Криве дзеркало громадянського суспільства
Сьогодні не викликає жодного сумніву те, що однією з найголовніших причин всіх наших невдач у площині розбудови України, як багатої, могутньої та благополучної у всіх відношеннях держави, є відсутність повноцінного громадянського суспільства.
За означенням, громадянське суспíльство - це система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення.
Тому, на перший погляд, складається враження, що маємо перед собою чітко сформульовану задачу - засукавши рукави, сумлінно та терпеливо будувати це саме громадянське суспільство. Тим більше, що нам давно сприяють у цьому багато різних фондів та інститутів, надаючи гранти під відповідні проекти та програми.
Останнім часом до побудови громадянського суспільства в Україні почала активно долучатися навіть РФ, підтримуючи широкий спектр проросійських громадських організацій, які, без сумніву, є також невід'ємною складовою цього самого громадянського суспільства.
Правда, іноді дуже важко встановити де закінчується процес його побудови і де починається мережево-інформаційна війна - найефективніший та найсучасніший спосіб досягнення своїх інтересів на території інших держав без військової інтервенції.
А коли врахувати, що "потрібно 6 місяців, щоб організувати вибори, 10 років, щоб встановити ринкову економіку, але ціла генерація для того, щоб створити Громадянське суспільство, а без Громадянського суспільства немає демократії" (Ralf Dahrendorf), то стає зрозуміло, що перед нами довгий та складний шлях.
Проте, чомусь ніхто не говорить про довжелезні історичні граблі, клоновані копії яких розкидані на кожному кроці цього шляху. Не подумайте, що про них ніхто не знає - вже добру сотню років вони відомі як Залізний закон олігархізації Міхельса, про який згадується у академічних курсах з політології у вишах.
Проте про цей закон не говорить вголос жоден український політик, політолог чи політичний оглядач. Хоча він, не зважаючи на замовчування, стовідсотково діє. Суть закону полягає в тому, що у будь-якій ієрархічній суспільній організації утворюється власна олігархія - керівне ядро, яку вже через невеликий проміжок часу неможливо ні відсторонити від керівництва, ні змусити поділитися кермом і яка, усвідомивши власні інтереси, починає спрямовувати весь ресурс структури на їх реалізацію.
Природу цього закону розкрив відомий французький соціолог П'єр Бурд'є у своїй роботі Делегирование и политический фетишизм. Він виявив та описав явище створення громадських організацій з мінімальною кількістю членів - представників будь-якої суспільної групи, лідери яких для підвищення свого соціального статусу використовують саму можливість ідентифікації та уособлення себе з цілою організацією, щоб позиціонуватися представником групи, не важливо - реальної чи віртуальної.
Відомо, що, зазвичай, у будь-якому суспільстві 12% громадян здатні мислити категоріями загальносуспільних інтересів, і лише невелика частка з них здатна (за відсутності екстремальних умов) щось безоплатно робити на практиці для їх реалізації.
Що ж відбувається, коли такі люди знаходять одне одного та вирішують об'єднати свої зусилля? Очевидно, що вони створюють партію або громадську організацію (ГО) для колективного захисту спільних інтересів соціальної групи, яку вони представляють.
В ідеалі - для захисту загальносуспільних інтересів.
Безперечно, наміри їх найсвітліші, люди вони надзвичайно порядні - мудрі, чесні та безкорисливі . І ось вони, спілкуючись, формулюють спільні цілі та збираються у якості оргкомітету, щоб підготувати установчі збори, конференцію чи з'їзд.
Зрозуміло, якщо кількість бажаючих долучитися до організації не перевищує кількості членів самого оргкомітету, то вони, зазвичай, утворюють чергову "диванну" партію чи ГО, яка дає змогу лідеру уособлюватися з організацією та підвищувати свій соціальний статус, говорячи "правильні слова" не від себе особисто, а від групи, чисельністю якої мало хто цікавиться.
Я в ніякій мірі не хочу образити ті невеликі організації, які самовіддано та відчайдушно ведуть боротьбу з різноманітними негативними проявами у державі. Більше того, на мій погляд, вони інтуїтивно не збільшують кількість своїх членів, щоб не зміг спрацювати "Залізний закон олігархізації" Міхельса. Та нажаль, вони являють собою скоріше позитивні винятки, які підтверджують загальну тенденцію.
