Я ніколи не мав ілюзій

Ти - патріот, ти стояв на Майдані,
Та не патріоти ті "лідери" ср...ні,
Що через посади пересварились...
Та свобода не вмерла, бо МИ - не змирились!
Дмитро Сінченко

Країна обрала нового президента. Я не називатиму його прізвища, поки не відбудеться інавгурації. Не хочу схибити... Сьогодні можна бути впевненим лише в одному - майбутнього українського керманича підтримує лише близько 12 мільйонів - тобто - менше чверті українців.

Решта не вважає його своїм лідером. Влада - нелегітимна...

Якщо раніше Україна була поділена на 2 табори - помаранчевих та біло-блакитних - сьогодні можна виділити інші групи. Це ті, хто ще має ілюзії та надії на те, що система зміниться сама собою (вони прийшли на вибори і підтримали одного з кандидатів), і тих, хто відмовляється жити за її правилами (вони не підтримали жодного з "двох зол" або просто не пішли голосувати).

І тому сьогодні не може бути мови про новий Майдан, який збираються організовувати обоє кандидати. Їх не підтримають навіть їхні виборці.

П'ять років тому українці повстали проти спроб змінити їхнє волевиявлення, і відстояли свої права. В холодну пору українці вийшли на вулиці і об'єднались заради спільної мети. Неможливо передати словами тих світлих почуттів взаємодопомоги, братерства, радості, які переповнювали душі учасників революції.

Я, як і решта, був безпосереднім учасником тих подій. Я не стояв на сцені, не голосував у сесійній залі Верховної Ради, однак також зіграв свою роль в організації акцій громадянської непокори. Ця тема не залишає мене байдужим, і мені приємно згадати про ті часи і про свою участь у загальній справі.

І що ми бачимо сьогодні? Ті, хто п'ять років тому стояв на великій сцені Майдану, сьогодні порозходилися по своїх "тусовках", перейшли у ворожі табори. І зустрічаються члени цих "таборів" лише на телевізійних "Свободах" для того, аби облити один одного брудом і з'ясувати хто більше "зрадив Майдан".

Але ж зрадили вони всі. Всі, хто опинився при владі, і продовжив справу попередників (Кучми та Кравчука).

Та чи могли вони зробити інакше? Вони пробудили в душах українців національну свідомість, однак ніхто не знав, що з нею далі робити.

Розчарування - це саме те відчуття, яке притаманне більшості "маленьких українців", які брали участь у цій революції. Чому вони його відчувають? Бо політики, що прийшли до влади на хвилі народного протесту, не виправдали очікувань народу?

Тому що через свої меркантильні інтереси помаранчеві лідери посварилися і не змогли разом здійснити свої обіцянки?

Я вважаю, що насправді вся справа у лінощах, халатності та наївності. Адже наївно думати, що лідери Майдану - це якісь унікальні ідеальні істоти, які не мають власних меркантильних інтересів, і тому вони служитимуть виключно нам, своїм виборцям, прекрасному українському народу, який подарував їм владу.

Наївно думати, що в системі, невід'ємною складовою частиною якої є корупція (а без неї українська владна система просто не існуватиме), людина (навіть якщо її руки "ніколи не крали") не спокуситься на те, щоб почати красти разом з усіма (бо інакше відбудеться "відторгнення" - викинуть ті, хто вже спокусився).

В західному світі існує на генетичному рівні страх перед Богом. В пострадянських країнах існував страх перед репресивною машиною тоталітарної системи. Зникла система - зник і страх. Механізму створення відповідальності влади перед народом не було запропоновано.

І в цьому криється халатність українця. Адже неможливо вимагати відповідальності від безвідповідальної системи. А лінощі - в тому, що ніхто цього механізму не шукав. Зробили революцію, і роз'їхались по-домам, сподіваючись, що все буде зроблено кимось. А нам для цього вже не потрібно докладати зусиль.

Маємо визнати - справу не було доведено до кінця, тому вимагати чогось від цих "лідерів" - немає сенсу.

І все ж, я ніколи не розчаровувався в Помаранчевій революції. Бо я ніколи не був зачарованим. Якби мене запитали, чи пішов би я на Майдан у далекому 2004-му, знаючи, чим це обернеться для нас сьогодні, я не роздумуючи відповів би: "Так!".

Я ніколи не мав ілюзій. Мої очікування виправдались - Україна справді наблизилась до реалізації свого потенціалу. Український народ довів, що від нього дійсно багато залежить. Ми піднялись на голову вище у своєму розвитку.

Як би дивно це не виглядало, але найголовніший наш здобуток - різке загострення всіх хронічних недуг державного організму. Загострення - це вже ознака одужання. Вони були і раніше, але у прихованій формі. Ми побачили систему у всій "красі". Ми зрозуміли, що вона неправильна. Ми задумались, як зробити так, щоб її виправити. І ми побачили, що зможемо це зробити.

Свобода слова дозволила нам відкрито говорити. Чим більше неконтрольованої інформації потрапляє у простір - тим більше джерел та матеріалів для аналізу отримують думаючі люди. Відкриті переломи лікуються легко і швидко.

Влада у Східній цивілізації насильно закриває очі та вуха своїм громадянам, щоб вони не бачили недоліків державної системи. Люди ж Західної - самі закривають очі на ці недоліки, адже їм так зручніше. Вони ситі і задоволені життям, їх цікавлять виключно дріб`язкові питання. Інтерес до глибокого аналізу вони рідко виявляють.

Натомість ми, на відміну від Заходу, голодні , і голод змушує нас думати. І, на відміну від Сходу, ми маємо над чим думати...

Помаранчева революція - це диво. Ми стаємо свідками великих змін. І їх центр знаходиться в Україні.

Дмитро Сінченко, для УП