За що мені любити донбасян-2?
Тиждень тому я відчув себе класиком. Не без здивування виявив на форумі УП вересневе обговорення своєї статті, яка була надрукована ще в грудні 2004 року. Тобто більш ніж п'ять(!) років тому.
Ініціатор гілки форуму чоловік з ніком VYR потішив моє самолюбство, назвавши згадану статтю "безсмертною". Така несподіванка змусила мене перечитати те своє емоційне творіння і я вирішив, що проблема актуальна і сьогодні.
У тієї хамської і некоректної публікації заголовок був "За що мені любити донбасян?". Невмирущим залишається не стільки моя стаття, скільки поставлене там питання.
Відразу підкреслю: терміном "донбасяни" і тоді, і зараз я не визначав винятково мешканців відомого регіону, під цим словом я мав на увазі не лише прихильників відомого політика.
Донбасці або дончани далеко не всі є донбасянами. Мало того, своїх донбасян вистачає на Галичині, в Києві і взагалі в усіх областях України.
Серед прихильників будь-якого політика не бракує представників цієї категорії населення - в тому числі і серед помаранчевих лідерів. Отож, йдеться про носіїв певних звичок, певного світогляду, безвідносно до місця їхнього проживання, безвідносно до того, кого вони підтримують на виборах.
Хоча треба визнати, що найбільша кількість донбасян сконцентрована саме на Донбасі.
Різниця між донбасянами і недонбасянами виявилася у двох післяпомаранчевореволюційних подіях, а точніше - в реакції на них. Незабаром після приходу до влади Віктора Ющенка ми дізналися, що його син катається на дорогущій машині і мешкає у дорогущій квартирі, гроші на які він аж ніяк не міг заробити самостійно.
Тим часом, завдяки розслідуванню журналістки Тетяни Чорновіл, з`ясувалося, що син Віктора Януковича плаває на яхті, котра втричі дорожча від авта сина глави держави.
Після оприлюднення цих фактів Ющенка критикували всі, кому не ліньки. А ось увага журналістів до сина Януковича так і обмежилася кількома публікаціями. Київські журналісти на це не дуже звернули увагу, бо справа стосувалася не столиці. А Донецька преса майже проігнорувала цей факт.
Віктора Ющенка свого часу підтримували не просто як особистість, а як начебто носія певних цінностей - прихильника демократії, соціальної справедливості, противника корупції тощо. І коли виявилося, що президент сам не дотримується ним же проголошених гасел, то він і отримав купу саркастичних стріл на свою адресу, зокрема, й від тих, хто підтримував його на Майдані.
А стосовно Януковича, то у одного з його прихильників я бачив плакат: "Янукович! Ты наш Бог. Мы тебе верим".
Крім того, ще під час минулих президентських виборів повідомлялося, що на Донбасі намальовано ікону, де він зображений, наче святий.
Янукович під час виборів пропагував певні ідеї - це любов до Росії, російська мова як друга державна, критика НАТО. Але його фанати прощали йому і вояжі до Вашингтона з Брюсселем і пасажі на тему гіпотетичної євроатлантичної інтеграції.
Бо донбасяни підтримують свого лідера Януковича насамперед не як носія цінностей, а як свого пацана, котрий вибився в люди. Донбасяни, як прихильники Януковича, так й інших політиків, обожествляють своїх кумирів, будь-яке критичне слово на їхню адресу сприймають як особисту образу і вірять, що кожен, хто не захоплюється їхнім божеством, продався іншим політичним силам.
Такий підхід є наслідком світогляду донбасянина, якого цікавить не суть справи, а форма: головне, щоб переміг "наш", а чим він займатиметься на посаді - питання другорядне.
У донбасян до сьогоднішнього дня одна півкуля мозку пофарбована у біло-синій колір, а інша - в помаранчевий і вони воюють між собою. Життя підкинуло донбасянам певні ідеологічні символи, які вони взяли на озброєння.
Наприклад, один з найгучніших - це НАТО. На масових мітингах 2008 року я чув у виступі антинатовського донбасянина критику НАТО за те, що альянс підступно відмовився надавати Україні ПДЧ. І в той же час він начебто прагне залучити до себе Україну, аби позбавити її власного військово-промислового комплексу.
Те, що ці підходи взаємовиключні - не дуже бентежило промовця, який мав на лацкані радянську зірку героя соціалістичної праці. Головне - то посварити "агресивне" НАТО, а за що - питання другорядне.
З іншого боку, я був свідком розмови київського донбасянина, котрий пропагує НАТО і "європейські цінності" з таким самим завзяттям, з яким колись комсомольські діячі пропагували Леніна і комунізм.
Його співрозмовник передав слова в неформальній обстановці одного європейського чиновника, який сказав, що Україна їм потрібна як буферна зона на межі з агресивною Росією і як величезний ринок.
Цей помаранчевий донбасянин заявив, що той європеєць не міг такого казати. Чому не міг? Ну та це ж і дурню зрозуміло! За його уявленнями, серед європейських чиновників і політиків нема і не може бути циніків і негідників, вони винятково всі романтики і прихильники справедливої демократії.
