Міфи українських кандидатів
Політичні міфи активно використовуються під час кризових ситуацій, якими вже традиційно для України є вибори. В цей час кандидати спрямовують всі свої зусилля на пошук ключа до масової свідомості суспільства.
Вони намагаються компенсувати ідеологічні прогалини у своїх політичних програмах за допомогою міфів, що повинні швидко примусити виборця поставити позначку навпроти потрібного прізвища у виборчому бюлетені.
Український політик не намагається бути оригінальним у своїй міфотворчості. Не тому, що фантазії замало. Її з українськими реаліями не варто навіть напружувати. Просто нерентабельно.
Пропозиція не знаходить свого попиту: набагато краще споживаються сценарії про теорії змов, бо дуже легко віднайти в душі кожної пострадянської людини підозру, що вона не контролює те, що відбувається в її житті.
Українці хоч підсвідомо і можуть очікувати, що їм покажуть зовнішнього ворога. Так, кожна політична сила малює його обличчя відповідно до свого ідеологічного образу - НАТО, США, ще й досі буржуазний Захід.
Хоча іноземний лиходій на український теренах не такий вже і страшний, як в сусідів. У вітчизняних політиків набагато більшою популярністю користується ворог внутрішній. Традиційні закиди до опонентів, які заважають прийти до влади та "навести порядок", є невмирущою класикою.
А підтримка іміджу влади як клубу за інтересами для взаємного збагачення є універсальним гаслом для обрання нових кандидатур. Мовляв, саме ми зупинимо таке меркантильне використання влади. Хоча справедливо було б зазначити, що цей політичний міф вже радше є легендою.
Як політичний жанр він не має початку та кінця оповідей про своїх героїв, антигероїв та мучеників. Інтрига постійно розвивається, напруження підсилюється ексклюзивними деталями про кримінальне минуле та темні справи опонентів. Проте невідомо, коли кульмінація логічно завершиться розв'язкою цієї безкінечної історії.
Як наслідок, потужна конкуренція вимагає творчого підходу.
Вже нікого не здивуєш обсмоктуванням невідповідності доходів народних обранців до їх способу життя. Теоретично оприлюднені декларації про доходи кандидатів у президенти мали б сколихнути громадськість. Але українці вже не реагують на запитання - яким чином Ющенко та Янукович за такий короткий час стали мільйонерами та чому у прем'єра всі доходи складає тільки заробітна платня.
Нецікаво. Вітчизняному міфоспоживачу потрібен ексклюзив. А чи не найкращий він із присмаком скандалу.
Артеківська справа мала потенціал ввійти в золотий фонд міфотворення. Але не судилося, бо трапилося страшне: цільову аудиторію перехопив грип, не давши закріпити успіх. Тепер цей скандал скоріше перероблено на чергове гасло, яке у черговій промові президента стояло поряд з буденною боротьбою проти корупції та побудовою системи європейських цінностей.
В чому ж секрет тріумфального успіху грипу на всіх телеекранах та шпальтах газет країни? Схема насправді проста, бо було лише вбито двох зайців: зовнішнього ворога поєднали з внутрішнім.
Паніка навколо цієї хвороби є, по-перше, ідеальним способом викликати підсвідомий жах до страшної хвороби - загадкової легеневої чуми. А по-друге, натиснути на недовіру до влади: чому приховували? Що робили для попередження? Річ також у тім, що у свідомості живе образ Чорнобилю, символізація якого навряд чи вимагає хоч якихось зусиль.
Так чи інакше, українець добре запам'ятав всіх дійових осіб, що вимагали інформувати населення, звинувачували у бездіяльності інших та оголошували свої методи боротьби.
Справа ж виборця визначити самостійно хто більше припав до серця. Хоча зараз паніка в інформаційному просторі вже поступово вщухає, а набіги до аптек призупинились. Проте ще залишається конкурентоздатний сценарій використання ситуації.
Варіації на тему "Куди поділися кошти для боротьби з грипом", озвучені в парламенті заступником голови Секретаріату президента Шлапаком, напевно, ще довго будуть підживлювати інтерес громадськості.
