко незабаром помер від дошкульної хвороби. Ю. досить несподівано пішов на підвищення, був переведений до Москви, до апарату ЦК КПРС. Зустрів його за кілька років потому, коли Москва вирувала перебудовою.
Після розпаду КПРС він не розгубився, опинився у великому комерційному видавництві, яке згодом очолив. На запитання, чи не збирається повернутися в Україну, розсміявся: "Та ні за які пряники!".
Петров, хоч і на пенсії, але все ще очолює "Світло Ілліча".
За часів президентства Леоніда Кучми отримав орден "За заслуги" третього ступеня. Щоправда, при врученні у Маріїнському палаці, коли довірили сказати кілька вдячних слів, назвав Леоніда Даниловича – Леонідом Макаровичем. З ким не буває. Тобто, життя йде своєю чергою.
Іноді тільки, озираючись назад, думаєш: "Боже, якими дурницями ми всі тоді займалися!".
Володимир Кулеба, для УП
