Ганьба турецького журналіста або практика замовних запитань до влади
Скандал № 1 у сьогоднішніх турецьких медіа пов'язаний із публічним розкриттям взаємин журналістів та влади.
На спільній прес-конференції прем'єр-міністра Болгарії Бойко Борисова та очільника турецького уряду Реджепа Ердогана кореспондент турецької державної телерадіокомпанії ТРТ запитує болгарського урядовця: "Чи підніматимете ви ціни на газ, що продаєте Туреччині?".
Болгарський очільник в шоці від запитання, турецький прем'єр посміхається дурнуватим сміхом. І справа навіть не в тому, що Болгарія не продає газ Туреччині, а навпаки збирається купувати його з турецьких сховищ; і не в тому, що журналіст не був обізнаний в темі перемовин двох прем'єрів.
Скандал трапився тому, що кореспондент державного телеканалу поставив запитання "на замовлення" влади.
Під час прес-конференції турецький прем'єр-міністр написав записку своїм підлеглим. Ось її текст: "Нехай спитають про підвищення цін на газ". Ердоган очікував, що питання поставлять йому особисто.
Помічник прем'єра без пояснень вручила записку кореспонденту ТРТ. Журналіст не зрозумів тонкощів побажань свого прем'єра і публічно зганьбився сам, та в чергове показав справжнє "демократичне" обличчя турецького очільника.
А яке це має відношення до України? Та саме що не є безпосереднє.
Хіба не відповідає Віктор Янукович лише на ті запитання, які пройшли через Ганю Герман? Хіба не повернулася практика роздачі запитань журналістам у секретаріаті президента Ющенка та прес-службі прем'єр-міністра Тимошенко?
Ердоган останніми роками у всьому копіює Володимира Путіна, інформаційна політика російських керманичів теж надихнула турецького політика на нові методи співпраці з медіа.
Ще п'ять років тому для турецьких журналістів роздача запитань особисто від помічників урядовців була б чимось божевільним. Не надто демократична країна мала чи не найдемократичнішу пресу, що виросла на лівацьких поглядах публіцистів та письменників середини шістдесятих.
Вони були часто голодні але нарвані. Так було до кінця століття і здавалося, що в Туреччині з її великим рекламним ринком та розпорошеністю власників газет та телекомпаній монополізація медіа-ресурсів владою неможлива. Помилилися.
Доба Ердогана - це час економічного зростання і багатих медіа-груп. Зарплати більшості телевізійних репортерів сягають 4-5 тисяч доларів на місяць, що викликає заздрощі навіть у чималої кількості європейських колег.
Проте майже всі приватні медіа-групи тепер під контролем людей Ердогана, а місцеві "ганігерман" та "маринисороки", поки що не так бездоганно як наші - українські, привчають місцевих "псів демократії" ставити винятково ті запитання, на які хоче відповідати влада.
Проте у турків поки що розкриття таких речей вважається ганьбою.
Осман Пашаєв, для УП
