Розчаровуються лише гречкосії, козаки продовжують змагатися
Якийсь тиждень тому на цьому сайті з'явилася моя стаття "Страх чи сором", присвячена тоді ще грядущим виборам. Страхом я назвав Тимошенко, соромом - Януковича, а під кінець заявив, що все ж, за прикладом козаків, віддаю перевагу страху перед ганьбою.
У коментарях мене запитували, а чи й справді я зовсім не боюся, а лише соромлюся Януковича. Вибори минули, результати - наочні і я знову повторюю: "Так, сором і нічого, окрім сорому!".
Один претендент переміг іншого з мінімальним відривом; жоден з конкурентів допоки так і не привів беззаперечних свідчень фальсифікацій. Достатніх, аби засумніватися у кінцевому результаті.
Міжнародні спостерігачі в один голос назвали вибори демократичними і закликали сторони визнати їх підсумок; президент Ющенко наостанок заявив, що "про свій вибір країна пожалкує вже наступного ж дня, але це також демократія".
Всі знайомі цілий день говорили про вибори. Майже всі вони були проти Януковича, втім, більшість саркастично жартувала, прикидаючи майбутні новації в країні і аналізуючи саму можливість приходу до влади ТАКОЇ ЛЮДИНИ.
Більш радикальні переконували, що треба було б досипати зайвих голосів Тимошенко і, таким чином, врятувати країну від ганьби, втім до таких чомусь приєднуватися не хотілося.
Незважаючи на те, що ще років п'ять тому я перебував серед найзатятіших прихильників демократії, а, можливо, і саме ЗАВДЯКИ ЦЬОМУ.
П'ять років тому у мені несподівано навіть для самого себе прокинулася загострена громадянська свідомість. Я, хто раніше і близько не підходив до політики, раптом спитав себе: чи те, що відбувається у державі може мене не зачіпати?
До подібних думок спонукав кульмінаційний момент президентської кампанії-2004. І гублячись поміж передвиборчих лозунгів і всюдисущого запевнення про ідеальні риси і неприпустимі сторони кожного з кандидатів, я вирішив таки оформити власну точку зору на все, що відбувається.
Однозначно виступити за когось означає несвідомо взяти на себе відповідальність, яка з часом може виявитися завеликою. Зваживши це, я спробував запитати себе, не за що, а радше проти чого я категорично заперечую.
Я бачив, як телеканали співали дифірамби провладному кандидатові, автоматично не пускаючи в ефір його опонента, і розумів: це несправедливо.
Я регулярно дивився так звані "п'ятихвилинки ненависті" від Піховшека, Кисільова, Джангірова і Корчинського і розумів, що та концентрація злоби, що осадом залишалася на свідомості після перегляду, не є нормальною.
Я бачив, як саркастично реагують політики на раптову деформацію обличчя опонента і розумів, що це можна сприймати будь-як, але не із погано прихованою втіхою.
Зрештою, мене, тоді ще 20-річного парубка, дратувала нахабна, напівграмотна голота на вулицях і сповідані нею цінності "жизні па панятіям". А ще засилля російської попси фактично на усіх теле- та радіоканалах.
Я не розумів, як так склалося, що творчість багатьох без сумніву талановитих вітчизняних музикантів, літераторів, режисерів є надбанням вузького небайдужого кола інтелігенції, але абсолютно ігнорована владою.
Я не розумів, чому моя країна називається Україною, а повсюди лунає російська мова і нікого це не хвилює.
Зрештою, мене дратувала постійна відсутність батька удома, бо, аби прогодувати родину, він постійно їздив по заробітках, міняючи географію від Забайкалля до Португалії.
Зараз реалії життя, що б там хто не казав, змінилися, хоча й далеко не настільки, як хотілося б.
Хоча і досі наші дороги далекі від рівня європейських, що співвідношення цін і зарплатні далеке від прийнятного рівня, що корупція, як і раніше, цвіте і буяє і реального кінця-краю їй ще ой як не видко...
Я ще дуже багато всього бачу, усе так одразу й не пригадаєш...
Втім, я бачу також, як живуть сусідні країни - Європа з одного і Росія з Білорусією з іншого боку. Я бачу переваги демократії над зведеною мало не до рівня панацеї від усіх можливих бід сильною рукою.
Банально, але я і нині не хочу міняти на відносний соціальний добробут власне право вільно думати і періодично висловлювати цю думку, посильно впливаючи на загальну ситуацію в державі.
Важливо усвідомити, що реальна демократія і свобода слова за п'ять років помаранчевої влади стала чи не єдиними здобутками України і цінувати їх варто САМЕ ТЕПЕР, поки ми їх ще не втратили.
Саме тому, скрушно похитуючи головою в очікуванні не найкращих для держави часів, я приймаю вибір моїх ідеологічних опонентів. Будь-які пошуки масованих фальсифікацій там, де їх нема, виглядатимуть жалюгідно, як махання кулаками після бою.
П'ять років тому цінності західно-центральної України переважили цінності України південно-східної. Сьогодні шальки терезів з відчутно меншою перевагою схилися в інший бік.
Нічого страшного не трапилося: вміння переживати почергово радість перемоги і гіркоту поразки - невід'ємні супутники реальної демократії в будь-якій країні, де вона міцно оформилася як традиція.
Поганий мир - краще за добру війну і саме демократична зміна влади є єдиною дієвою панацеєю від збройних вирішень внутрішніх суперечок. Дай змогу конкуренту СПОКІЙНО наробити помилок, СПОКІЙНО викрий ці помилки і СПОКІЙНО перебери вирішення проблеми в свої руки на наступних же виборах.
Янукович має в активі якісь три відсотки переваги над найближчим конкурентом і меншість голосів від загального числа українців. Також він має надзвичайно потужну і різнокаліберну опозицію.
Тимошенко, Тигіпко, Яценюк, Ющенко мають достатньо потуги, аби організовано не дозволити йому узурпувати владу і навряд чи вони цією потугою не скористаються.
Те, що сам Янукович не вміє триматися за владу мертвою хваткою, засвідчують хоча б приклади 2004 та 2007 років.
Зваживши усе вищевказане, закликаю СПОКІЙНІШЕ поставитися до того, що трапилося і дати можливість новому президенту спробувати попрацювати. Єдине, стосовно чого не варто втрачати пильності - дотримання демократичних норм.
Змагайтеся, якщо вам здається, що щось іде кардинально неприпустимим шляхом. Аргументовано і організовано захищати свої права - це завдання справжнього громадянського суспільства - незмінного супутника демократії, яку ми, судячи в тому числі із останніх виборів, таки здобули.
Не впустімо друге і здобудьмо перше. Це зробить нас значно ближчими до того, до чого нас так і не змогли привести політики - до норм життя поважаючого себе цивілізованої громади.
З давніх-давен наші предки-козаки послідовно захищали свої права, гинучи за них у битвах. В той же час інша частина населення - гречкосії - переживали обурення у собі, гинучи в інший спосіб. Історія показує, що реально її творили козаки, а не гречкосії. Будьмо козаками і помагай нам всім Бог!
Максим Коломис, Рівне, для УП
