Як царя вибирають

Гортаючи книгу історичної долі, ми особливо зупиняємось на сторінці "Президенти". Кліпаємо очима, сумуємо, соромимось... Як би не було, а ми таки причетні до вибору...

Нині ми перегорнули смішні і прикрі мультики до виборів 17 січня, які пройшли під знаком нехоті, такої собі "демократичної необхідності".

І тепер опинилися перед калюжею, в яку ніхто не хоче пірнати. Обидва персонажі так спопуляризовані, що більше несила витримувати їхніх білбордів. Обидва не сходять з телеекранів роками. Обидва показали себе на високих кріслах і явили межі своїх талантів.

Але головне - обидва без програми, з якою належало б приходити на місце Президента, що мав все-таки виразне національне і культурне обличчя, ба більше - релігійне.

І що дивно - в суспільстві переполох! Як у лісі, де звірі вибирають собі царя. Вони бояться і ведмедя, і тигра, і нічого доброго від них не чекають, але "вибирають собі царя".

Лисиці прикидають, до кого пристосуватись, вовки нагадують своїм малим, що "вовка ноги годують". Зайці оглядаються, де б надійніше сховатися.

Найцікавіше те, що самі "обранці" ввійшли в ролю і страшними обіцянками лісового порядку і права геть залякали усю звірину. У страсі і трепеті ведмедеві ставлять питання, що він зробить з тим і тим звіром, а він лиже лапу і скалить зуби! Спробуй вгадай...

І нема кому вголос нагадати: та ми ж вас обидвох знаємо, як облуплених, і знаємо, на що ви здатні. Чуда не станеться від того, що пересядете на інший стілець! Ліс той самий, звірі залишаться ті самі, під тим самим небом...

Але з небом царі завжди вступали в суперечність. Якось вони більше пристосовані кожен до своєї берлоги. Там усі свої, усе звично. А неба не видно, і знаки його неясні...

Недавно на каналі "Інтер" Віктор Федорович змушений був нагадати роки "оранжевої чуми" і непримиренної боротьби з нею. Тоді і дружина йому допомагала. Він зворушливо признався: "Я ей говорил, зачем ты полезла туда, на эту трибуну". Она говорит: "Я хотела тебе помочь".

Усе правдиво, тільки трохи зміщено в часі. Справа в тому, що в той час, коли вона "полізла на трибуну", то й Віктор Федорович поліз на трибуну. І обоє вони мали шалений успіх! Згадаймо, як переможно говорив Віктор Федорович у теплій компанії: "Эти козлы мешают нам жить!».І всі аж завили з радості і підтримали оратора бурхливими оплесками.

Так само, в такій же своїй компанії, дружина кандидата в президенти проти тих же самих "козлів" на Київському майдані видала свою інформацію, що вони там ходять в американських валянках і їдять наколоті наркотиками апельсини. Їй повірили, і заглушили дружніми оплесками. Її виступ був успішним!

То вже пізніше, коли на телебаченні зробили документальний кліп і показали його насміх перед усім світом, то аж тоді до донецьких фанів дійшло, що американські валянки і наколоті апельсини - то брехня для домашнього вжитку.

Тоді і до Віктора Федоровича дійшло, що у світі є інші поняття про правду і культуру, і туди соромно показуватися зі своєю блатною культурою. Доведеться робити поправки і просто трохи вчитися.

Дивно, що він, чоловік від природи кмітливий, не зробив з цього належних висновків.

Наука Сковороди про пізнання себе і свого покликання є дуже проста, а для виконання - важка. Огляньмось навколо: сліпі йдуть у поводирі, неуки - в учителі, егоїстичні дурні стають політиками, брехливі лицеміри прилаштовуються до амвону. І усім же їм по суті не легше, ніж бабі Мотрі, яка мудріша за них усіх, а проте продає яблука і редьку на базарі і роздає влучні характеристики кандидатам у президенти...

Коли від Бога чоловікові не дано, то вже долі не переломиш., а тільки дров наламаєш. Є люди легкі і дотепні на слово, вони мають хист переконувати, і їм здається, що вони вроджені для трону і для овацій.

Але працювати біля керма - то вимагає інших талантів, інших чеснот. Передусім - офірного служіння та уміння радитися з Богом. А Бог приймає тільки мову правди і любові. Саме ж по собі прагнення влади іде від диявола.

Сьогоднішні вибори без вибору є настільки пустими, що аж дивно: чого люди сперечаються? Яке зло менше? Які загрози більші? Загрози від кого? Від того, кого ми добровільно обираємо?

Але ж ми навіть не обираємо: ми голосуємо проти одного і боїмося чесно голосувати проти обидвох, щоб це не вийшло на користь одному!

Притому неясно, чи буде йому велика користь з того, що він ледь-ледь проскочить в те крісло, яке ви обоє розхитували під попереднім президентом...

Очевидно, в Господньому задумі є ще такий лікувальний засіб, що називається в народі "наїстися сорому". З Божої ласки нас обминають голод, мор, повені і землетруси...

Нас мучить тільки пекло, яке ми самі влаштували через брак любові до ближнього. Як за Шевченком: "Ми в раї пекло розвели"....

Історія в лютому 2010 року не закінчується. Як сліпі коні будемо йти по колу. Але з надією прозріти.

"Через великі гріхи наші ми не маємо відваги" - говориться в псалмі. Справді, ми за роки незалежності явили мало прикладів громадянської відваги, офірності і просто любові до рідного краю.

Патріотична белькотня, начинена амбіціями, небажання співпрацювати і єднатися задля вищої цілі, небажання й невміння служити Вітчизні - то жалюгідний образ наших національно свідомих кіл.

Той образ не міг бути привабливим для молоді, і не міг стати добрим прикладом. Мало було позитивного ферменту для формування чесного громадянського суспільства.

Користолюбство стало гаслом посткомуністичної епохи. Втрачалися межі між гідним і ганебним, між порядним і ницим, а поняття честі вийшло з ужитку. Що посіяно, то й пожинаємо.

І не треба питати, за що нас Бог карає. Кожен особисто має запитати себе щоденно, за що він заслужив кару. І запитати: " Що я зробив, щоб поліпшити Наш Дім? Що я посіяв і виплекав на радість людям?".

Моя Україна - то внески нашої любови. Патріотизм не приватизується. Він живе в здоровій людині, як Божий дар творчости. Він проявляється в позитивному прикладі і не розподіляється в західних чи східних областях України.

Вибори 2010 є виплодом нашої байдужости до спільного добра і до честі нашого краю. Вони виросли з нашої дачної філософії і порізненої віри - кожного у своїх ідолів.

Великий Бог вчить нас пожинати посіяне. І не треба просити чуда - обдарування ледачих і ощасливлення байдужих. На дні пекла сидітимуть дрібнокорисливі і байдужі до спільного добра. Але вони і на землі сидітимуть в рабстві і трепеті перед царями сезону.

Усе це істини відомі - "ми вже чули". Але потрібні гострі ситуації, щоб привести людину до притомності і зупинити на блудній дорозі.

Уроки мають бути досить гіркими, щоб засвоюватися. Ліберально-демократичний період нашої історії дав нам відчуття свободи, але не навчив нас почуття обов'язку, що надає свободі життя і сенс.

За свободу треба боротися, свободу треба виборювати за найважчих умов, і ми їх матимемо.

Трохи заспокоює те, що пройдений нами шлях після Помаранчевої революції вписався в українську демократичну традицію і безповоротно вписався в свідомість покоління. Отже, принаймні, матимемо ґрунт під ногами...