Ющенко! Ющенко!!

Так кричали сотні тисяч під час Помаранчевої революції. Я з моєю дружиною, вагітною нашим другим сином, теж підхоплював цю багатоголосу хвилю.

Ностальгія

У нас з друзями було навіть "своє" місце - лавочка на розі Майдану. Вилізши на її обмерзлі дошки можна було краще бачити Майдан і тих, хто промовляв до нього зі сцени.

У натовпі я завжди почуваюся ніяково, а хорове вигукування імені кумира - взагалі не моє.

 Але так тоді було: наш старший чотирирічний син ходив на Майдан з прапором з жовтого поліетиленового пакета та віконного штапика. На ньому мій друг, який приїхав з Тернополя, кольоровими фломастерами написав "Назарчик за Ющенка!".

Мітинг на підтримку Ющенка, Київ, жовтень2004. Фото автора

Сам друг із персональним написом "Комп'ютерщики за Ющенка!" зливався з теплим людським морем, у якому можна було побачити "Моделі за Ющенка!", "Пирятин за Ющенка!".

Особливо мені припав до душі веселий жовтогарячого кольору "Сітроен" без даху. На ньому хлопці з помаранчевими прапорами на швидкості 3 км/год (тоді максимальна швидкість пішохода по бруківці на Грушевського) ритмічно чіплялися до людини: "Ківалов, пі-дра-хуй!!"

Запальні виступи Юлі слухати було цікаво. Насправді, це - міг би бути її зоряний час, але зараз не про те. Було помітно, що мітинги - не стихія Ющенка, але його як визнаного лідера сцени чекали всі.

Ющенка сватали на президента мало не від початку Незалежності. Разом із тим, дехто з поінформованих реалістів відверто сумнівався у його здатності керувати країною.

Я ж пригадував тоді ще зовсім свіжі події акції "Україна без Кучми". Це зараз мало тих, хто вірить у можливість нового непроплаченого Майдану. А тоді можна було мерзнути в центрі Києва через обурення за розправу над журналістом, підкріпленого ностальгією за гранітом студентського голодування.

Бажання побороти корупцію, яка тяжкими брилами посипалася з плівок Мельниченка, цілком могло спричинити заміну банківського офісу на щось більш вартісне.

На Майдані тоді були дні, коли здавалося: якби Ющенко лише сказав слово на підтримку акції, опортуністичні еліти переметнулися б до нього і країна вмить би залишилася без Кучми (як багато хто тепер зрозумів, таки керівника не без переваг).

Але Ющенко підписав листа, в якому називав учасників акції фашистами, а за деякий час проголосив Кучму кимось на кшталт його політичного тата. Я розумію, що десять років тому на Майдан виходило не 500, а до 30 тисяч, інтернетом користувалась не третина країни, а лише 7%, і що "Україна без Кучми" мала стати лише передмовою до Майдану.

Але осад, як то кажуть, залишився.

Мода

У політиці - теж своя мода. До речі, мода на парламентську республіку, яка виродилася у політреформу, також почалася в часи протестів проти пізнього Кучми. Зараз багато людей клянуть цю політреформу на чому світ стоїть (і я, до речі, завжди вважав її рідкісним збоченням).

Але тоді, задовго до віража Кучми з привласненням ідеї парламентської республіки руками Медведчука і Мороза, ця ідея багатьом політично активним громадянам здавалася панацеєю.

Після того, як Ющенко став прем'єр-міністром, мода на нього з політичних курилок розповсюдилась на ширший загал. Після повернення боргів за зарплатами на посту прем'єра вже за 4 роки до виборів 2004-го рейтинг Ющенка нижче 25% не падав.

Складно було достеменно зрозуміти, що саме приваблювало в образі Віктора Андрійовича. Фактурна зовнішність та аура професіоналізму в такій загадковій банківській сфері творили сприятливий фон. Економічний лібералізм додавав європейськості. Демократизм у спілкуванні відкривав йому назустріч нові серця. Але найбільш відданими послідовниками нового культу ставали ті, хто плекав надію отримати нарешті "справді українського" президента.

Президент

Час минав, і ніщо не могло вплинути на цю затяту когорту прихильників нового президента.

Вони вибачали йому все, в тому числі і деякі особистісні зміни. Вони не помічали ні тикання київським журналістам та донецьким чиновникам, ні добирання до державного посту в районі передобіднього часу, ні двогодинних рефлексій про прадавні культури замість півгодинного регламенту на малий бізнес, ні мандрів світами у ці, не побоюся цього слова, "унікальні" післяреволюційні півроку, коли можна було перевернути світ, ні нульового прогресу у підтримці української книжки включно з відсутністю жодного завершеного багатотомника класиків, ні заперечення будь-якого прогресу у створенні громадського телебачення, ні навчання діток в анголомовній школі, що неабияк муляє навіть заокеанській діаспорі.

Чим більше Ющенко показував "руки, які ніколи не крали" та читав моралі, тим більше непосвячені романтики розчаровувалися у ньому особисто і у політиці загалом.

Я вже не пам'ятаю, яким мав бути перший крок президента Ющенка за програмою Ющенка-кандидата, але найпершою чомусь виявилася спроба перенесення його резиденції з Банкової в Мінохорониздоров'я. Чомусь вже через кілька місяців заяви недругів Ющенка про те, що він веде до розвалу країни, не виглядали як провокативна фантазія.

