Україна: від позаблоковості проголошеної до позаблоковості вимушеної
Хоча основну масу українських громадян нині хвилюють перш за все економічні питання, однак забезпечення воєнної безпеки країни, як гарантії повноцінного мирного життя, завжди було серед найбільш важливих обов'язків держави.
Задля воєнної безпеки українці, як і народ будь-якої держави, сплачують податки, і вони бажають, щоб їхні гроші, виділені на оборону - воєнну безпеку країни - витрачалися ефективно.
Але на сьогодні не можна бути впевненим, що народ України може дозволити собі значні капіталовкладення у оборонну сферу. Стан економіки нашої хворої країни суттєво обмежує її спроможності у розбудові сучасного боєздатного війська.
Могутнє українське військо, що будує держава, - це тільки ілюзія, що навіяна політиками. В України не вистачає грошей одночасно на масло для народу та на гармати для війська.
Відсутність міжнародного замовлення на нейтральну Україну та обмеженість її економічних спроможностей на створення й утримання війська, яке могло б власними силами забезпечити суверенітет й територіальну цілісність країни, спонукають до висновку про необхідність приєднання України до однієї з колективних систем безпеки, що є поруч.
Йдеться про євразійську, основою якої є приєднання до Організації Договору з колективної безпеки (ОДКБ), євроатлантичну - у вигляді членства у Організації північноатлантичного договору (НАТО), або європейську - для членів Європейського Союзу (ЄС).
До суб'єктів, що можуть приймати рішення стосовно вибору України у оборонній сфері, або впливати на рішення інших, можна віднести український народ, владу української держави, нашого північного сусіда Росію, країни-члени ЄС, НАТО та найбільш вагомого члена цієї організації - США. Якою ж є думка, позиція зазначених суб'єктів у даному питанні?
Політика незалежної української держави у сфері воєнної безпеки, одразу після проголошення незалежності, зазнала кардинальних змін - від заявленого у Декларації про державний суверенітет наміру стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, - була законодавчо переорієнтована владою на євроатлантичний напрям.
Таким чином, головне питання у сфері оборони для народу України сформулювалося дуже просто - вступати чи ні вступати до НАТО?
Зрозуміло, що приєднатися до Євросоюзу з позиції члена НАТО сьогодні було би значно легше, хоча 100%-ої гарантії це не дає, згадаймо приклад Туреччини.
Членство України в НАТО виглядало б як її (України) гарантована участь у забезпеченні безпеки і оборони Європи - необхідна, хоча й недостатня умова вступу України в ЄС, що б там не казали про необов'язковість цього європейські державні діячі та політики офіційно.
Але на шляху України в Альянс є серйозні перешкоди, а саме: Альянс не готовий розглядати питання щодо прийняття у організацію України, як такої, що ще не перебуває у відповідній стадії розвитку, і головне - сьогодні лише 20,1% громадян України підтримує вступ до НАТО, а 59,3% - проти (дані Центру Розумкова).
Росія розглядає можливий вступ України до НАТО як загрозу власним національним інтересам.
"Визначальним чинником у відносинах з Організацією Північноатлантичного договору залишиться неприйнятність для Росії планів просування військової інфраструктури альянсу до її меж і спроби надання йому глобальних функцій, що йдуть врозріз з нормами міжнародного права...", - сказано у Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року.
США, що ще два роки тому дуже бажали бачити Україну у колі країн-членів НАТО, сьогодні "охололи" до свого протеже та більше опікуються стосунками із значно вагомішим суб'єктом світової політики - з Росією.
У цьому зв'язку, зрозуміло, що питання щодо членства України в НАТО відсутнє у порядку денному Альянсу ні сьогодні, ні у найближчий перспективі.
Сьогодні фактично йдеться про те, що НАТО має визнати і поважати інтереси Росії у сфері безпеки. Показовою є думка Джеймса Біссета, колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла Канади в Югославії:
"Було очевидним, що розширення НАТО на схід рано чи пізно викличе ворожу реакцію Росії. Атака Південної Осетії Президентом Саакашвілі 8 серпня 2008 стала останньою краплею, і Росія нарешті показала зуби, розгромивши грузинський напад за 48 годин.
...Ми постали перед ... серйозною поразкою миру та безпеки у світі. Відповідальність за це лягає переважно на країни НАТО під проводом США.
