Чому ВОНИ такі, або Який у люстерко глянув, такого й побачив
- Всі політики - бандити і злодюги. Бідний народ обкрадають...
- А ви, діду, ніколи нічого не крали?
- Крав, але не в людей, а на заводі. "Государственне" красти можна...
З розмови, почутої в електричці
Ще трохи - і нинішня виборча кампанія стане історією. На згадку про неї, крім нового президента, залишаться статистичні дані в протоколах голосування, найбезглуздіші рекламні слогани кандидатів та несанкціоновані надписи на парканах і стінах.
Коли я вперше побачила накаляканий червоною фарбою з підтьоками заклик: "Геть усіх!", то дуже довго сміялася. Цей вираз навіяв в моїй уяві фантасмагоричну картину: стоїть пересічний українець, що відправив "усіх геть" - один, як билина в полі, й чухає потилицю.
Стоїть понурий і раптом з криком "Еврика" б'є себе по лобі... Здогадуєтеся, яке відкриття зробив би той бідолаха, якби йому дійсно вдалося відправити "під три чорти" усіх депутатів-міністрів-бюрократів?
Гадаю, рано чи пізно його обов'язково осяйнула б думка: "А може, причина всіх моїх нещасть не в політиках, а в мені самому? І це мені спочатку треба стати чеснішим, розумнішим, працьовитішим. А коли змінюся я - маленький українець - то зміняться й вони. Бо ж вони, можновладці, насправді є дзеркальним відображенням мене самого...".
Чи можна красти "із совістю"?
О, я вже чую, чую гнівний гомін натовпу: "Як вам не соромно? Порівнювати нас, простих людей, з тими христопродавцями? Народ - це одне, а політики - зовсім інше".
А звідки вони вийшли? Хіба не з народу? Хіба вони народилися не в наших містах і селах? Не ходили в ті ж самі школи, що й ми? Не сиділи разом з нами на інститутській лаві?..
Мені, звісно, відома версія, що більшість наших депутатів за національністю взагалі не українці, а ті, що українці, - продалися ворогам (Кремлю, Америці, Сиону - читай і вибирай на свій смак). Але вірити в це можуть хіба що пацієнти психлікарні.
Над словами діда з електрички можна потішатися, та вони відображають одну характерну рису української ментальності, що зводиться до тези: "у квартирі сусіда красти гріх, а поцупити лампочку в під'їзді - можна, бо вона "нічийна".
Але ж депутати й міністри в чужі квартири теж не лазять, вони беруть з "нічийної" державної казни...
До речі, українські ЗМІ неодноразово писали про крадіжництво, що процвітає у наших супермаркетах, де потроху крадуть всі - касири, охоронці, вантажники, ну, й звісно, покупці. Але чомусь журналісти не проводять паралелі між цим явищем і розкраданням державних грошей.
В електричці я нещодавно почула ще одну геніальну фразу: "Якби я був у владі, то про себе також не забував би. Але красти треба, не втрачаючи совісті".
Це сказав чоловік років 60, досить інтелігентний на вигляд. Здавалося, він ні на йоту не сумнівався у можливості поєднання понять "красти" і "совість"... Але хто візьметься визначити суму, що розділяє "по совісті" від "без совісті"?
І в кого совісті менше - у чиновника, що присвоїв тисячу доларів і протринькав їх у з коханкою у ресторані, чи в того, хто взяв 10 тисяч, але потратив їх на лікування тяжко хворої дитини?..
Теза про те, що красти іноді можна (на заводі, в колгоспі, в олігарха, який сам накрав) заводить не лише до логічних, але й до етичних пасток, вибратися з яких практично неможливо.
Злодійство є злодійство, незалежно від того, що вкрадено - шоколадка в магазині, чи мільйон доларів з державної казни. Тут навіть обговорювати нічого.
Тож відповідь на "складне" запитання - чому серед українських чиновників так багато злодіїв і хапуг? - насправді дуже проста. Бо їх не бракує в нашому народі.
Корупція не в кабінетах, а в головах
Ой, яке ж воно неприємне (навіть за звучанням), це слово - корупція... Через корупцію нас в жодному порядному товаристві (зокрема - європейському) бачити не хочуть. Тож, корупції - бій!
Уявляю, як посміявся б над цими закликами професор Преображенський! Пам'ятаєте, його легендарне: "Розруха не клозетах, а в головах"?
