Politics 2.0 або що буде після Шустера?

Президентська виборча кампанія добігає свого кінця. І тепер уже з повною впевненістю можна констатувати, що кампанія проходила нудно, мляво й суттєво не вплинула на рішення виборців.

Це відбулося не дивлячись на те, що інформаційний простір України перенасичений політичними програмами, ток-шоу та політичними новинами. Фактично жодна подія, яка має хоча б мінімальний резонанс, не обходиться без прив'язки до діяльності того чи іншого кандидата.

Це могло б говорити про активну участь влади у житті країни. Але очевидним є протилежне - політики насправді не мають стосунку ні до реальних подій, ні до проблем, якими живе пересічний виборець. А уся вдавана діяльність кандидатів - односторонні інформаційні меседжі, прописані командами політтехнологів.

Коли Україні чекати настання наступної, якісно нової епохи політики?

Відповідь проста - тоді, коли політики нарешті дадуть відповідь на соціальний запит своїх виборців. Як це зробити? Серед іншого - варто змінити принципи комунікування влади зі своїм електоратом і нарешті його почути.

У сьогоднішніх реаліях спілкування політиків з народом України зводиться до прямих зустрічей з людьми (зазвичай відбуваються напередодні виборів у режимі спеціально зігнаних мітингів або під час показових (для преси) зустрічей з народом); рекламної кампанії з біл-бордів та телеекранів, та появи інформації про діяльність та позицію політиків у ЗМІ.

Всі ці засоби комунікації працюють за принципом "Ми вам скажемо - а ви нас почуйте". На цьому, фактично, і закінчується процес спілкування політиків з народом.

Їх не цікавить хто, що і як почув, а головне, що подумав з цього приводу. Ще менше цікавості до того, з чим аудиторія при нагоді сама б звернулася до влади. Політикум не отримує зворотного зв'язку від народу, замінюючи його звітами соціологічних досліджень та фокус-груп.

Проаналізуймо, як кандидати у президенти намагалися створити враження діалогу з українцями.

Найкраще це вдалося у штабів Сергія Тігіпка та Віктора Януковича, рекламні кампанії яких, за задумом політтехнологів, були покликані продемонструвати зацікавленість кандидатів думкою народу. Тігіпко хотів дати відповіді на всі наші запитання, а Янукович хотів просто "почути кожного".

Найперша помилка у застосуванні цієї технології полягала в тому, що реклама створювала ілюзію можливості особистого спілкування з кандидатом. Технологія мала б акцентувати увагу на створенні певної ініціативи, скажімо, направленої на вирішення конкретних проблем, або аналітичного центру, який на основі звернень громадян, розробляв би національну стратегію чи, принаймні народну програму кандидата в президенту.

Натомість акцент був зроблений на особистості політика та прив'язки до неї певної підсвідомої асоціації, типу "Ця людина цікавиться моїми проблемами".

Неправильність обраної тактики стала очевидною у фіналі кампанії. Тігіпко зібрав питання і зробив вигляд, що відповів на них, що, до речі, так і не було підтверджено. Янукович взагалі обмежився лаконічною відповіддю: "Вашу думку враховано".

Які цілі ставили "турботливі" кандидати, з чим звернулися до них громадяни, і найголовніше - що має змінитися в житті українців після виборів? Ці питання залишилися без відповіді, а кошти на технологію навряд чи витрачені ефективно.

В принципі, подібні технології свідчать, що розуміння необхідності діалогу з виборцями у наших політиків є. Але як його втілити - жодного. Напевно, тому штаби поспішно відійшли від псевдотактики двосторонньої комунікації з виборцями й перейшли до стандартних популістських передвиборчих гасел про високі пенсії, прожитковий мінімум, стипендії тощо.

В Україні зовсім не використовується ресурс народного волевиявлення через проведення референдумів. Проте, всі ми пам'ятаємо прецедент з всеукраїнським референдумом 16 квітня 2000 року, рішення якого не були ухвалені.

Не використовує влада й механізму народного обговорення важливих для держави питань. Остання ініціатив Ющенка про винесення на всенародне обговорення проекту нової Конституції не викликала очікуваного резонансу ні з боку народу, ні з боку політиків.

Вся екстраординарність ситуації полягає в тому, що політичний дискурс політики направляють не у суспільство, а один до одного. Нібито звернення до аудиторії використовуються виключно для підсилення ефекту: мовляв, дивись, аудиторія мене підтримує! - і не більше. Політики звикли робити свою справу не публічно - тому публічність їм потрібна лише для підсилення своїх позицій і впливовості.

Аналогічними процесами відрізняються попередня епоха Інтернету від сьогоднішньої web 2.0. Раніше панували часи односторонньо направленої комунікації: інформація з'являлась на сайті, хтось її читав - але не було головного - зворотного зв'язку зі сприймачем інформації. Тому не було розуміння що потрібно споживачу інформації.

Відповідно до того, як змінюється Інтернет-мережа, змінюються й принципи суспільних комунікацій (і навпаки). Електронні медіа (у сенсі посередників) перестали нести однонаправлену інформацію, джерело інформації зацікавлене не тільки в інформуванні, а й у зворотному зв'язку.

Втім, якщо переносити цю аналогію на політику, версія 2.0 означала б дотримання основної риси політичної комунікації в демократичній країні, коли не лише народ "чує" владу, а і навпаки, влада дослухається до потреб народу.

Вловивши тренд необхідності двосторонньої комунікації, і Тігіпко, і Янукович не знайшли іншого способу комунікації з виборцями як гарячі лінії. Яценюк намагався заповнити цю прогалину за рахунок спілкування зі своїми виборцями через Інтернет, довіривши своє електронне слово співробітникам штабу.

Нагадаємо, кульмінацією цього спілкування стала фраза "И вообщем подхожу я к твоей маме и...", написана ніби то просунутим блогером і журналістом, який просто забув змінити свій нікнейм і написав цю фразу від імені Арсенія Яценюка. Рівень зацікавленості цього кандидата у особистому спілкуванні з електоратом не потребує коментарів.

Стереотипи у підходах до процесів комунікування не дозволяють українським політикам стати справді народними обранцями. Для цього необхідно принаймні цікавитися думками і потребами цього народу.

Людина з обкладинки чи з телеекрану може викликати безліч почуттів: захоплення, повагу, навіть любов чи страх, але ніколи не дозволить відчути близькість. Політики залишаються чимось недосяжним - людьми по той бік екранів, чия участь на ток-шоу є лише апогеєм їхнього самолюбування.

Біл-борди, беззмістовна участь у рейтингових шоу, проплачені публікації в ЗМІ та прописані спічрайтерами публічні виступи - комунікація, направлена лише в один бік. А це, даруйте за банальність, ознака комерційної реклами та аж ніяк не політичного піару.

Політика 2.0 з'явиться в Україні лише тоді, коли кандидати стануть відкритими до комунікації. Інакше кажучи,  захочуть справді почути голос людей, за владу над яким вони змагаються.

Мар'яна Почтар, комунікаційна група keyco, для УП