Війна триває?
У Верховній Раді вкотре зареєстровано мій законопроект "Про статус ветеранів руху опору - членів ОУН і воїнів УПА". Все має свою історію, а визнання (чи, точніше, невизнання) ветеранів ОУН-УПА взагалі вилилось у цілу епопею.
Переказувати її - справа невдячна, до того ж тут важливий не процес, а його кінцевий результат. Результат же наразі - нульовий. Верховна Рада разів із десять підходила до розгляду питання про статус бійців УПА. Підходити - підходила, але законодавчо благі наміри так і не оформила.
А, може, благих намірів і не було? Це так зручно і так показово-патріотично - стояти на урочистостях під державним прапором, носити на лацкані піджака тризуб, завмирати з рукою на серці під "Ще не вмерла" й цілковито ігнорувати поборників цих символів.
Україна, дякувати Богу, не Росія і не Білорусь, де офіційна влада й досі впадає в екстаз від старої радянської атрибутики. Ми підняли наш прапор майже два десятиліття тому, але весь цей час воліли не пам'ятати, що така можливість вартувала комусь життя, свободи чи принаймні десятиліть безпросвітного існування з клеймом бандита й душогубця.
19 листопада цього року Ющенко видав указ про "додаткові заходи", скеровані на "активізацію роботи" з приводу "визнання діяльності організацій, котрі боролись у ХХ столітті за здобуття Україною незалежності".
План заходів має бути розроблений у тримісячний термін, а триватимуть вони протягом 2010-2012 років.
Що ж, це прекрасний зразок того, як просту річ можна перетворити на складнопідрядне речення, на багатокрокову комбінацію, загорнуту в шари пафосних словес без жодних реальних кроків.
Скільки можна активізовувати роботу? Скільки можна обмізковувати заходи? Достатньо зробити три прості послідовні кроки:
По-перше, визнати ветеранів УПА учасниками бойових дій, які воювали за Україну.
По-друге, зняти з них усі обвинувачення та кримінальні статті, за якими їх кидали в тюрми й відправляли в табори.
По-третє, урівняти вояків УПА в їх соціальних правах з рештою ветеранів Другої світової війни.
Хтось, вдавшись до обсервації законодавчих анналів, може зауважити, що існує документ 1993 року ("Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), де завуальовано згадані вояки УПА.
Тобто згадані особи, "які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941-1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні".
Проте це не є шана героям. Ані шани, ані вдячності, ані бодай прозорості дефініцій у даному документі не видно. Я пропоную альтернативу йому і всім спробам забалакати проблему загалом.
Перша стаття мого законопроекту проголошує визнання руху опору, що чинився ОУН-УПА режимам СРСР та нацистської Німеччини. Друга стаття закріплює статус учасників бойових дій за членами ОУН та вояками УПА.
Подальші визначають порядок надання цього статусу, окреслюють коло осіб, на котрих поширюється дія закону, включно з пільгами, які закон передбачає.
Мова йде про період з 1939 по 1956 роки, тобто про увесь час боротьби, а не той його кавалок, який Раді першого скликання видався більш-менш прийнятним для офіційної легалізації.
Хочу зауважити, що подібний законопроект я подавав на розгляд парламенту іще у 2005 році. Тоді він навіть не був включений до порядку денного. Відтак були наступні спроби, а також звернення до президента з пропозицією взяти за основу мій текст для підготовки указу про визнання ОУН-УПА.
Звернення лишилось без відповіді, а законопроект "переосмислили" колеги з пропрезидентського табору, які нині, наприкінці 2009-го, синхронно з моїм подали свій власний законопроект, дуже схожий на творче запозичення.
Але менше з тим. Прикро лише від того, що шляхетна справа виявилась надто пролонгованою в часі - так, ніби Україна шкодує про певні рефлексії і коливається в оцінці ОУН-УПА: а чи не були її діячі й справді бандитами та вбивцями, як про це люблять казати ідеологи комунізму?
Є формула "краще пізно, ніж ніколи", проте в даному разі застосовувати її є надто цинічною справою.
Обнадіювати ветеранів УПА, що держава обов'язково подбає про них, але пізніше (у 2012 році? у 2212-му?!), - це все одно, що казати про немовля: так, щеплення йому потрібно зараз, але ми зробимо його потім, років так у шість... Дитина може й не дочекатися, бо дбати про неї потрібно було раніше. Дбати або ж кидати напризволяще. Вибір є завжди.
Так, я свідомий того, що відповідальність за ситуацію довкола визнання УПА лежить, передусім, на парламентарях. Але посприяти розв'язанню проблеми міг би і президент. Віктор Ющенко має можливість відновити справедливість одним своїм актом. Натомість Ющенко на початку свого президентства закликав упівців та ветеранів радянської армії до примирення.
У цій ситуації він мав рацію в одному: так, лідер країни дійсно повинен гуртувати свій народ. Але також і усвідомлювати: рішення, які приймаються на найвищому рівні, задовольнятимуть тільки частину нації. Про що б не йшлося - про визнання УПА, українську мову чи призабутих польських "орлят".
Бути милим і любим для всього загалу не вийде ніколи. Україна не є князівством Монако, де матеріальна мініатюрність не дає розігратися великим духовним пристрастям - національним, релігійним, історичним абощо.
А єдине, чого потребують ветерани ОУН-УПА, це визнання. Все решта - від лукавого.
Не беруся передбачити долю законопроекту у стінах парламенту. Звісно, представники політичного декадансу - комуністи - будуть голосувати проти нього. Вочевидь, до них приєднаються і "регіонали".
З огляду на таку перспективу хочу сказати ще раз (адресуючи це всім, хто здатен чути й розуміти): борці за Україну - ветерани ОУН-УПА - заслуговують на те, щоб до них мали хоча б крихту поваги.
В усьому іншому держава їм відмовила і так.
Андрій Шкіль, для УП