Основна причина корупції також криється не у владних кабінетах, а в нас самих. В нашій безпринципності й ліні. В небажанні дотримуватися правил (зокрема, дорожнього руху), готуватися до екзаменів, цивілізовано відстоювати свої права.
В бажанні отримати те, що нам не належить, пошити в дурні сусіда чи конкурента... Врешті решт, хабарництво - це злочин, який неможливо здійснити без партнера-співучасника. Вони беруть, бо ми даємо.
З іншого боку, що таке корупція? Використання службового становища в особистих інтересах, чи не так? А це означає, що корупціонерами в нашій країні є далеко не тільки чиновники. І не треба розказувати, що це вони, політики, змушують нас бути такими, бо "інакше не проживеш".
По-перше, це неправда - навіть в нашій країні є законослухняні громадяни, якось же вони живуть?
По-друге, будь-яке кивання на систему є нічим іншим, як бажанням зняти з себе відповідальність.
Є ще один аргумент котрий, напевно, наведуть мої опоненти. "Риба гниє з голови". Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що це - одне з улюблених прислів'їв нашого народу.
Цікаво, а ДЕ у "риби" закінчується голова й розпочинається хвіст? До якої частини голови чи хвоста народу належить, приміром, директор школи? Чи голова сільської ради? Чи який-небудь "молодший асистент старшого помічника" народного депутата?
Правда ж, відповісти не так-то й просто? Ну а крім того, існує й антитеза тому прислів'ю: "кожен народ заслуговує на своїх правителів".
Яке життя, такі й пісні... А може, навпаки: які пісні, таке й життя?
Ось вже багато років у вітчизняних ЗМІ "мусолять" питання: коли нарешті в Україні з'явиться справжня політична еліта, здатна взяти на себе відповідальність за те, що діється в країні?
Яких тільки розумних слів не почуєш в цих дискусіях - про відсутність в української нації державотворчого досвіду, про "тяжке радянське минуле" і постійне втручання у вітчизняну політику з боку "старшого брата"...
Поважні люди розмірковують, як треба перебудувати роботу з підготовки держслужбовців, розповідають про досвід інших країн "молодої демократії". А еліти все немає і немає...
Чесно кажучи, слухати всі ці "мудрації" смішно. Бо відповідальність за країну (та що там країну - навіть за свою сім'ю чи мале-е-есенький бізнес) може взяти лише людина, котра відповідальна за власне життя. Котра, зазнавши невдачі, шукає причину в собі, а не звертає все на обставини чи каверзи конкурентів.
У лексиконі такої людини зазвичай взагалі немає слова "ворог", бо на всіх своїх недоброзичливців вона дивиться як на вчителів, адже вони мимоволі примушують її йти вперед, розвиватися.
А тепер скажіть-но, чи багато серед нас, українців, таких особистостей? Людей, котрі не звинувачують в своїх проблемах інших (жінку, сусіда, начальника, депутатів, а то й самого Господа Бога), а беруть відповідальність на себе?
Не стверджуватиму, що їх зовсім немає, але їх - меншість. Бо що-що, а поплакатися, ми, українці, любимо. Щоб переконатися в цьому, досить зазирнути до першого-ліпшого збірника народних пісень і порівняти, скільки там пісень з оптимістичним сюжетом і скільки - з песимістичним.
Втім, мова зараз не про пісні, а про політичну еліту, якої в Україні досьогодні немає. І це цілком закономірно. Бо еліту неможливо створити штучно, жодні академії управління тут не допоможуть. Еліта повинна визріти в "надрах" народу. А для цього народ має змінитися.
Зі спільноти "одвічних плаксіїв і страждальців" перетворитися на відповідальних людей. Людей, котрим не потрібен "хазяїн", бо вони самі спроможні навести лад - хоча б у себе в квартирі, в під'їзді, на подвір'ї, в офісі.
Інакше кажучи, в своєму житті. І коли більшість з нас стане такими, то й обличчя вітчизняної еліти буде зовсім іншим.
Отже головна проблема України сьогодні - не політичні скандали і не газові війни, а так званий "архетип жертви", що домінує в національній свідомості.
Поняття "архетип" свого часу ввів у психологію Карл Юнг. Грубо кажучи, архетип - це шаблон мислення й поведінки, характерний для суспільства загалом або деякої його частини.
Алкоголік, котрий п'є, бо "в нього дружина - справжнє стерво"... Юнак, який вважає, що дівчата його не люблять лише тому, що він "з бідної родини"... "Чудовий" спеціаліст, якому трапляються самі бовдури-начальники...