У випадку, коли кількість бажаючих долучитися доволі велика і вони ще й до того територіально розосереджені, то перед оргкомітетом постають далеко складніші задачі. Найголовніша - правильно провести установчий захід - так, щоб рядові учасники підтримали пропоновані оргкомітетом кандидатури у керівні органи.
Якщо в організації існує сильний загальновизнаний лідер, це не складає жодних проблем, проте коли до її юридичної легалізації існують кілька внутрішніх центрів впливу, то починають виникати суттєві проблеми збалансування їх інтересів, що автоматично приводить до банальної маніпуляції ходом установчого заходу зі сторони оргкомітету.
Тобто найпорядніші, найчесніші та наймудріші громадські активісти ЗМУШЕНІ маніпулювати більшістю для гарантованого обрання рекомендованого ними складу керівного ядра структури.
Звичайно, це все робиться з благими намірами - не допустити до влади авантюристів, розкольників, пустодзвонів і просто нахабних, хамовитих та корисливих осіб. Проте тут важлива сама можливість МАНІПУЛЯЦІЇ і не суттєво, з якою метою.
Можна бути впевненим, що з часом прийдуть у структуру чи виховаються власні маніпулятори, здатні робити це краще та ефективніше - адже йтиметься про реалізацію за рахунок ресурсу структури їх особистих, приватних інтересів, які значно вагоміші для них у порівнянні з інтересами загальносуспільними.
На мій погляд, саме описані явища є однією з основних причин низького рівня довіри, що існує між громадянами у суспільстві, які бажають організуватись, проте відчувають маніпуляції на рівні інтуїції та не бажають приймати участь у черговому "полі чудес".
Тому тотальна недовіра, яка посилюється та поширюється існуючим ієрархічним типом громадських організацій є основним гальмом на шляху побудови громадянського суспільства.
Згадаймо сумну історію українських партій та ГО часів Незалежності. Згадаймо тих людей, які стояли біля їх джерел. Згадаймо наші гіркі розчарування... І зрозуміймо на кінець - це СИСТЕМА, яка приводить нас завжди до одного стабільного результату: до перетворення структур із благородними цілями у клони КПРС.
Ми немов знаходимося у матриці, яка відтворює лише ієрархічний тип громадських структур, яка блокує саму думку про те, що суспільні структури можуть і повинні бути іншими.
І хоча ця тема все частіше і голосніше звучить та обговорюється, проте інформація про неї губиться у потужному інформаційному потоці, що спрямований на формування споживацького суспільства - суспільства зомбованих та покірних біороботів, нездатних не те що захищати, а й просто усвідомити реальний стан справ та свої власні інтереси.
Вершиною блюзнірства є теза, що активно проштовхується у колективну підсвідомість суспільства - теза про те, що "політика - брудна справа", що нею займаються самі лише негідники.
Вона засіла так глибоко, що порядні активні люди шарахаються від можливості долучитися до політичної чи громадської діяльності, залишаючи прийняття життєво важливих для суспільства рішень тим, хто не цурається копирсатися у цій "брудній справі".
Вони інтуїтивно відчувають, що долучившись до неї, будуть вимушені змінитися, як і ті, згадані вище, порядні чесні і правдиві активісти - члени оргкомітетів, рад та правлінь, які вимушені маніпулювати пасивною більшістю у своїх організаціях спочатку з благими намірами, а потім, по інерції, - для реалізації власних інтересів.
Дуже цікаво аналізувати статути існуючих громадських організацій та партій. Складається враження, що всі вони списані з одного першоджерела і практично нічим суттєво не відрізняються. Неупереджений аналіз сукупності цих статутів приводить до висновку, що головне їх завдання - легітимізація голови, ради, президії чи виконавчих структур, бо ж ці розділи найкраще виписані у статутах.
А деталі, які вирішують все, та у яких прихований відомо хто, віддано вже цим інституціям для оперативного вирішення в ручному режимі.
Саме вони, ці деталі, можуть стати витонченим інструментом для маніпуляцій мовчазною та пасивною більшістю, яка через психологічну схильність людей уникати відповідальності та природні лінощі, ладна делегувати свою владну функцію кому завгодно, хто б зголосився взяти на себе відповідальність та тягнути всю роботу у організації.
Чи згустив я фарби? Вирішувати Вам, читачу. Проте, для мене зрозуміло, що залишивши в основі створюваних нами громадських чи партійних організацій ієрархічну будову та принцип делегування повноважень, ми знову і знову підставлятимемо свого лоба під болючі удари невмолимих історичних грабель.
Тарас Плахтій, член Товариства "Мале коло", для УП
