Останній бій за демократію. Або: Якою ціною порозумнішаємо?

"Маємо претензії до Бога, що не дає нам України. Маємо претензії до ворогів, що гарбали від нас, скільки могли. Маємо претензії до світу, що нас не оборонив і не боронить. Не маємо претензій тільки до себе".
Роман Купчинський

Покупець, який бажає придбати якісний товар, як правило, прискіпливо вивчає маркування продукції (хто виробник, яка дата виготовлення і термін зберігання, чи не забагато небезпечних для здоров'я емульгаторів у м'ясо-молочних і хлібобулочних виробах, чи не є генномодифікованими овочі й фрукти, тощо).

Все логічно. Споживач турбується про власне здоров'я. Спрацьовує здоровий глузд. Спрацьовує прагматичне, раціональне мислення і у покупця на ринку, де частенько продавці й перекупники полюбляють розхвалювати свій товар, якому далеко не завжди притаманна висока якість.

Коли ж йдеться про доленосні (у даному разі в межах Української держави) вчинки/кроки (чи то вибори до Верховної Ради, чи то вибори президента), то громадяни з добра-дива дуже часто ведуться на передвиборні обіцянки й гасла політиків, не замислюючись над справжньою суттю обіцянок і декларацій.

Чому спрацьовують емоції, а не розум?

Свого часу Роман Купчинський влучно зауважив: "Думати розумом, а не серцем - перша засада народу, що хоче бути самостійним".

Вісімнадцять намагань обійняти найвищий державний пост - це приклад раціонального думання чи щось інше?

Одна півкуля людського мозку, як відомо, відповідає за емоції, друга - за логічне мислення. Цілковитої симетрії в їхньому розвиткові та функціонуванні немає. І це, зрозуміло, не могло не позначитися на поведінці як окремо взятого гомо сапієнса, так і великих систем індивідуумів, наділених інтелектом, - народів, націй.

Тому й ведемо мову про менталітет, притаманний німцям, англосаксам, італійцям, французам тощо. В українців, треба думати, надто відчутною є асиметрія між розумовою та емоційною складовими головного мозку.

Надто часто переважає емоційність. Гору над прагматизмом і раціональністю бере емоційна чуттєвість - одна з визначальних ознак національного менталітету. Чи не тому впродовж століть українці не могли створити повноцінної держави?

З плином часу нечисленні (з погляду українських потреб) носії державницького начала зазнавали дисперсії - розсіяння, розчинялись у просторі, серед націє - і державотвірних етносів. Частина пасіонаріїв була фізично знищена в різний час різними методами. Запанували хуторянство, хохляцтво, індивідуалізм, які вже не потребують розуму як національної цінності.

Колективний розум нації заснув. Точніше кажучи, перейшов у своєрідний летаргійний стан. Не пробудився навіть у нинішньому, XXI столітті. Яскраве цьому підтвердження - Верховна Рада, в якій депутати переваж керуються не розумом, а емоціями, тваринними інстинктами.

Наші співвітчизники і зараз переваж не мислять системно, державницькими категоріями. Їх (більшість людей) не хвилюють загальні проблеми, а лише власні. А сон розуму, як відомо з історії, породжує чудовиськ. "Я ніяк не можу вирішити: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох - свята правда", - писав Роман Купчинський.

Двадцять років тому Сергій Параджанов на запитання, яким йому бачиться майбутнє України, в доволі категоричній формі відказав: "Ніяким не бачиться". Відтак пояснив, що причина криється в характері українськім: "Хуторянство й боягузтво! Навчилися лиш знищувати одне одного, і все. А мужніх - одиниці!".

На такий серйозний закид всесвітньо відомого кінорежисера мусимо довести і самим собі, і світові, що це не так.

Можливо, це буде сказано надто категорично-провокативно, але домінування емоційного начала, на наш погляд, аж ніяк не є ознакою державного розуму - брак власної національної держави упродовж століть є яскравим цьому підтвердженням.

Та й впродовж останніх вісімнадцяти років власне українська етнічна спільнота-система упереваж не сприймала інтелект як необхідну даність для нормального функціонування системи-держави.

Безумовно, чуттєва (емоційна) спільнота-система може народжувати індивідуумів з яскравим інтелектом - вчених, композиторів, мистців, винахідників.

Але не державотворців, наділених раціональним розумом, здатних до епохальних звершень, спроможних сконсолідувати маси для творення багатофункціонального державного організму - соціальної політико-економічної системи.

Аби розум етнічних українців не пробудився, чужинецькі "ескулапи" від політики цілеспрямовано продовжують "лікування" населення специфічними, модерними засобами. Найперш, інформаційними: за допомогою телебачення, різноманітними масмедійними процедурами, збуджуючи при цьому "емоційну" півкулю мозку і водночас піддаючи анестезії "розумову".

Але проблема не лише в традиційній для українців "суперечці" емоційного й раціонального. Річ у тім, що колективний український розум до всього ще й перебуває в стані своєрідної шизофренії - роздвоєння національної свідомості.

Сім десятиліть брутальної совєтизації не могли не позначитися на світосприйманні багатьох етнічних українців. Про фізично знищених і поморених голодом-геноцидом наразі не йдеться, хоча ці фактори, безумовно, мали неабиякий вплив на свідомість.

Не забуваймо і про новітню московську колонізацію й большевицько-совєтську окупацію України, особливо її південно-східного регіону, де й тепер "русскій дух" не зносить всього "неросійського", зокрема й українського, європейського.

