Прямуймо у напрямку, протилежному агітаційно-виборчої колії для зомбованих
Останні роки, місяці, дні - повна окупація преси, інтернет-видань та телебачення передвиборчими гаслами, прогнозами та аналізами. Вітя, Юля, Тигіпко, Яценюк, Ющенко, Тягнибок - вони лізуть в моє життя - в двері, вікна, підвал, стелю, автобус, на мою вулицю, вокзал, кінотеатр та душу.
Я ховаюсь, тікаю, закриваю очі та вуха, однак успіху в ізоляції та уникнення психологічного напруження не маю.
Тільки з кожним днем стирається межа між відмінностями кандидатів в президенти, я втрачаю здатність відрізняти їх за результатами реальної праці, а не за рівнем загрози на моє фізичне знищення "політиками", які прийдуть за спинами "спасителів нації ", які не сходять з біл-бордів та телеекранів.
А я хочу йти в іншу сторону. В сторону світлу, добру та позитивну для всіх.
Мені, хочеться піти з славними нашими людьми в бік будівництва своїми руками дитячих майданчиків для дітей. Будувати їх не для людей а з людьми. В чому різниця, скажете ? Різниця величезна: якщо в дворі хтось побудував майданчик для людей - воно мало цінним являється.
Якщо ж здала людина 20 гривень на матеріал та спільно з дітьми встановила гойдалку - то нікому не дозволено буде руйнувати. Хотів би піти в бік встановлення в дитсадках ліжечок з натурального дерева замість ще радянських, кріплених грубими болтами ліжок та столиків-розвалюх з ДСП.
Поряд зі мною на маленькому меблевому виробництві виробляють ліжечка, які просто світяться життєвим сонячним теплом, однак чомусь не цікавить все це більшість людей.
Як не вірю, що за 70 років радянської і за 19 років незалежної української влади ми не спромоглися застелити всі ігрові зали дерев'яною підлогою замість бетону і лінолеуму.
Я не вірю що пиво і низький рівень освіти - це наш шлях у майбутнє. Я не вірю, що пошити штанці чи сіяти льон - ми не годні так, як наші діди. Що сало і масло почесно закупати за кордоном. Що цукор з Бразилії корисніший від вінницького. Що екологічно чисті харчі потрібні тільки німцям і англійцям.
Що ми не варті кращої поваги і самоповаги.
Не вірю, що нам з вами не потрібно наше село. Не тільки тому, що більшість з нас вийшло з села і щосуботи втікає з Києва, Харкова та Житомира до своїх батьків. Туди, де ще залишилось натуральне молоко і сало, природні і довірливі відносини між людьми, де тримається некомп'ютерний, а Божий стан речей.
Однак кому потрібно це в сучасній Україні? Чому місто мовчить, похмуро спостерігаючи за тим, як польське м'ясо невпинно витісняє українське на полицях магазинів, як порошкове молоко з пакетів стає звичним там, де раніше про нього навіть не згадували. Правда, не згадували і дитячі хвороби, такі як сьогодні.
Кому потрібно це сьогодні? Кандидатам в наші президенти? Тоді чому така тиша стосовно шляхів виходу з кризової ситуації? Тому що головне - взяти булаву а не використати її для справи?
І головне - їх бездарна словесна риторика викликає у нашого народу аплодисменти. Страшні за своєю логікою аплодування розкрадачам та базікам без власного цукру, молока та тракторів. А головне - без всякого бажання працювати над майбутнім, його плануванням та формуванням.
Наше життя проходить в толоці води в ступі, з великими спорами - хто швидше і під чиїм керівництвом краще це буде здійснено. А якщо не здійсниться - то вже готові пояснення чому так не сталося. З величезним збільшенням статків тих, хто не справився з обов'язками, і пішов "політично відповідати".
Був приємно здивований, коли отримав пропозицію від шанованого мною члена Товариства "Мале Коло" Володимира Довжанського стати членом спільної мережі замовлення через Інтернет та отримання м'яса та ковбасних виробів з гарантованою якістю та природним вирощуванням від людей, які безпосередньо займаються його вирощуванням.
Група людей формує замовлення, кількість та асортимент, який потрібен будь-кому з цієї мережі - і доставляє до вашої квартири. З повною відповідальністю за якість та кількість. Без "Преміксу" та хімії.
І подумав: а це ж і є наш перший крок до спільного виходу з кризового стану. Можливо, ми не можемо стати першими в світовій першості за виробництвом автомобілів. Однак ми можемо стати першими в світі з любові один до одного.
Виявляється, ми можемо самі почати один-одного сприймати як одну сім'ю. А в своїй сім'ї немає місця для підлості та обману. Але є відчуття захищеності і затишку.
Скажете - в Україні є багато злих і недобрих людей ? Згоден! Але в Україні без сумніву є краще співвідношення добрих до поганих. І добрі та гарні люди мають шукати один одного для добрих справ. Чому б, до речі, - не серед домашніх маминих ковбас з печі?
Мені 49-ть. Однак я не хочу жити в такій колії роки, що мені відведено на цьому світі. Як і не раджу молодшим іти цим шляхом: цей шлях веде нас в нікуди.
Веде туди, де не знайдемо розумних і щасливих. Це шлях до розчарувань та зневіри. Це шлях - в нікуди. Я хочу вирватися з цієї колії. І пропоную нам спільно цю колію почати засипати.
Петро Камінь, член Товариства "Мале Коло", для УП
