Кремль "охмуряє" нового президента старими байками
Візит Московського патріарха Кирила в Україну на інаугурацію нового президента Януковича, відомого свого показною набожністю, не обійшовся без політичної пропаганди. Зводилася до уже чергової спроби "примазатися" до українського історичного спадку.
"Наступниками святого благовірного рівноопостального Великого князя Володимира є братні народи, які зв’язані єдиною історичною традицією", - заявив московський патріарх, відзначивши, що це "складові частини єдиної святої Русі".
Почнемо з того, що сам київський князь Володимир, напевно, дуже здивувався б, коли б його назвали "Владімір". Усі вітчизняні літописи пишуть його ім'я як "Володымер", тобто з українською вимовою і повноголоссям. Навіть у заліських (російських) билинах, записаних у ХІХ столітті, про "залішан" на службі Київського князя, ім'я київського князя звучить як "Владымир".
Напевно, ще більше київський князь Володимир здивувався б, що місто, яке народилося через двісті років після нього на землях фіно-угорського племені меря, претендує на ім'я Русі.
Як відомо, ядро, з якого розвинулася російська держави - Ростово-Суздальське князівство - існувало акуратно в межах племінних територій фіно-угорського племені меря.
Російський історик Корсаков писав: "Ростово-Суздальська область при Юрії Довгорукому цілком співпадала з землею народу меря, поширюючись на північ до Білоозера, вверх за течією Мсти, Мологи, Костроми, Унжа, а на півдні обмежучись Клязьмою і Москвою-рікою".
Російські історики ХІХ століття, зокрема Ключевський, намагалися говорити про слов'янських переселенців на майбутні російські землі, які проникали "тоненькими струмочками на фінські землі", але так і не змогли пояснити факту, що жодних літописних даних про переселення слов'ян не збереглося, а також того факту, що ці "слов'янські переселенці" не заснували жодних нових населених пунктів.
Становлення Росії пояснює, куди зникли з білого світу чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, пермь, меря, мурома, мокша, мещера, югра, печора і т.д.?
І чому лише за 13 років між двома переписами 1989 і 2002 року в Росії одразу майже на чверть зменшилася кількість представників фіно-угорських народів?
Тому, Росія є радше слов'яномовною країною, а не слов'янською.
Очевидно, що росіяни як народ виникли в результаті мовної асиміляції перелічених вище фіно-угорських народностей. Визнання цієї простої і очевидної речі не несе жодного негативного контексту – це проста констатація факту.
Зрештою, фіно-угорські народи, на час підпорядкування Києву, уже мали власні міста (Ерзянь(Рязань), Ростов, Суздаль).
Відносини князя Володимира Великого з різнорідними племенами на території сучасної Росії були переважно військовими.
Як пише літопис, "Сього ж року (981) і в'ятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав. У літо 982. Піднялися оружно в'ятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге".
В'ятичі і радимичі – племена польського походження – разом із численними фінно-угорськими народами згодом стали складовими російського етносу.
Літописець відгукується про них без політкоректності: "У літо 984. Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, і переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: "Піщанці од вовчого хвоста втікають". Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні".
Те ж саме стосується й "єдиної Русі", яка, на думку патріарха Кирила, включає території України, Білорусі і Росії. УП вже наводила цитати, які свідчать про те, що до 15 століття московські князі й не думали зватися Руссю, а остаточно відмовилися від своєї власної назви на користь штучного еллінізованого чужомовного слова "Росія" лише у 18 столітті.
Досить часто народи намагаються привласнити більш авторитетну історію. І в цьому немає нічого дивного чи небаченого.
Так, германці ледь не тисячу років намагалися називатися Священною Римською імперією, попри те, що внесок германців у Римську історію насамперед полягав у тому, що германські племена зруйнували Рим.
Румуни також намагаються прив'язати свою історію до стародавнього Риму і нащадків римських легіонерів, хоча історичні джерела повідомляють, що 271 року н. е. війська і колонії римлян під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там лишилися тільки місцеві латинізовані даки.
