Не люблю українських інтелєхтуалів
Це вже планида. Останнім часом якесь провидіння з регулярністю раз на півроку відлучає мене, як мінімум тижня на два, від мережі. От і цього разу, як тільки-но останні залпи виборчих боїв почали затухати, мій ПК остаточно заглючило і я відправив його для відповідного і абсолютно мені незрозумілого шаманодійства до знайомого харківського чаклуна-системника.
Але, наостанку я встиг ознайомитись із деякими першими відгуками на результати виборів, особливо звернувши увагу на реакцію так званої інтелігенції, або, як багато-хто з її представників одне одного полюбляють величати, свідомої культурно-інтелектуальної української еліти.
Тоді ж на одному із відомих сайтів мені в очі потрапила цитата від Івана Франка, яка в першу чергу отій самій "свідомій інтелігенції" і була адресована.
Традиційно, ця відома серед франкознавців ескапада Каменяра, наводилась сенсово скороченою рівно на третину, від чого набувала якогось непатріотичного, а то й навіть антиукраїнського змісту. До того ж ніде навіть згадки не було про першоджерело, з якого приводу все те мовилось, а замість етноніму "русини" – однієї із найдревніших самоназв українців – котру в своїй, за його ж словами, сповіді використав Франко, чомусь вигулькнуло сучасне "українці".
Та до самого цитування Каменяра я повернусь наприкінці матеріалу. Зауваживши поки, що із цим висловом Франка мене познайомив Сашко Кривенко. Десь на початку 90-тих редактор славного Пост-Поступу відфаксував мені текст авторської передмови Івана Франка "Nieco o sobie samym" (1895) до перекладу польською мовою збірки його ж новел під назвою "Obrazki galicyjskie" (1897), як зразок неперевершеної франківської публіцистики.
Звідки власне і взята сама цитата. А трапилось це незадовго до оприлюднення самим Кривенком в 1993 році вже власної надзвичайно потужної і як ніколи сьогодні актуальної України маргінальної.
Втім, повернемось до реакції торохнутої по голові лантухом виборчого маразму свідомої інтелігенції. Відразу ж опісля завершення виборчих забавок я нарахував три основних різновиди отих самих рефлексій золотої роти інтелєхтуалів нації: тиха радість, ступор та істерика.
Минули два тижні моєї інетівсько-інформаційної ізоляції і я знову, занурившись в мережу, з’ясував – в сенсі реакцій на виборчі підсумки в так званому інтелектуально-культурницькому середовищі майже нічого не змінилось.
Правда, тиха радість одних стала більш відвертою, ступор інших почав змінюватись на імітацію змушеного задоволення – мовляв, шкода, що бандюка в президенти отримали, але ж норм демократії, дідько би її так, дотримались.
Ну, а істерика третіх почала набувати, з одного боку, вигляду якогось систематичного камлання – мова, НАТО, євроінтеграція, демократія – усьому гаплик. З іншого, характеру відверто провокаційно-маразматичного дійства а-ля Фаріон.
Або заяв дурнувато-сепаратистського толку на кшталт: віддамо під домбасову Україну бандюковичів Крим та ще пару-трійку східних областей – най вони там одне одного зросійщують та маргіналізують, а самі горді і невпокорені будемо на інших теренах "червону калину підіймати" і на них промосковських демократичною слиною плювати.
До речі, до останніх мудрагелів в мене корінного східняка-сіверця мається питаннячко: а хто вам власне дав право навіть гіпотетично ділити таким робом Україну? Ви в нас східняків дозволу на це запиталися?
Ми тут на кордоні не задля того віками мільйонами в землю лягали, стримуючи азіатчину в найгірших її проявах, аби якісь там сучасні розумники хрінові через бамбаського прища почали Україну краяти.
Але це так емоція. А от більш виважена оцінка результатів виборів мого друга Тараса Плахтія: "Є таке поняття як шоковий вплив, що чиниться на систему з метою блокування повернення її у початковий стан. Майдан 2004 року і був саме такою "шоковою" подією, яка змінила внутрішній інформаційний стан системи "Україна", що й забезпечить неможливість такого "повернення".
На сьогоднішній день я не знаю нікого, хто б наважився спрогнозувати значення того чи іншого результату виборів у контексті позитивного впливу на віддалене майбутнє України.
Однозначно наступне – поки ми, українці, не отримали копняка – доти не порухаємося. Копняк у вигляді Януковича отримали. І на скільки я орієнтуюся, більш менш усвідомлений народ, почав якісь, нехай вайлуваті, рухи.
Прихід ЮВ, зрозуміло, не привів би до активного пошуку способів структурування патріотичних сил через гіпнотично-заспокійливу риторику, коли говориться одне, думається друге, а робиться третє".
Маються і інші поодинокі тверезі голоси "білої галичі" інтелектуалів, котрі попри соплі, слину, сльози, стенання та іншу умовну інтелігентську рефлексію колег намагаються донести до загалу думку: а що, власне, трапилось? Бо в країні кардинально нічого не змінилося. А сам факт того, що деякі олігархічні клани трохи посунули від владного корита інші, аж ніяк не свідчить про будь-які радикальні зміни в будь-якому напрямку руху країни в найближчій перспективі.
Головний вектор цього руху – шлях до суспільно-політичної та економічної дупи – збережеться апріорі. У зв’язку із чим ці біловоронці обережно так натякають, а чи не варто бува свідомим інтелектуалам пошукати якихось інших шляхів руху, що пролягають трохи в інших системах координат владно-суспільних стосунків ніж теперішні?
Але згаданий Плахтієм "копняк у вигляді Януковича" стосується, в першу чергу, суспільства, і, схоже, аж ніяк не свідомих інтелєхтуалів. Бо головні подразники теперішніх рефлексій значної більшості так званої інтелектуальної "еліти" криються не в якихось там духовно-моральних емпіреях чи патріотично-демократичних принципах, а в абсолютно жлобсько-потреб**дській її сутності.
Бо "еліта" ця є нічим іншим, як обслугою української панівної верстви і звикла годуватися об’їдками з її столу.
А всі оті соплі, радощі, стенання, плачі тощо пов’язані, в першу чергу, із політбомондівським переформатуванням побіля владного корита. Радіють ті, господарі котрих до корита дорвалися – лакеям обломиться більше, слинки течуть у тих, чиїх панів від годівниці трохи, але не остаточно посунули – цій обслузі дістанеться менше.
А от інтелектуальним шісткам із-під тюлькиної спідниці, схоже, й взагалі доведеться паски позатягувати – звідси і істерія. І майже жодної щирої, зрозумілої, живої та конкретної думки, яка хоча би спробувала дати відповідь суспільству на запитання – а що власне далі робити?
Ну, якщо самі не можете сформулювати, патрійоти хрінові, то слухайте, курвині діти. Це до вас більше ніж через сторіччя звертається не стільки Каменяр, Мойсей чи Месія, а МИСЛИТЕЛЬ і ПРОРОК Іван Франко:
"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо.
І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.
Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі.
Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові.
Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?
Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку.
Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.
Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням.
І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".
Отож-бо й воно!..
(Виділені жирним курсивом фрагменти цитати Франка часто-густо чомусь вилучаються, від чого її сенс паплюжиться. Ну, а в повному обсязі цю передмову до польськомовної збірки його оповідань ви можете прочитати тут).
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП
