Політекономія по-українські

Ще з середини ХХ століття західні соціологи помітили, що політична пропаганда повністю копіює комерційну рекламу.

Ті ж самі методи навіювання, повторювання, формування асоціативного ряду, поширення чуток, та інші хитромудрі фокуси тодішнього маркетингу.

Сучасна українська і світова політика також використовує надбання сучасної маркетології, витворені транснаціональними корпораціями.

Всі політики, наприклад, намагаються правдами і неправдами загнати нам в підсвідомість своє гасло – точнісінько так само, як це роблять світові бренди.  

"Почую кожного", "Вона працює", "А з нашого боку – Тягнибок"... Це так само, як "Я це люблю" McDonald's, найківський "Просто зроби це", або "Специфічний виріб повсякденного вжитку" Обухівського папіру.

До речі, всі пам’ятаєте червоний ярличок Тимошенко? А тепер згадайте ярлик Nike. І куди дивляться адвокати та топ-менеджери корпорації?

Великим корпораціям якщо не плювати, то, принаймні, не дуже важливо, які там насправді проблеми у реального сектора. Проблемами виробництва переймаються лише в Південно-Східній Азії, куди перемістилися виробничі потужності, але не грошові потоки.

Місце товару заступив бренд.

Американські корпорації з середини 90-х більше уваги приділяють абстрактним ідеям і концепціям, втіленим в рекламних образах, ніж реальному виробництву. Бренди панують у світі, де самі створюють цінності.

І вже видно, що бідолашні українці "хочуть" наступні десять років зайнятися "модернізацією економіки", чим збільшать своє відставання від цивілізованого світу. Воістину, "кожному, хто має, то дасться йому, хто ж не має – забереться від нього і те, що він має" (Євангеліє від Св. Луки 19, 26).

Втім, є й добра новина.

Наші невдачі в економіці можуть бути частково компенсовані тим, що наші політики вже опанували брендінг в політичному житті.

Як корпораціям, так і нашим провідним політикам – нема ніякого діла до реальності. Реальний скандал ніколи не стає причиною звільнення міністра, а от надумані звинувачення – справжня небезпека для посадовця. Для чогось же їх вигадують!  

Реальна людина не така й важлива – важливий її образ, а вірніше бренд.

Це особливо простежується за політиками нової хвилі. Нещодавно я спитав у свого знайомого:

– Хто це такий "ефективний менеджер" – Біл Гейтс, чи хто?

– Ти що, це ж Тігіпко! – відповів він.

– І справді, це ж – "Тігіпко"... – повторив я.

Ще однією спільною здатністю українського політикуму та світового капіталізму є здатність до асимілювання.

Асимілюють все! І перш за все – мейнстрім та героїв минулого.

Врахування лідерами Партії регіонів "позитивних сторін майдану", та все активніше використання послань типу "ми і всі інші демократичні сили" свідчить про асиміляцію мейнстріму. Адже раніше "демсилами" називали тільки "демократів" з помаранчевого табору.

Логіка приблизно така: якщо в моді демократія, то всі політичні сили – демократи. Ми трохи забули, що навіть ті, хто влаштував жовтневий переворот 1917 року, також були членами демократичної партії. Але згодом вони поміняли "моду" та "політичні смаки" українців, і не тільки.

Аналогічно проводять асиміляцію й "акули глобального капіталізму".

На початку 90-х набрав популярності хіп-хоп. І корпорації, які спеціалізуються на одязі, музиці, дозвіллі та кіноіндустрії – миттєво відреагували. А наприкінці 90-х популярний вже інший стиль, "загублених в космосі" – то й купуйте "матрицю", будь-ласка.

Іншим, більш зрозумілим прикладом є асиміляція героїв.

Так, "Revolution Soda" провела асиміляцію образа Че Гевари для своїх пляшок під гаслом "Приєднуйся до революцій". Звісно, навряд чи сам Че був би дуже задоволений такій популярності у капіталістів – але продажі збільшилися.

Аналогічно діють і політики, котрі так люблять революціонерів.

Знаю одного вже колишнього президента, він – палкий прихильник Бандери. В тій самій країні міністр внутрішніх справ відвідує фестивалі в честь анархіста Нестора Махна.  

Звісно, цим вони піднімають вартість власних брендів на виборах. Так само, як і алкогольні магнати піднімають віртуальну додану вартість свої товарів на ринку.

Але не треба тішити себе ілюзіями.

Корпораціям подобається лише мертвий Че, а міністрам та президентам – лише мертві герої.

Якщо уявити, що уельсівська машина часу перенесла нам сюди цих трьох мешканців підручників з історії, то корпорації прибрали б Че, президент – засадив Бандеру, а Міністр внутрішніх справ – дав наказ провести облаву на Махно.

Тільки вже мертві – вони становлять цінність для них, живі – загрозу. Лише мертвих вони  здатні асимілювати, підсиливши власний бренд.

Отже, як не тікай від пожовтілих сторінок класиків історичного матеріалізму, але провідні тенденції в бізнесі продовжують опановувати політичне життя.  

Хоч українська економіка нічим особливим не може нас порадувати, наша політика все ж показує ознаки життя. І, можливо, колись навіть перетвориться на мистецтво.

Це не може не тішити. Адже після того, як світ відмовиться від нашого металу, хімії та горілки – ми матимемо змогу нав’язати йому нашу політику.

Якщо вийде, то десь років через 700, публіка, що тут житиме, буде заманювати  туристів побрехеньками про те, що Україна - якщо це слово взагалі залишиться в моді - батьківщина світової політики, Чорнобиля, козаків та православної архітектури.

Олександр Куриленко, для УП