Зрештою, хто без гріха? Мільйонери кинулися в мільярдери, бізнес - прямісінько в політику, обмежені честолюбці - в партійні квоти. Так і спливло те, що мало стати "епохою Ющенка".

Новий президент поставив країну на поріг ЄС і заставив її голосно гамселити у двері. Шкода, не підказали чи не почув, але спочатку треба було країну підготувати, а потім бити у двері.

Спочатку слід було провести економічні реформи та приструнити корупцію. Лише так віз не опинився б попереду коняки. А вийшло, що заміж ми вже попросилися, та й не раз, а не беруть. Словосполучення "структурні реформи" як перекотилося до нас з 90-х, так, видно, ще сиротливо теліпатиметься роками.

До НАТО Віктор Андрійович підійшов щонайближче, але у вирішальний момент підписав Універсал (sic!) національної єдності. Видно, естетичне зачарування словом заслонило його нещасливість в історії. І послав президент до Брюсселя самого Януковича. Тут вже навіть Янукович не дав промашки і натівську тему надовго закопав.

Після всього залишалося Вікторові Андрійовичу відновити правдиву історію народу. Але тут почалася плутанина: що ж робити, об'єднувати країну, чи відновлювати історію?

Очевидно, ані першого, ані другого швидко не зробиш. Особливо, якщо діяти на двох фронтах одночасно. Тим більше цього не може зробити Президент, який користується підтримкою 5% громадян.

Методи запровадження питомо українських ідеологем та щодалі менший авторитет Ющенка призвели до неоднозначних результатів шляхетного походу за історичною справедливістю.

Престиж держави падав, добробут людей погіршувався. Ефект українізації в таких умовах - мінімальний.

Ющенко forever?

Але ніщо не може зрушити з позицій найвідданіших прихильників Ющенка. Як показали дискусії напередодні першого туру виборів, серед них опинилася й частина інтелектуалів та націонал-демократичної громадськості.

Ніщо, здається, не може їх відвернути від кумира. Навіть те, що фактично виборами себе він не займався. Що агітував лише проти Тимошенко і ані пари з вуст - про Януковича. Що задовго до виборів опинився у другому ешелоні політиків - поміж тих, чиїм завданням було "обскубти" електорат Тимошенко.

І ось - перший тур, і Ющенко вибуває з подальшої боротьби. Фанати Ющенка вже пророкують, що незабаром країна пожалкує, що не зрозуміла свого месію.

Можливо, так і буде. Але чому так по-дрібному грає Віктор Андрійович? Чому не споглядає спогорда за суперечкою фіналістів, а відкрито підігрує Януковичу, працюючи на заниження явки?

Хіба не очевидно навіть не інтелектуалу, що на цих виборах президента в будь-якому разі буде обрано, і ним буде хтось із пари Тимошенко-Янукович?

Хіба він не розуміє, що країна залишається розколотою, і недопущення до влади Януковича і Ко можливе, як і в 2004 році, лише за максимальної мобілізації демократичного електорату?

Здається, навіть тема відновлення історичної справедливості стала розмінною монетою для Віктора Андрійовича. Не виключено, що він розраховував на свій другий термін та перекладав на нього найгостріші питання історії.

Але сьогодні питання Бандери, ОУН-УПА, церковної реабілітації Мазепи мало того, що запізнилися на рік чи й на двадцять у нашій найновішій історії. Між двома турами виборів ці важливі для нації теми у виконанні Ющенка набувають егоїстичного звучання.

Ціною консолідації навколо свого імені консервативної частини патріотів, він на дрібні скалки розколює рештки націонал-демократії. Поспішаючи створити собі "золотий парашут" для десантування у місцеві вибори, чинний президент мостить дорогу до, як влучно висловилася Тимошенко, Пересопницького Євангелія Януковичу.

Чи могли таке собі уявити прихильники Ющенка 5, 10 років тому навіть у страшному сні?

Без сумніву, Ющенко з 2004 роком увійде не тільки у вітчизняну, але й у світову історію. Не кожному поколінню дано мати за президента людину, яка може зупинити офіційний кортеж, щоб позапланово поцікавитися справами музею найвидатнішого національного поета. Напевне, лише така людина з легендою моральності та народності й могла очолити масовий порив Майдану.

Але може виявитися, що цього буде замало, щоб залишити нащадкам світле ім'я. Справжнє місце Віктора Андрійовича в історії з'ясується через роки, і знову для кожного - по-своєму.

Зараз же не полишає тривога щодо того, чи вдасться зібрати докупи порозкидані ним lego держави Україна та нації.

Є такі особливі люди, яких легко любити, але з якими складно мати справу. Може, правий один автор, тексти якого схожі на його картини: у Віктора Андрійовича з "того самого" місця ростуть не руки, а крила?

Роки правління Ющенка дали багато емоцій, але проблема в тому, що країні довелося мати з ним СПРАВУ.

В парламентській кампанії Ющенка 2002 року був прекрасний салоган "Не словом, а ділом!"

Його замінили. Знали, чому? Врешті, залишилося тільки "Ющенко, так!". Не сотвори собі кумира...

Чи буде Україна успішною, щоб обійтися без ностальгії за колишнім президентом ВАЮ?

Володимир Кухар, магістр політології (Центрально-Європейський університет, Будапешт), магістр європейських студій (Центр європейських студій Боннського університету), для УП.