Все це приклади людей, життям яких керує архетип жертви. Їх оточують недоброзичливці й вороги. І, звісно ж, вороги винні в усьому... Такий стереотип мислення є надзвичайно небезпечним. Для самої людини - перш за все. Бо він перетворює її у вічного невдаху й аутсайдера.
З іншого боку, кожна "просто" жертва потенційно є тираном. Так, алкоголіки - найтиповіші з жертв - роками тероризують близьких... Справжній антипод жертви - це не тиран, а господар свого життя. Ота сама відповідальна людина, про яку ми говорили вище.
Вплив "архетипу жертви" на різні етноси неоднаковий. Серед англійців "жертв" набагато менше, ніж серед ірландців. І справа не лише в тому, що Англія завжди була багатшою, ніж Ірландія.
Біднякам Індії комплекс жертви також майже не властивий (що, очевидно, пояснюється особливостями східних релігій). Але він є дуже поширеним серед євреїв, арабів, представників народів Кавказу. Росіяни - теж типовий народ-жертва. Та, напевно, чемпіони зі скиглення - це ми, українці.
Жертвами у нас почуваються всі - політики ("заважає табір протилежного кольору"), митці ("не підтримується культура"), вчені ("не фінансується наука"). Цікаво, що сказали б останні, якби їм довелося працювати за умов, в яких зробили свої відкриття Джордано Бруно й Коперник?..
"Чемпіони чемпіонів" - це, звісно ж, наші "найнещасніші в світі" селяни.
Скажи селянинові гірку правду
Гадаю, я маю право сказати те, що збираюся сказати, оскільки сама народилася й виросла в селі, тож з селянським менталітетом знайома дуже добре. Над долею українського села можна проливати відра сліз й написати тисячі статей про проблеми АПК, але селу, навряд чи не допоможе.
З однієї простої причини - дуже важко "підняти з колін" того, хто підніматися не хоче.
Українське село дійсно, як люблять казати жалісливці, перебуває в мороці. Але морок цей не матеріальний (сьогодні майже в кожній сільській хаті є й DVD-програвач та й їдять селяни ситніше за багатьох городян), а ментальний.
Хоч як дивно це звучить, свідомість пересічного українського селянина порівняно з XIX століттям майже не змінилася.
Приклад перший. Сьогоднішній український селянин, прийшовши додому з рідного сільмагу й виявивши, що йому продали зіпсований продукт, навряд чи понесе його назад - "я ж стану для продавщиці ворогом номер один". Йому навіть не приходить в голову, що цю проблему можна вирішити цивілізовано й без скандалу...
Приклад номер два. Для лікарів, що працюють у сільських районах, абсолютно звичною є фраза: "Випишіть мене швидше додому, бо корова от-от має отелитися". Причому такі "залізні" аргументи наводять навіть мами тяжкохворих немовлят.
Якщо лікар, не дай Боже, спробує розповісти старій, що прийшла до нього за допомогою, простими словами про механізм її хвороби, то вона обірве його на півслові: "Нащо мені оте все знать. Ви мені "таблєткі" випишіть...".
Страх перед незрозумілим, зневага до всього "заумного" й просто патологічна нелюбов до читання - це теж невід'ємні риси менталітету українського селянина...
Тож допоки селянин не виб'є зі своєї голови комплекс жертви і страждальця, жодні реформи АПК йому не допоможуть...
Світ змінити легко
Можливо, мої нотатки вийшли надто сумбурними. Власне, я ніколи не взялася б за них, якби не чула звідусіль: "Чому наші політики такі безсовісні й безвідповідальні?".
Сьогодні все більш популярними стають слова: "Змінися сам і навколо тебе зміниться світ". На перший погляд, вони здаються парадоксальними. А насправді, кожен з нас бачить світ по-своєму: для одного калюжа - це брудна вода. Для іншого - в ній відбиваються хмари, пташки і небо.
Коли ти змінюєшся, то змінюється й твоє бачення світу.
Те, що вчора до сліз ображало й заважало жити, сьогодні здається зовсім не важливим. І навпаки, дрібниця, якій раніше не надавав значення, - наприклад, синичка за вікном - стає джерелом справжньої радості.
І кожен твій день починається з гарного настрою і, як результат, складається вдало. Незалежно від того, яка погода за вікном і хто з політиків при владі.
Змінюймося на краще! І разом з нами зміниться світ...
Світлана Наконечна, для УП