Корені проблеми лежать, зокрема в ідеологізованому нав'язливому прагненні американських політичних лідерів до світової гегемонії США - поширення Доктрини Монро на всі регіони світу - і намаганні правозахисників та ідеалістів позбутися принципу національного суверенітету та замінити його новими концепціями: гуманітарного втручання, обов'язку захисту та експорту демократії.
Ця комбінація егоїстичного бажання домінувати та фарисейської пристрасті до втручання у справи інших країн виявилася фатальною. Вона перевернула Договір про НАТО з ніг на голову та перетворила Альянс на агресивну військову машину".
Український народ у ставленні до питання вибору позаблоковості держави або приєднання до однієї з колективних систем безпеки формально, тобто шляхом референдуму, ще не мав можливості визначитися.
За результатами моніторингів суспільної думки, український народ оцінює євразійський варіант безпеки, основою якого є воєнна могутність Росії, як достатньо прийнятний з позиції оборонних спроможностей.
В той же час українці розуміють, що у випадку такого вибору, доведеться ставити хрест на можливості членства України у ЄС, на яке сподівається більшість громадян української держави.
Сьогодні більшість (51% проти 29%, дані Центру Разумкова) українців підтримує вступ до Європейського Союзу. Адже членство в ЄС означає приєднання не тільки до економічного, а й до воєнно-політичного союзу, який демонструє готовність у подальшому вирішувати питання безпеки принаймні в європейському масштабі.
Можна впевнено стверджувати, що внесок України в стабільність і безпеку Європи буде ефективнішим, якщо наша держава буде прийнята саме до Європейського Союзу, адже наближення кордону ЄС до Росії на півдні наш сусід не вважатиме загрозою її національній безпеці, як у разі вступу України до НАТО.
Однак така подія як вступ України до ЄС через низький рівень розвитку економіки та демократії у нашій країни вельми малоймовірна у найближчі роки.
Таким чином, Україна сьогодні опинилася у стані вимушеної позаблоковості, коли двері до ЄС та НАТО зачинені, а приєднання до ОДКБ не узгоджується з бажанням українців бути в Європі.
Залишається покластися на "авось" і прийняти для себе на віру, що широкомасштабна збройна агресія проти України у найближчі роки малоймовірна, що країни-гаранти її безпеки за будапештським документом 1994 року будуть сумлінно виконувати свої обов'язки, що можна, сидячі сумирно, деякий час існувати і без міцного війська.
Тобто можна розраховувати, що Україна відносно безпечно може залишатися у стані вимушеної позаблоковості довгі роки, що колись економіка розквітне і знайдуться кошти на військове будівництво. Питання тільки у тому, чи зможе Україна максимально ефективно використати цей період часу з користю для себе?
Слід зауважити, що необхідною умовою для забезпечення безпеки у Європі є залучення Росії. Згадаємо, що у 1954 CPCP виступив з пропозицією приєднатися до НАТО, але США та Велика Британія відхилили її.
Результат - у травні 1955 був підписаний Варшавський Договір, наслідком якого було створення військової організації Варшавського Договору і початок ери силового протистояння двох світових гігантів.
У 1989 році перший президент СРСР Михайло Горбачов пропонував створити спільний "європейський дім" за участю Росії, а на початку 2000 року Володимир Путин зондував на зустрічі з президентом Біллом Клінтоном можливу реакцію Заходу на те, якби Росія висловила бажання вступити до НАТО.
Пропозиції були відхилені і сьогодні однополюсний характер розподілу сили у світі на порозі деформування амбіціями Росії, що знову у грі, Росії, що відроджується як світовий лідер.
Безумовно, найкращим підґрунтям для побудови євроатлантичної системи безпеки за участі Росії, України та можливо ще деяких країн на теренах колишнього СРСР може стати тільки взаємовигідна економічна співпраця.
Згадаємо, що основним внеском у справу об'єднання європейських народів стало утворення у 1950 році Європейського об'єднання Вугілля і Сталі, ініціатором чого став тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. Саме на економічній основі було подолано воєнне протистояння між Францією і Німеччиною.
Тому все очевиднішою стає природна потреба тісного економічного партнерства України не тільки з ЄС, а із Росією, яка справді прагне влитися в Європу і можливо бачить себе в майбутньому у складі євроатлантичної системи безпеки від Ванкувера до Владивостока.
Політика України в російському напрямі має розвиватися інтенсивно і всебічно, але з обов'язковим збереженням і навіть посиленням національного суверенітету. За такої політики ефективний рух України до Європи, до європейської та євроатлантичної систем безпеки буде забезпечений.
Володимир Вагапов, професор, головний редактор журналу "Наука і оборона", для УП
