Ще не вмерла Україна!
Поки український виборець обирає нового президента, можна підвести підсумки.
Помаранчева команда не змогла провести необхідні реформи і не змогла переконати виборця у своїй професійності. Фактично виборець не стільки сказав "так" новій команді, скільки сказав "ні" діючій. Розбалансованість влади, антагонізм боротьби між її гілками, публічні сварки перших осіб держави, елементи анархії - ось що побачив виборець за останні 5 років.
Помаранчеві сили не в останню чергу стали жертвами світової економічної кризи. Подібні аналоги, коли світові економічні катаклізми змінювали владу в конкретній країні, були в сучасній політичній історії. Згадаємо як Велика депресія 1929 року погіршила економічне життя Веймарської республіки і дала політичний шанс партії Націонал-Соціалістів, яка до цього мала деякий електоральний успіх лише в Баварії.
Світова фінансова криза дуже боляче вдарила по уряду України. Але чи це згуртувало разом помаранчеві сили?
Вибори підтвердили регіональні розбіжності в Україні. Згадаємо історію. Зокрема так звані Змієві вали, що розділяли території племен древлян та полян. Учені знайшли коло 1000 (!) кілометрів валів, які колись досягали висоти 11 метрів. Це був розкол України півтори тисячі років тому.
Пізніше, протягом Гетьманщини, остаточно сформувалася нова нація - українці, яка існувала як єдине ціле до початку індустріальної революції, що почалася в Україні в кінці XIX століття. Саме тоді в місто Юзівку (нинішній Донецьк) прибули фахівці із Англії, які заклали основи вугільної, гірничо-металургійної, хімічної промисловості.
Саме в Юзівку із багатьох регіонів Російської імперії з'їжджалися нові мігранти, що склали інтернаціональний контингент, базований на російській мові (між іншим, одного із цих мігрантів, прибульця із Росії, звали Нікіта Хрущов).
Потім була революція, громадянська війна, колективізація. В усіх цих історичних подіях українці потерпіли поразки. Колективізація була особливо руйнівною для українського етносу: селян примусово виселяли на Північ, морили голодом, руйнували їхнє господарство та традиційну культуру.
В опустілі села за наказом Сталіна так само примусово привозили селян із Росії. Так насильницьке русифікувався південь України. Потім було 60 років насильницької мовної русифікації усієї України (1930-1991). Від неї потерпали усі регіони, але південь зрусифікували найдужче, можна сказати безповоротно.
Приєднання Криму баланс етнічних сил на півдні України не покращило. Так ми знову повернулися в ситуацію розділеної України. Ділиться тут не стільки мова, але і геополітичні уподобання, релігійні, культурні, ставлення до історії (спитайте про Катерину ІІ на півдні і на півночі і отримаєте дві дуже різні відповіді).
При позитивному поступі в розбудові держави ми можемо вийти на об'єднану націю (адже і в Росії Москва відрізняється від Алтаю чи Бурятії), але при невдачах розділ виявляється помітніше, Змійові вали глибшають. Щоб підсумувати: єдиної України нам не дано, але перспектива єдиної України існує.
Фактор Москви. Про нього писали і дискутували чимало. Москва є в нинішньому вигляді автократією. В Росії немає демократії, вільної преси, виборів і багатопартійної системи. Все це замінено фікцією.
В країні правлять спецслужби на чолі з ... (ми всі знаємо тому й не чіпатимемо це ім'я). Колись радянська влада почалася із підпільної служби безпеки партії більшовиків (самий яскравий її представник - це Сталін), після падіння радянської влади політична влада у Росії знову повернулося до служби безпеки. Офіційна держава - то скоріше ширма для реального господаря. А що ж народ? Народ бєзмолствуєт.
Що потрібно Росії в Україні? Гроші, мова, флот, торгові тарифи, Лавра, ВПК? Це все дрібниці. Режиму в Москві потрібно одне: станьте як ми, відмовтеся від виборів, дискусій, виберіть авторитарного лідера і ні в чому не відрізняйтеся від нас.
"У слов'ян демократія - це ширма" - ось гасло Москви, але офіційно воно озвучене поміркованіше: "Ми - братські народи!".
Українська політична система страшенно лякає і дратує Москву. Нав'язати Мінську авторитарного лідера Москві вдалося, а от нав'язати Києву не вдається. Ось в цій сфері топтання паростків української демократії і лежали основні зусилля Москви протягом двох останніх десятиліть.
Скажемо прямо: зусилля ГеБістського режиму для України вкрай небезпечні. Але поки маємо суверенітет і демократію, протистояти московським намаганням можливо. Як нація ми ростимо саме відштовхуючись від Москви, при чому вибір в цих відносинах зробила не Україна а сама Москва.
Ми ж просто вибрали Свободу і повернулися спиною до автократії. Цей вибір за нас зробив іще Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і вся інтелігенція XIX століття.
Фактор Заходу. Захід Україну зрадив. Український фактор був суперважливий для будівництва єдиної Європи. Від того куди піде Україна (в європейський світ чи в азіатський), залежало ще важливіше - куди піде Росія (в Європу чи сама в себе).