Виходячи з усього вищенаведеного, історія Росії має таке ж відношення до історії Русі, як, скажімо, історія Анголи і Мозамбіку до історії Португалії. Чи історія Індії – до історії Великої Британії, чи, навіть, до індіанців.
Можливо, патріарх Кирило під "наступництвом" за князем Володимиром мав на увазі причетність Росії до Володимирового хрещення 988 року?
Між тим, християнізація північних околиць Київської державивідбулася через кілька століть після Володимира Великого. Приміром, через століття після охрещення Києва на майбутніх московських землях язичники вбили Леонтія-мученика, а через півтора століття - Кукшу Печерського, святого Києво-Печерської лаври.
Цікава тема для патріарха - один український літератор порахував, що рівно через 666 років після цієї світлої події сталася інша подія – Переяславська рада 1654 року.
Факт у тому, що на території Росії ніякого утвердження християнства в 988 році не було.
Цей процес розтягнувся на століття.
Ще й через століття після хрещення киян, воєвода київського князя Ян Вишатич, при зборі данини на території сучасного Нечорнозем’я, десятками виловлював місцевих шаманів.
Через століття після хрещення Русі навіть у Новгороді, який міцно контролювався Києвом, син Великого Київського князя Святослава Ярославича Гліб змушений був вдаватися до суворих заходів проти язичників, за якими пішло все місто.
Через 108 років після хрещення Русі в Суздальській землі було лише дві церкви, у той час як в одному Києві їх були сотні.
Що є князь Володимир для України - зрозуміло.
Заслуги його безсумнівні, а результати діяльності очевидні й досі.
Саме Володимир запровадив в Києві християнство. Саме до держави часів Володимира в усі часи апелювали ідеологи української держави.
"Як славні предки наші за великого Київського князя Володимира воювали морем Царгород, так і нащадки їхні на човнах сміливо те ж діють" , - писав у XVII столітті один з них про напади козаків на Стамбул.
Саме за часів Володимира закон в Україні став писаним, як у цивілізованих країнах. Саме від тризуба Володимира і Рюриковичів загалом веде свій початок нині чинний український герб.
Цей герб Рюриковичів, до речі, на Говерлі зруйнували члени "Євразійського союзу молоді" кремлівського ідеолога Олександра Дугіна. Сам же Дугін називає московського патріарха Кирила "ідеалом православного архіпастиря".
Судячи з останніх заяв патріарха Кирила, керівництво Московського патріархату цілком свідомо продовжує розглядає себе як агента поширення російського впливу. І ця роль для московської церкви важливіша за властиву роль церкви.
Треба сказати, що для московської церкви це досить традиційна постава. Ті, хто спрямував у Київ Кирила на інаугурацію, враховують відому набожність і забобонність Віктора Януковича, для вчинків якого може знадобитися зрежисоване Кремлем "теоретичне обґрунтування".
Зі свого боку Україні не можна просто дивитися на те, як в неї намагаються вкрасти її історію. Бо все це, в остаточному рахунку, робиться задля того, щоб вкрасти у нашого народу його Батьківщину і місце під сонцем.
Під час інаугурації Януковича патріарх Кирило завершив свою промову модифікованими словами "Молитви за Україну": "Боже великий єдиний Русь-Україну храни. Волі і світу промінням Ти її осіни".
Московський патріарх, напевно, не знає, що автор цих рядків Олександр Кониський за "малоросійську пропаганду" був висланий з України, а його твори знищені. Престарілого композитора музики до "Молитви за Україну" Миколу Лисенка за "українофільство" жандарми запроторили до буцегарні.
Попри всю цю сумну історію, між Україною і Росією можуть скластися добрі відносини.
Потрібна лише одна умова: щоб усі керувалися заповіддю: "Не пожадай ні дому ближнього твого, ні поля його".
Якщо б бути безнадійним ідеалістом, можна було б сподіватися, що московський патріарх почне із себе.
Автор - Олександр Палій - історик, політолог, кандидат політичних наук.