Політики намагаються використати образ сильного політичного лідера. Звичайно, це є відголосом вождизму, але значно м'якшим варіантом. На відміну від символу батька нації, який, наприклад, вже давно успішно діє в Росії. Українські акценти дещо інші.
Очевидно, що наш політичний лідер - це чесна та справедлива особистість, що бореться за правду. Вже не викличеш жалю сумними оповідями про тяжку долю опозиціонера, як наприклад, це намагався зробити в своєму інтерв'ю БІ-БІ-СІ Віктора Януковича.
Варто іти іншим шляхом - спробувати викликати в душі виборця співчуття. "Перший непрохідний" Анатолій Грищенко певним чином це робить, наголошуючи, що він не має шансів перемогти, бо має лише чисті руки та незаплямовану репутацію, а не мільярди та олігархів за спиною.
Не безпідставно наслідком всіх цих політичних міфів та спроб нав'язування ліній поведінки є розчарування, зневіра та втома. Тому маємо значну недовіру до влади та абсентеїзм. А це породжує новий протесний міф, створений вже самим суспільством.
Втім навіть такий протест при бажанні можна використати, що підтвердив черговий кандидат у президенти - Василь Противсіх.
Як би важко в це не було повірити виборцю, але політична міфологія є не тільки засобом політичної боротьби. Хоча за нею і закріпилась репутація могутнього засобу провокування суспільних негараздів.
Проте винуватцями цього є скоріше творці цих форм колективного несвідомого. Вони не тільки успішно втілили їх свого часу в життя, модифікувавши відповідно до своїх потреб, але й виступили законодавцями моди на одну з найпопулярніших на всі наступні покоління політичну технологію.
Згадаймо, що початкова роль міфотворення, цього "кореня зла" свідомого суспільства, була цілком позитивною. Ця форма масової свідомості не несла в собі жодного деструктиву, а була спрямована перш за все на передачу інформації та об'єднання.
Переживши свій тріумф у ХХ столітті, міфотворчість втратила свої провідні позиції. Проте не варто вважати її менш важливим козирем в політичній грі. Загалом, і нині дрейфує думка, що сучасна міфотворчість, не повинна бути пасивним процесом.
Більше того, її плекання та спрямовування в потрібне русло є навіть обов'язком носіїв влади. Мовляв, яким же тоді чином їм керувати державою без цього важливого елементу контролю?
Бо ж хочемо ми того чи ні, міфотворчість прекрасно доносить у формі символів до населення волю держави. Логічно, що якщо мислити в цьому напрямку, то наступним елементом цього асоціативного ланцюжку має бути маніпулювання.
Хоча зараз ми активно намагаємось позбутися рудиментів масового суспільства, політична міфологія теж швидко пристосовується до нових умов. Постійно перебуваючи в процесі свого розвитку, вона впливає на нас не менше, ніж ми самі її творимо та змінюємо.
Витіснення одного політичного міфу іншим з п'єдесталу прихильності суспільства найчастіше є причиною змін. Причому далеко не завжди негативних. Міфотворчість - це зовсім не обов'язково архаїзація та застій. Вона може стимулювати динаміку, творчість та навіть надію.
Згадаймо міфи про справедливість та гласність, які заклали початки нового міфу про демократію, що, в свою чергу, йшов пліч-о-пліч із зародженням національної самосвідомості. Вільний ринок, який покладе кінець зрівнялівці і надасть можливість самовираженню.
Йдеться зовсім не про психологічну привабливість псевдостабільності, а про імпульс розвитку особистості, що нарешті відчуває себе людиною мислячою.
По суті, всі згадані вище сучасні політичні міфи є або штучно реанімованими з минулого не без допомоги чорного ПР, або грубою спробою перенести на українську землю чужі реалії, які природно не можуть акліматизуватися.
В них усіх є термін придатності, який закінчується одразу після того, як буде досягнута короткострокова мета. Можливо, якщо й вибирати метод сучасної міфотворчості для державницьких цілей, варто було б розпочати з міфу ідентифікації, якого нам так бракує.