Захід займався Іраком, фінансовою кризою та проблемою власних мусульманських громад. Україну ніхто й не помітив. "Спасєніє утопающих дєло рук саміх утопающіх" - ось що ми почули від Заходу. Дуже недалекозора політика. Наше гірке розчарування.
Чим буде режим (чи правління) Януковича? Це питання не має відповіді, оскільки команда Януковича, мабуть, ще буде над цим мізкувати. Можливі три варіанти. Перший назвемо "Іти у Росію". Це включає здачу всіх інтересів України Росії (відмова від демократії, визнання Абхазії, ЧФ, кордони, тарифи, мовна політика, тощо).
За визнання Януковича і його помічників членами еліти Росії із усіма належними привілеями та гарантіями (для прикладу згадаємо статус митрополита Київського Володимира у Москві).
Цей варіант матиме наслідки: різке розмежування політичних сил, страйки, Майдан і новий хаос. Проштовхнути цей варіант в "голому" вигляді буде неможливо, як би не сподівалися на це у Москві.
Але і для країни втрати будуть колосальними, адже замість економічного та соціального розвитку Україна займатиметься політичною боротьбою на грані фолу (а вірніше - дефолту).
Це колосальна втрата часу, ресурсів та перспектив побудови єдиної нації.
Другий варіант назвемо "Янукович - компромісний технократ". Це те, що могло б спрацювати: ставка на економічні реформи, реформи адміністративної системи, судів, при нормальних відносинах із Росією та Заходом.
Геополітичні питання та культурні регіональні протиріччя тимчасово знімаються (НАТО, ЄС, Абхазія, мовне питання), але при цьому вплив Росії на Україну зменшується (оскільки при владі, з точки зору Москви, "свій").
Реалізувати цей варіант Янукович не зможе в силу рівня свого інтелекту та культури, а також в силу настроїв своєї партії, та очікувань свого електорату. По духу він можливо і хотів би стати саме технократичним та поміркованим, але ті сили, які він сам підняв, і які штовхали його на політичний олімп по духу своєму не є компромісними, а десь з кримінальним душком, десь із бажанням швидких грошей, десь із відчуттям реваншу за поразку 2004, десь з антиукраїнським сентиментом (згадаємо тут лише "трійцю": Шуфрич, Азаров, Табачник).
Гетьман Павло Скоропадський у своїх спогадах так пояснив причини своєї поразки: в революційний час радикальні елементи з усіх флангів об'єднуються разом і перемагають поміркований еволюційний консервативний елемент.
Хоча Янукович зовсім не Скоропадський (ну зовсім!), але саме ця парадигма змикання радикальних сил стане йому на перешкоді. Та й по швидкості мислення наш президент нагадує Брежнєва зразка 1975 року (поки ще не 80-го).
Москва також не сприятиме розвитку подій за варіантом номер два.
Третій варіант назвемо "Перехідний лідер". Це означає, що криза у країні продовжуватиметься, нова влада не відповість на виклики часу, Москва перетисне із вимогами здачі позицій, Захід заморозить відносини, електорат Януковича розчарується у кумирі. Демократію збережено.
Через два роки нові лідери (Тигіпко, Яценюк) матимуть високі рейтинги. У країні пройдуть позачергові вибори. Янукович зникне із політичної сцени назавжди як людина без політичного обличчя (як Малєнков, Ворошилов чи Булганін наприклад).
Зрозуміло, що життя запропонує варіант номер чотири (згадаємо рожеві надії Майдану, прекрасні як дитячий сон).
На розломі чи повороті історії завжди вглядаєшся в долю України. Чому ми ідемо так нерівно? Чому спотикаємося, наступаємо на граблі? Обираємо з того, що нам не подобається? Адже багатопартійність є. Є преса, Інтернет, духовний досвід Майдану, пророче слово Шевченка. Чому?
Все що хочеться відповісти: згадаємо наш пророчий гімн. Там сказано: "Ще не вмерла Україна". Отже, завжди в історії ми були на грані виживання і завжди наш шлях ішов не через конструктивне будівництво чогось позитивного, що залишиться на віки (згадаємо Нотр Дам у Франції чи Емпаєр Стейт білдінг в Нью-Йорк, чи єгипетські піраміди), а через резистенс до сьогоднішнього дня, до того, що нас гнітить і тисне сьогодні.
По суті, ми дуже екзистенційна нація, що вічно поборює Сьогодні і не знає свого Завтра, оскільки не може спроектувати себе у майбутнє.
Філософ Оксана Забужко у свої праці, присвяченій Шевченку, вивела українську парадигму, яку назвала "два топоси українського пекла" - підневільна волов'яча праця чи кривавий бунт.
Це про те ж саме наше невміння будувати і любити своє сьогодні, власне, любити себе самих. Отже, наше сьогодні має назву Янукович. С празником, дарагие товарищи!
Україна була і буде.
Василь Коломацький, член Комісії Людських та Громадянських Прав при СКУ, редактор сайту "Кобза - українці Росії", для УП