Чим це пояснюється? Значною мірою масовою психологією, ментальністю росіян: "русский народ - глубоко несчастный народ, но и глубоко бесчестный, грубый и, главное - дикий лгун" - писав Іван Бунін.

"Мне кажется, что самой яркой чертой русского национального характера является жестокость... Говорю о массовой психологии, о народной душе, о масовой жест окости" - писав Максим Горький.

Про російський великодержавний шовінізм, національне чванство, неповагу до людей інших національностей писалося і говорилося (коли це ще дозволялося) і за совєтської влади. Але ми не про це.

Слід визнати, що єдиної етнічної української нації не існує. Проте Україна не по Дніпру розділена. Поділ між європейською і азійською Україною (її населенням) проходить в головах людей за ідеологічними принципами й уявленнями, способом життя.

Саме ідеологічними принципами керувався такий собі "червоний отаман" Боженко, даючи дозвіл на постановку "Сватання на Гончарівці". Цей київський столяр, який навіть по-російськи як слід не вмів розмовляти, ставив чітку вимогу "не грати виставу на контрреволюційній мові".

Діялось це вісім десятиліть тому. Але певні асоціації майже анекдотична історія викликає і сьогодні. Чи не так?

Процес прищеплення українцям європейської ідентичності вкрай складний і довготривалий. Суспільність українська (етнічна) продовжує перебувати в умовах цілковитої культурної окупації, яка після 1991 року лише посилилась.

Чому новітні швондери і шарікови так ненавидять культуру? Пояснення просте: тому, що культура не підносить їх, як усіх нормальних людей, а принижує, дає відчути свою нікчемність.

Постгеноцидну, постколоніальну спільноту, затиснуту міцними лещатами російськомовного кітчу, зумисне підгодовують російською попсою і блатним шансоном.

Лише сильна українська ідентичність може врятувати нас від "дружніх" обіймів північно-східного сусіда. І це добре розуміють в Кремлі. Не у Верховній Раді. Відтак і народжуються новітні місцеві політичні зомбі, не здатні мислити, не спроможні аналізувати.

Припускаю, що більшість населення сучасної України, не кажучи вже про депутатський корпус, потребує психоаналізу. Коли помічаю вивіску "Товари з Європи", ще раз переконуюсь, що поділ України на європейську й азійську таки в головах людей.

Я "фігєю" від зазомбованого вітчизняного електорату, який воліє купувати "товари з Європи", не усвідомлюючи того, що принаймні географічно (а частково й ментально) Україна - це і є Європа.

На жаль, регіональний патріотизм і совєтська ментальність впереваж затьмарює розум, аби це усвідомити.

"Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і "інтелігент"... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів..." - писав Іван Ільїн.

"Совок" - квінтесенція "совєтської людини" - нікуди не щез. Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: "Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при "національній моделі" держава обов'язково буде антиукраїнською".

Совєтський елемент зберігся. Був шанс перемогти "совків" після Майдану, але з тих чи інших причин дорогоцінний час був змарнований.

"Добрих нагод було в нашій історії так багато, що деколи мені здається, що ми є народом прогавлених нагод" - казав Роман Купчинський.

14 жовтня 2004 року УП надрукувала "Відкритий лист 12 аполітичних літераторів про вибір і вибори". Суть цього послання зводилась до того, що "Янукович - це незворотність маріонеткової диктатури, Ющенко - це незворотність демократії. Янукович - це корумпована, криміналізована і шансонізована влада, Ющенко - це громадянські права і свободи".

Через п'ять років, у січні 2010-го, один із авторів цього листа письменник Юрій Андрухович висловив цілком вмотивоване здивування:

"Як може претендувати на "асоціацію з ЄС" країна, де голова парламенту - співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів - примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця - дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро?".

Звернімося до сучасної української еліти: чи голосували б за сусіда на виборах до сільради/райради/міськради тощо, якби знали, що він сидів у криміналі? Виявляється, що "мозк нації", принаймні його частину, мало турбує ця проблема.

Пояснення тривіальне: колишній ув'язнений загалом гарна людина і непоганий сусід по дачі. Мимоволі замислюєшся: чи ж не мав таки рації Владімір Ульянов-Лєнін, стверджуючи, що "интеллигенция - не мозг нации, а говно".

Різко висловлювався про так звану українську інтелігенцію і Михайло Грушевський в 1918 році: "Ви, люди боязкої душі і невідважної мислі... Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшній боротьбі, котрою вона здобувається".

Донцов, критикуючи західноєвропейські демократії, зауважував: "Нова демократична верхівка, хоч дозволяла масі вибирати своїх правителів, але ці "вибори" звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками.

... Зло було, одначе, не в цім, а в тім, що ця партійницька "еліта", що вийшла з маси, з одної сторони, претендувала правити країною, а з другої - ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася. З тими "репрезентантами народу" в міністеріяльні кабінети вдерлася вулиця".

Наразі громадянам України, запропоновано вісімнадцять варіантів вибору долі. Незабаром переконаємось, чи слушно резюмував Володимир Сосюра у поемі "Мазепа": "Не досягли ми тих висот, // Що сяють іншим в морі слави... // Бо помиляється й народ, // Коли немає ще держави".

Цікаво: скільки знайдеться на нинішніх президентських виборах свідомих українців-державників?

"Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить 4000 кілометрів. Коли буде 8 мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність", - вважав Роман Купчинський.

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП