Тріумф і трагедія українців
Історія повторюється двічі: перший раз - як трагедія, другий - як фарс. Хоча може бути і навпаки. Події так званої "помаранчевої революції" 2004 року можна назвати трагедією, а можна й фарсом.
Трагедією - тому що між українцями провели чіткий водорозділ, поділивши їх симпатії між двома Вікторами. При тому Віктор Андрійович уособлював європейський демократичний вибір України, а Віктор Федорович - проросійський, євразійський, і представляв стару владу.
Вже пізніше стало зрозуміло, що сутність боротьби між Ющенком і Януковичем зводилася до елементарного егоїстичного бажання взяти під контроль державні ресурси в інтересах різних олігархічних кланів.
Все інше - російська мова, Крим, НАТО чи СНД, "Закон один для всіх", "Відділення бізнесу від влади", тощо - лише словесна полова для легковірних. Як виявилося, не такими вже й антагоністами були обидва вихідці з кучмівського інкубатора, якщо в багатьох питаннях знаходили спільну мову.
Через п'ять років українське суспільство не прозріло і не вилікувалося від хронічної хвороби зазомбованості. Додалося лише відвертого цинізму, коли люди масово, як на ринку послуг, пропонують продати свої голоси за гроші будь-кому.
А, оскільки на цьому ринку найбільш фінансово конкурентноздатними знову виявилися два претенденти, то саме на кошти когось із них і розраховували та розраховують продавці голосів.
Отже, історія знову, як в тріаді Гегеля, зробивши петлю, повторюється на якісно новому рівні. Різниця з подіями президентських виборів 2004 року одна-єдина: відсутній символ прогресу. Що, з точки зору нормальної логіки, змусило б пошукати цей символ серед інших кандидатів.
Та де там!
Соціологія, хоч і розгубила свій авторитет, як і раніше, творить з людьми що завгодно. Сказали, що є два реальні лідери перегонів - Тимошенко і Янукович, значить, немає чого рипатися і звертати увагу на інших.
То ж і знайшлося порівняно небагато самодостатніх, освічених і мудрих виборців, котрі проголосували за інших кандидатів у першому турі. Бо вони справді хотіли реальних змін в житті держави і її громадян.
На жаль, основна маса залишилася у полоні ілюзій, продовжуючи вірити у відверто брехливі обіцянки колишньої кримінальної газової принцеси і домашні заготовки професора.
Що ж, як у свій час слушно сказала одна із нинішніх довірених осіб Юлії Володимирівни, "маємо те, що маємо". Якщо люди, як, наприклад, у Чернігові, вщерть заповнюють зал, щоб послухати теревені колишнього президента, який опустився до рівня придворного блазня, то, дійсно, суспільство серйозно вражене синдромом Дауна.
Оце й є нашою трагедією. Чи, можливо, фарсом?
Михайло Кернасовський, для УП
