Польові дослідження жлобського потреб**ства
В деяких відгуках на попередній матеріал мене спробували єхидно уїсти, мовляв, за що боролись на те і напоролись: "Союз непорушний розвалили, совєцьку систему поламали, дерьмократію запровадили - от і маєте те, що маєте. А от при Сересерії таких явищ, як корупція, хабарництво та мєнтівське свавілля майже не було або ж вони не були такими масштабними".
Ну, патякати про те, що в Україні квітне демократія і всі наші негаразди від її буяння, може або ж повний невіглас, або маразматик схиблений ностальгією за Совдєпом. Бо навіть знайомі мені старі та старенькі, ностальгуючи за молодими роками, які припали на совєцький період, чи згадуючи тодішню так звану соціальну рівність та справедливість, і навіть мріючи повернутися в соціалізм, тим не менш далеко не всі нинішній стан речей в Україні пов'язують із демократією.
І якщо з клепкою в голові у них все гаразд, і вони, як мінімум, дивляться телевізор, то їм є з чим порівнювати і робити висновки.
Як це зробила, наприклад, моя сусідка, екс-колгоспниця Федотівна. Після перегляду на котромусь із каналів документального серіалу про країни НАТО, і особливо звернувши увагу на те, як там ся маються пенсіонери, вона завітала до моєї дружини поділитись враженнями.
Аж тут в телеящику вигулькнув котрийсь, у її ж дефініціях, "пикозадий кандибобер в пахани" (теж результат перегляду якоїсь російської телечорнухи про зону) і почав віщати про те, якого європейського рівня сягне українська демократії в разі його обрання президентом. Вирок Федотівни був короткий: "Ну, з такими як ти ми опинимось не в Європі, а в *опі". Де власне всі ми і перебуваємо нині.
Що ж стосується тверджень, що при Союзі таких явищ "майже не було", то мене просто пробиває на ги-ги. Бо я на власному досвіді знаю, як воно було тоді насправді. Ну, до цього можу додати хіба що наступне. Сумнозвісна "справа Центру Цунамі" почала крутитися в середині 80-тих навколо гурту діячів, котрим вдалося років так за п'ять освоїти до власних кишень близько 20 мільйонів тих ще - совєцьких рублів.
А спромоглися вони провернути цю аферу (до речі, як згодом виявилось цілком безкарно), бо кришувалась вона Конторою, з котрою навіть всесильна Генпрокуратура Союзу нічого вдіяти не могла. Ну, а тим, хто бажає оцінити масштаби цієї оборудки, най переведе згадану цифру в сучасний гривневий чи доларовий еквівалент.
І на нижніх соціальних щаблях жлобство набуло масового характеру саме за Совдєпа, як захисна реакція на жлобство державне. Нагадаю пару знаменитих народних мудростей тих часів, котрі і були одними із головних життєвих кредо совєцьких чєловєков. "Держава робить вигляд, що платить зарплату, а ми робимо вигляд, що працюємо", котре органічно доповнювалось ще більш сакраментальним "Не вкрадеш - не проживеш".
Отак і жили, компенсуючи те що недоплачувала соціалістична жлобська держава вкраденим у неї ж. Достатньо пригадати, що будь-яке підприємство, навіть закрите і секретне, страждало тоді від такої неубієнної пошесті, як несуни.
А ще пригадую, як незадовго до від'їзду на Сахалін в мене трапилась надзвичайно цікава розмова з однією із моїх сільських родичок. Вона запитала в мене, якого дідька мене понесло в ту Тмутаракань ? Знаючи про її життєву практичність, я не став вантажити її різними незрозумілими їй мотиваційними дурницями на кшталт романтики чи потягу до мандрів, а відповів, що хочу грошей заробити та й кар'єру там швидше зробити можна.
На це вона мені щиро порадила приблизно наступне: "Йшов би ти краще до нас в колгосп. Я, наприклад, за 90 рублів в місяць в столовій працюю, а на 100 рублів в день вкраду. А тебе, з твоїм дипломом, візьмуть в контору - там і зарплата вища і вкрасти можна більше. І якщо будеш себе правильно вести, то й до голови доростеш".
І засуджувати нині ту родичку в мене язик не повертається, бо вона переживши в дитинстві та юності два Голодомори і війну, зробила цілком закономірний висновок, що лише в такий спосіб може забезпечити більш-менш пристойне життя собі та своїй родині у жорсткому протистоянні із людожерською державою.
І її діти навчались в неї жити саме так. Але її дітям вже не треба було просто виживати, у них була трохи інша мотивація - жити не гірше інших. А інші теж в той чи інший спосіб крали, або брали, або приписували, або списували...І вже теж не заради виживання, а задля споживання.
От і виходило, що жлобська держава породжувала жлобські настрої в суспільстві, а політика державного ресурсного споживацтва, і не лише природного, а в першу чергу - людського (бо пригадуєте - люди були усього лише гвинтиками), бумерангом вдарила по ній же самій зворотнім споживацтвом державного з боку суспільства.