Отож, в головах донбасян з обох сторін барикад проблема НАТО, як і проблема ОУН й УПА, а також мовні проблеми, стали вже позбавленими змісту фетишами. Вони не сприймаються як питання, що потребують вивчення, аналізу і рішення на основі раціонального підходу.
Таке чи інше розв'язання якоїсь із цих проблем буде не просто кроком у той чи інший бік, а символом перемоги чи поразки "своїх".
Якось на одному з газетних форумів я посперечався з класичним донбасянином - прихильником біло-синіх і мешканцем Донецька. "Невже ви не бачите, що і біло-голубі політики і помаранчеві, за великим рахунком, мало відрізняються одні від одних? - написав я йому, - Вони у першу чергу дбають про власні інтереси. І коли є нагода украсти, то зроблять це незалежно від політичних кольорів".
Знаєте, що він мені відповів? Ніколи не повірите. Тримайтеся за стільця, а то зараз впадете. "Конечно, они воруют, - відповів він, - Но оранжевые воруют и ни о ком не думают. А бело-голубые воруют и при этом заботятся о людях".
Далі він заявив, що ніколи не зрадить своїх, що б вони не виробляли. Він свято вірить, що вони його захистять у разі чого.
Ви можете уявити собі, щоб, наприклад, киянин роздратувався від словосполучення "київські бандити"? Та ніколи в світі! Киянин знає, що на території його міста є і бандити, але він себе з ними не ототожнює.
Коли донбасяни з тих, які мешкають на Донбасі, чують словосполучення "донецькі бандити", вони страшенно дратуються. Чому згадане словосполучення донецький донбасянини сприймає як особисту образу?
Либонь тому, що донбасяни і до сьогоднішнього дня сповідують свого роду трайбалізм - це від англійського слова "трайб", тобто плем'я. Члени дофеодальних племен чітко ділили світ на своїх і чужих, відповідно всі "свої" були добрі, а чужі - вороги, яким приписували найгірші риси.
Відповідно і сьогодні донбасяни являють собою певне неформальне плем'я, а точніше кілька племен різного політичного забарвлення, члени яких болюче сприймають будь-яке "криве" слово на адресу своїх "одноплемінників" і вірять, що свої бандити кращі за чужих, або принаймні є меншим лихом.
Любителі почитати газетні форуми дуже часто зустрічають під статями запитання до автора: "Ти за скільки продався?"... і далі на вибір - Ющенку, Тимошенко, Януковичу, Литвину, Яценюку...
Такі відгуки залишають донбасяни різних кольорів. Донбасяни точно знають: носій інших поглядів не може дотримуватися їх просто так, бо вони йому близькі. Він неодмінно має бути або підкупленим, або, якщо це журналіст чи політолог, то напряму купленим якоюсь політичною силою чи якимось політиком.
Така віра дає змогу донбасянам не вникати в логіку опонентів, бо такі дії потребують розумового напруження. А розумове напруження - це пошук змісту. Тим часом, донбасянину зміст не потрібний, бо він задовольняється формою.
Вершиною філософії донбасянства стало рішення Верховної Ради про відзначення 2010 року 75-ї річниці так званого стахановського руху. Хто не пам'ятає - нагадаю.
У ніч з 30 на 31 серпня 1935 року шахтар Олексій Стаханов здійснив, як писали газети, трудовий подвиг. Він за шість годин робочої зміни видав на гора сто дві тонни вугілля, таким чином виконавши чотирнадцять з половиною денних норм видобутку.
Радянська країна просто вибухнула публікаціями на цю тему. Стаханова називали героєм. На нього закликали рівнятися. Трудові колективи оголошували себе його послідовниками і брали підвищені трудові зобов'язання.
Та коли б хтось спробував вникнути у суть події, то він би усвідомив, що оту колосальну кількість вугілля Стаханов видобув не сам, як це робили звичайні гірники, а з допомогою п'ятьох кріпильників, котрі ішли слідом за ним і виконували його роботу.
Отож, насправді ніякого трудового подвигу не було. Тому наступного року нам треба святкувати не трудовий подвиг, а народження донбасянства, для якого домінування форми над змістом є нормою.
Найдивовижніше, що річницю свята профанації праці підтримали партії, в яких переважають представники великого капіталу. Ось кого вже не запідозриш у байдужості до змісту - так це великих буржуїнів. Бабло вони рубають, майно прихватизують, земельку прихоплюють "чіста канкрєтна".
Можливо, для відвернення уваги від суті і підкидають електорату позбавлені змісту ідейки на зразок свята ударної праці, мріючи перетворити країну у таку собі Донбасянію.
Але громадяни все менше ведуться на такий лохотрон, про що свідчить кількість тих, хто голосуватиме проти всіх, або взагалі не піде на вибори. Хочеться вірити, що співвітчизники все більше починають замислюватися над змістом і менше переймаються формою.
Та чи здатні політики змістовно, по суті, відреагувати на такі настрої? Поки що нічого подібного не спостерігається. Тож наші політики також типові донбасяни. І за що мені їх усіх любити? За що любити донбасян?
Юрій Луканов, для УП
