Український націоналізм як тренд
Мова піде про ситуацію з державною ідеологією, яка склалася в нашій країні. Під ідеологією розуміється не фіксований набір штампів, а комплекс концепцій і ідей, які озвучуються в суспільстві, і якими представниками влади так чи інакше керуються при визначенні зовнішньої і внутрішньої політики.
Зовсім не обов'язково, щоб ці концепції були чітко визначені. Більш того, нерідко ідеологію значною мірою визначає те, про що умовчують.
Після несподіваної кончини ідеології Радянського Союзу разом із самим СРСР, у всіх колишніх республіках почалося активне формування власних державних ідеологій. Більшість були засновані на західному ліберально-демократичному зразку, багато - з істотним націоналістичним компонентом, як, наприклад, на Україні.
Чому саме так?
1991 рік став своєрідною точкою біфуркації. Точкою, при проходженні якої реалізація того чи іншого можливого сценарію розвитку суспільства може визначатися абсолютно випадковими обставинами. Саме так вийшло на Україні з націоналізмом: просто певна кількість людей певного складу опинилася в потрібному місці в потрібний час. А оскільки суспільство в той момент проходило точку біфуркації, знадобилося абсолютно невелике зусилля, щоб "зіштовхнути" його на той шлях, по якому воно йде зараз.
Звичайно, після того, як ця точка була пройдена, такий розвиток подій почали пояснювати "віковим прагненням" українського народу до самовизначення, незалежності та ін. Насправді ж все це було нічим іншим, як випадковістю.
Але це ще не все.
Ця випадковість задала новий тренд, тобто той загальний напрям, в якому наше суспільство рухатиметься впродовж досить тривалого проміжку часу.
З 1991 р. і до цього дня цей тренд визначає контекст будь-яких політичних дискусій, "коридор", в якому вони відбуваються. Будь-яка теза, що висувається будь-яким діячем, сприймається або як теза на підтримку тренда, або як його антитеза. Саме "анти", а не "просто теза" - в цьому дія тренду.
По суті, тренд - це та вісь, навколо якої все обертається: або відцентрово, або доцентрово. І той, хто не слідує тренду, автоматично опиняється на периферії - як в політиці, так і в культурно-суспільній діяльності.
Що допомогло у формуванні сьогоднішнього українського тренда?
Перш за все - існування більш-менш сформованої традиції українського націоналізму, більш-менш стрункої його концепції.
У чому ж конкретно проявляється цей тренд? Проявляється він, наприклад, у тому, яка мова у нас є державною, яку літературу вивчають в школі, яку історію. Так само він проявляється в тому, що певні концепції, ідеї і поняття, що якоюсь мірою не відповідають тренду, автоматично відносяться до маргінальних.
Про них стає ніби ніяково говорити, їх стає ніяково вживати. Відповідно, "маргіналізуються" носії таких концепцій та ідей. Причому справа тут зовсім не в тому, що ці носії - маргінали в економічному або соціальному сенсі. Вони просто є носіями концепцій, які не відповідають тренду. До таких маргіналів можуть належати й відомі, впливові політики і цілі регіони.
Вищесказане як раз і дає можливість прояснити питання з державною ідеологією.
Деякі вважають, що така у нас відсутня. Насправді ж державна ідеологія у нас є, у нас є офіційний дискурс, достатньо чіткі рамки, за які більшість публічних політиків не виходить. Просто у нас при цьому дуже багато "маргіналів".
Одна з основних властивостей тренду полягає тому, що ті, хто йому не відповідають, самі починають відчувати свою маргінальність.
Вони можуть в цьому не зізнаватися самим собі. Але сам хід суспільного процесу примушує їх відчувати свою усуненість, відстороненість - тобто, маргінальність. По суті, вони починають говорити іншою концептуальною мовою, користуватися іншими словами.
Будь-який локальний тренд - а той, що сформувався у нас саме такий - може або відповідати глобальному тренду, або не відповідати йому. У першому випадку він веде народ до процвітання, в другому - до занепаду.
Чи відповідає сучасний український тренд глобальним тенденціям?
Як відомо, формування крупних самодостатніх національних держав відбувалося в результаті бурхливого розвитку капіталістичних відносин, тобто безпосередньо корелювало з економічною системою.
Сьогодні ми можемо спостерігати і констатувати занепад класичного капіталізму. Принаймні того капіталізму, який так бурхливо розвивався паралельно зі становленням національних держав. Зараз "актуально" стирання державних кордонів, послаблення національних урядів, і таке інше.
Тобто, будувати практично з нуля класичну національну державу, з "титульною" нацією, єдиною державною мовою, тощо - сьогодні це приблизно те ж саме, що робити ставку в розвитку економіки на крупні індустріальні підприємства, типу металургійних, в той час, коли весь світ вступає в шостий технологічний уклад.
Таким чином, Україна більш ніж на сто років спізнилась на загальносвітовий потяг національно-державного будівництва.
Однак - і це не просто реверанс заради політкоректності - ми повинні бути вдячні українському націоналізму і українським націоналістам за ту ідеологію, якою вони нас забезпечили. У найважливіший момент нашої історії вони дали роз'єднаному, розгубленому суспільству ідеологію - нехай і далеку від досконалості - завдяки якій наша держава, у спростування всіх прогнозів, не припинила існувати.
Це як в прикладі: коли розбивається посудина з водою і вода розтікається на всі боки, то часто хапають першу-ліпшу ємкість для того, щоб її зібрати. При цьому не звертають особливої уваги, наскільки вона для цього підходить - головне зберегти воду. Аналогія цілком очевидна і не потребує подальшого розжовування.
І тим не менше, сучасний український тренд необхідно міняти. Хоча б тому, він не відповідає сучасному глобальному трендові. І тому, що у нас надто багато "маргіналів"...
Але як саме його треба міняти?
Почнемо з того, що зламати тренд, швидше за все, навряд чи вдасться. Хоч б тому, що для цього знадобилися б дуже великі ресурси.
Ресурси ж зараз зосереджені в руках невеликої кількості олігархів, які навряд чи мислять настільки глобальними категоріями, щоб вкладати гроші в зміну тренда. Як мовиться, де вони, а де тренд.
Такий тренд взагалі не можливо змінити швидко і напролом.
Скоріше за все, для цього потрібно чекати чергової точки біфуркації. Тільки при проходженні цієї точки можна - знову ж таки, опинившись в потрібному місці в потрібний час, і будучи концептуально оснащеним, - посприяти тому, щоб тренд змінився потрібним чином.
Проте передбачити, коли буде ця наступна точка біфуркації - нелегко, якщо взагалі можливо. Але навіть якщо й можливо, то де гарантія, що не доведеться чекати не один десяток років?
Жорстка ломка тренда може привести у випадку нашої країни до її розколу. Сподіваємось, ніхто й не піде на "радикальні кроки".
Можна, звичайно, змиритися і повністю підкоритися тренду. Проте і на це піти навряд чи знайдеться багато охочих. Особливо серед тих, кому тренд чужий і хто відчуває підтримку мільйонів таких самих "маргіналів".
До того ж існують абсолютно об'єктивні причини для зміни тренда - і економічні, і соціальні, і політичні, навіть геополітичні.
Можна, звичайно, зробити вигляд, що підкорився, або, принаймні, не сильно виступати проти. І водночас нишком саботувати всі ініціативи справжніх прихильників націоналістичної ідеї.
Саме такий саботаж, як здається, ми сьогодні маємо в багатьох областях України. Проте користі від такого саботажу не багато. А шкоди, навпаки, більш ніж достатньо.
І нарешті останній варіант: використовувати політичне айкідо, аналог психологічного айкідо.
Суть цього прийому полягає в тому, щоб при виникненні конфліктної ситуації - не йти на лобове зіткнення, не сперечатися з опонентом, а спробувати поступово змінити напрям дискусії в потрібну тобі сторону.
Як раз щось подібне в політичному плані і слід виконувати сучасним українським "маргіналам".
Потрібно прийняти, що:
1) той вектор руху, який був заданий 19 років тому, дійсно визначає пануючий сьогодні тренд;
2) корінним чином що-небудь змінити вже не можна;
3) спроби це зробити жорстко й швидкоруч приведуть тільки до ще більших втрат, а можливо і до розпаду держави.
При цьому слід поступово, не афішуючи і не роблячи гучних заяв і взагалі різких рухів, спробувати, наскільки це можливо, згладити найбільш одіозні перекоси в національній політиці.
Багато зробити не вдасться - подобається це чи ні. Проте таким чином можна хоча б добитися деякої стабілізації суспільства і початку економічного зростання.
Що можна порадити маргінальній (у вищенаведеному сенсі) політичній партії, що бореться за владу? Партії, яка дійсно має в своєму розпорядженні ресурси, і дійсно хоче визначати стратегію розвитку?
Перш за все, її спікерам - говорити тільки українською мовою. Принаймні, на телебаченні. Навряд чи це призведе до скільки-небудь значного падіння популярності партії у російськомовного населення, проте в західних областях такий нехитрий прийом рейтинг партії може лише підняти.
Не слід різко реагувати на спроби "канонізації" героїв УПА і тому подібне. Слід, наскільки це можливо, "спускати все на гальмах". Те саме стосується закликів до федералізації. Унітарний устрій України не повинен ставитися під сумнів.
Необхідно почати широкомасштабну співпрацю з представниками націоналістично орієнтованої інтелігенції, наприклад, шляхом фінансування видання творів цієї інтелігенції, підтримки тих або інших культурних проектів.
Мова у жодному випадку не йде про те, щоб "задушити" її таким чином в обіймах. Мова йде про реальну співпрацю. Навіть ні, не співпрацю, а повномасштабне включення цієї групи в сферу впливу партії.
Приблизно те саме стосується залучення до партійної роботи і просування по партійних сходах "націоналістично забарвлених" активістів. У партії повинна дійсно з'явитися велика кількість таких діячів.
Обласкати, приголубити, дати грошей - означає поставити під контроль.
Контролюючи ж певну кількість націоналістичної інтелігенції і політиків, можна буде контролювати рух всього суспільства.
Чи почне внаслідок зазначених заходів партія перероджуватися? Безумовно. Проте цього не слід боятися, оскільки вона почне перероджуватися в правильному напрямі.
А саме, за допомогою даних заходів партія зможе істотно зменшити ступінь своєї маргіналізації, тобто більшою мірою відповідатиме тренду. В той же час, оскільки процес наближення до "вісі" тренда свідомо контролюватиметься, можна буде почати поступову корекцію його у бік більшої адекватності.
У чому це повинно виражатися?
Наприклад, у більш зваженій та раціональній зовнішній і внутрішній політиці. Не вдаючись в те, в чому вони повинні полягати - просто візьміть будь-яку програму будь-якої ненаціоналістичної партії.
Істотно полегшить цей процес те, що велика частина націоналістично налаштованої інтелігенції і політиків буде вже під контролем. Ну ніяково якось "гавкати" на Росію, якщо тобі платять гроші ті, хто не вітає такий гавкіт!
Те саме стосується героїзації воїнів УПА, надто радикального переписування історії, тощо. Проте підручники переписати доведеться у будь-якому випадку. Цього не варто боятися.
За великим рахунком історія, що "потрапляє" на сторінки книг, - це завжди або явна брехня, або напівправда, або напівнапівправда. Головне - знайти розумний компроміс, наприклад, між різко анти- і проросійським варіантом.
Особливо активне та системне включення націоналістично налаштованих політиків та інтелігенції в сферу впливу партії повинно початися саме зараз, коли лідер маргінальної партії переміг на президентських виборах.
Якщо ж така робота не інтенсифікується, то можна припустити, що успіх партії або її лідера буде недовгим. Просто тому, що успіх на виборах в даному випадку здобутий всупереч тренду. Проте неможливо довгий час успішно діяти всупереч тренду.
І нарешті, ще декілька зауважень, які, можливо, поставлять хрест на всьому вищесказаному.
Всі запропоновані заходи можна здійснити тільки в одному випадку - якщо керівники і спонсори партії-переможця дійсно мають політичну волю зробити ці кроки. Тобто мають волю до масштабних, глибоких, довготривалих перетворень.
Але сьогодні в Україні такого бажання, на жаль, в жодній з партій немає.
Невідомо, з чим це пов'язано. Частково, можливо, з кадровим складом (наприклад, переважанням бизнес-компонента). Можливо - з внутріпартійною боротьбою.
Як вчить історія, внутріпартійна єдність - це не більше ніж міф, а боротьба усередині партії часто носить запекліший характер, ніж боротьба міжпартійна.
Не виключено також, що через горезвісну глобалізацію і можливість швидкої "евакуації" капіталів ніхто з тих, від кого це залежить, взагалі не має наміру рятувати Україну. Тобто, просто її грабує.
Але тоді і говорити немає про що. Принаймні, не так і не про те, і не тут.
І останнє.
Якщо хтось думає, що кажучи про потужну маргінальну партію, автор натякає на Партію регіонів, то він глибоко помиляється. Партія сьогодні - це структура досить аморфна. Сьогодні вона є, а через пару років дивишся - від неї залишився один лише "лідер" і печатка.
Головне не партія, не її назва, а ті люди, які за нею стоять, люди, інтереси яких партія представляє, люди, які не хочуть бути маргіналами.
А таких у нас багато...
Олександр Швирков, кандидат філософських наук, старший викладач Сумського державного університету, для УП