І мєнтовські свавілля теж кореням із Совдєпа - ще із тих кривавих лєнінсько-сталінських часів. Та й в часи більш пізнього совка можна пригадати справи вітебського маніяка чи Чикотила, за котрими під розстрільні статі пішли більше дюжини безвинних людей, перш ніж цих бузувірів спіймали.
Як це могло трапитись? А просто. Зізнання із нещасних, багатьох потім розстріляних людей, в мєнтурі просто вибивали при мовчазній згоді, а то й за прямої вказівки прокуратури, а судам лише залишалось вирок оформити. Тобто саме за Совдєпа почала формуватися ота сама триголова гідра.
Ну, а вже згодом - оте все совєцьке надбання було перенесене на ґрунт незалежного українського квазідемократичного та квазіліберального совка і забуяло в усій свої красі.
Совєцькі корупційні схеми були удосконалені, модернізовані та адаптовані то нових умов і стали невід'ємним елементом державного управління та взаємовідносин держави і суспільства. А державне жлобство і потреб**ство продовжує стимулювати аналогічні явища в суспільстві.
Тільки от біда державного і суспільного ресурсу на задоволення жлобсько-споживацьких апетитів усіх, на відміну від часів Совдєпа, тепер не вистачає. Бо державне дерибанити тепер це лише привілей нашої жлобської панівної верстви. А її не менш потреб**ська обслуга має привілей користуватися залишками з панського столу та дерибанити усіляку іншу персіч.
А пересіч поки вона пересіч дерибанить одна одну. Лікарі - пацієнтів, вчителі - батьків, даішники - автівників, залізничники - пасажирів, підприємці - споживачів, комунальники - мешканців будинків, продавці - покупців, повії - клієнтів...
Але в свою чергу, другі - оті всі клієнти, покупці, мешканці будинків, споживачі, пасажири, автівники, батьки, пацієнти - кожен при посаді чи якійсь справі і навзаєм мають перших. Отаке от кругове суспільне жлобське потреб**ство вимальовується.
Але більш детально про колообіжний суспільно-самоїдський характер згаданого явища ми повернемось якось іншим разом, а поки мова про обіцяний минулого разу
Шок
Після описаних поневірянь у нерівній боротьбі із мєнтовсько-прокурорсько-суддівською ненажерливою гідрою наш герой вирішив звернутися за допомогою до громадської правозахисної організації. Організації досить відомої і такої, котру наші доблесні органи та суди якщо не побоюються, то принаймні із нею рахуються.
І рахуються, між іншим, не через якийсь там суспільний резонанс чи міжнародний скандал, а тому що самим скандалом при певних розкладах може скористатися який-небудь конкуруючий політично-олігархічний клан, у котрого мається своя підконтрольна і більш потужна гідра.
Але, як би там не було, до останнього часу ця правозахисна організація мала цілком заслужену репутацію захисника ображених нашою державою. Причому, позаяк організація грантоїдська, то апріорі за умовами грантів свої функції вона мусить виконувати безкоштовно. Аж нашому Максиму чергова по офісу адвокатеса, навіть не вислухавши його до кінця, запропонувала навіть не вирішити, а спробувати вирішити його проблему за певну кругленьку суму.
Усьо, як на мене, далі їхати нікуди. І мені, по-часнику, не цікаво, через що таке трапилось. Чи фінансування зменшилось, чи гранти кінчились (в решті-решт буває і таке, але ж назвіться тоді адвокатською конторою, та й гребіть грошенята), чи-то - це індивідуальна потреб**дська ініціатива адвокатеси?
В чому я надзвичайно сумніваюсь, бо чутки про те, що в цій правозахисній конторі питання вирішують за гроші до мене доходили давненько. Тільки мені не вірилось, а точніше не хотілось вірити. Бо в моїх очах - це був чи не останній громадський бастіон захисту від жлобського свавілля нашої держави. Але, схоже, повалився і він, поглинутий жлобсько-потреб**дською системою.
Але з усієї цієї історії мається і дещиця позитиву. На моє запитання , що він далі буде робити, Максим несподівано відповів - боротися із системою, допекла. Так жити далі не можливо.
А якщо б йому зараз трапились оті самі вуркагани, щоб він зробив?, - ще раз поспитався я. "Прибив і прикопав би негідників. І квит на тому", - була відповідь.
І наостанку інформація до відома. Історія ця трапилась в районі сусідньому до одного іншого, де мешкає такий собі Михайло Жиденко, а цей район сусідній до Вовчанського, де дядьки одного прикордонного села у відповідь на свавілля заїзних бандюків та бездію мєнтів, просто тих бандюків оприходували за рецептом Максима.
Тенденція, одначе...
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого кола", для УП
