Народ і влада

Він наближається, він прийде - той день, коли вони неминуче стануть один проти одного. Щоб зробити вибір, кому і з ким іти далі. Вони - це народ і влада. А день той, як відомо, - 17 січня 2010 року.

Влада - олігархічна й політична - зробила все можливе, щоб представник народу, в кишені якого немає мільйонів для ЦВК і, як мінімум, мільярда для серйозної виборчої кампанії, навіть не наблизився до списку кандидатів у президенти чи до кола реальних передвиборчих гравців.

Для того, щоб розпорошити і так кволі й неорганізовані наші демократичні сили та громадянське суспільство. Щоб дезорієнтувати й дезорганізувати народ. Щоб зробити для нього вибори без вибору. Щоб, зрештою, за перше крісло в державі змагалися лише "свої серед своїх".

Народ - наші громадяни, понад 90% яких у 1991 році підтримали незалежність України, заради збереження самостійної держави та зі сподіванням на краще майбутнє вже майже два десятиліття терплять "рідну" владу, якого кольору вона б не була - червоного, рожевого, синього, помаранчевого, білого тощо.

Однак терпіння це має межу - бо гендлювати вибором більшості небезпечно. Про це сказав владі народний Майдан-2004. Та чи зробила висновки влада? І чи готовий сьогодні відстояти свій вибір народ? Відповіді на ці запитання можуть дати січень і лютий 2010 року.

А поки кілька слів про передвиборчу диспозицію, чи, точніше, протистояння напередодні. Всім очевидно, що впродовж двох десятиліть в Україні наростають, загострюються протиріччя між народом і владою. Компартійно-радянська влада прийняла незалежність України, даровану нам переважно Богом та обставинами у 1991 році, щоб зберегтися біля цього кормила.

Сучасний український капіталізм вигодуваний здебільшого молоком колишнього компартійного, комсомольського і кримінального капіталу. Окремі вкраплення кооперативного "соку" чи особистої ініціативи погоди не зробили.

Ваучерна псевдоприватизація промислових підприємств до грошової реформи, через механізми економічної кризи та гіперінфляції, позбавила абсолютну більшість робітничого люду власності.

Розпаювання сільськогосподарських земель досі не завершене, без права власності на землю як на товар, а також через впровадження механізмів здирницько-трейдерських закупівель та грабіжницької аграрної політики залишили селян без коштів і без техніки - наймитами біля своїх паїв, відданих в оренду новим баронам.

Отже, перше об'єктивне протиріччя, яке виникло між народом і владою в самостійній Україні, зумовлене боротьбою за перерозподіл власності, яка ще далеко не завершена.

Більшість ошуканих громадян шкурою відчувають, що їх обманули при розподілі колишньої загальнонародної власності, списавши все на так звану шокову терапію.

Але як відновити справедливість? Більшість не знає і зневірилась, бо їй постійно нав'язують думку, що "колесо історії не повернути назад".

Однак істина в тому, що це не колесо історії, а чи не найбільший в історії дерибан народної власності. І коли найактивніші верстви, зрозумівши це, дозріють до відповідних дій, як це завжди, рано чи пізно, відбувається в історії, тоді побачимо, хто зможе протистояти народній волі.

Друга суперечність, яка назріває між народом і владою, - лежить у самій системі владоустрою, точніше, в устрої політичної системи України. Наша Конституція проголошує демократичний республіканський устрій. Однак до реального розподілу влади між центром і місцями, а також до гармонійного розподілу влади між різними гілками справа так і не дійшла.

Самоврядування місцевих органів влади в Україні декларативне, позбавлене коштів, ресурсів, повноважень. Зберігається радянська надцентралізація, розбудова муніципального устрою далека, як фата моргана. Багатостраждальний закон про реформу місцевого самоврядування, не прийнятий у 2004 році, досі завис у повітрі.

Що стосується основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - то українці щодня бачать, як дружно вони (а не тільки "вона") "працюють". Йдеться про Верховну Раду, президента, прем'єр-міністра, наші "найсправедливіші" суди тощо.

Водночас, коли справа доходить до відповідальності, влада своїх не здає. Тому й не сидять, де вони мають сидіти, замовники вбивства Гонгадзе, Чорновола, організатори й виконавці замахів на кандидатів у президенти України, різні лозінські тощо.

Втім, ще раз нагадаємо, що Майдан був лише першим попередженням - українці не потерплять свавільної передачі влади від одного угрупування до іншого, безкінечного затягування демократичних реформ.

Свідома частина народу прагне демократичного владоустрою, тобто зміни олігархії на народну демократію, республіканський устрій. До речі, саме за такими принципами вибудовувалась влада в українських козацько-гетьманських республіках, на Запорізькій Січі.

А традиції народного віча сягають корінням Київської Русі, трансформувавшись потім у народно-козацькі (чорні) ради. Зрозуміло, що сьогодні народним волевиявленням можуть бути лише чесні вибори. Чи стане таким день 17 січня наступного року?

Третє протиріччя, яке вже перезріло в українському суспільстві, - соціальне, пов'язане з небаченим у цивілізованих країнах розривом у доходах між купкою надбагатіїв і основними верствами народу.

Несправедливо малі податки на надприбутки і розкіш, водночас несправедливо великі податки на малий бізнес і громадян, несправедлива податкова та соціальна політика загалом призвели до того, що більшість народу животіє за межею бідності.

Українці мільйонами батракують по усьому світі, аби прогодувати свої сім'ї та, можливо, колись стати на ноги, зажити по-людськи. Постає запитання: чому працьовитий, освічений народ, живучи на багатій землі, побудувавши заводи і фабрики, залишається бідним і вигибає? Очевидно, що в державі несправедливий устрій, несправедливі закони, неправильна політика...

Хто з кандидатів у президенти здатний змінити цю політику, цей устрій після січня-лютого 2010 року? Хто може чи принаймні обіцяє зняти хоча б найголовніші протиріччя в нашому суспільстві?

Нема відповідей - ні в їхніх програмах, ні у виступах.

Що ж стосується комуністичної, соціалістичної та іншої популістської риторики деяких кандидатів у президенти, то більшість дорослих українців це вже проходили і добре знають, чим закінчуються розпалювання світової пролетарської революції та побудова комунізму як суспільства "загального благоденства".

То що ж робити? Не йти на вибори? Голосувати проти всіх чи за Противсіх, який насправді ламає комедію?

Вибір за тобою, український громадянине. Однак головне на цих виборах - сказати "Ні!" олігархічним кандидатам, які вже дискредитували себе (й не раз, і не два) антинародною політикою.

І навпаки, підтримати найперспективнішого, на ваш, шановні виборці, погляд, з молодих кандидатів, незаплямованого владою, готового професійно і чесно керувати державою в інтересах більшості громадян. І помолитись, щоб такий кандидат потрапив після 17 січня до другого туру. Тоді в українців з'явиться хоча б шанс на вибір.

А перемога? Її можна здобути тоді, коли більшість народу зорганізується у громадянське суспільство, усвідомить свої інтереси, зрозуміє суперечності між собою та олігархічною владою, а відтак і завдання історичного моменту загалом.

Тільки таке суспільство буде здатне не лише голосувати "за" чи "проти", а й контролювати владу, хто б до неї не прийшов, хто б її не очолив.

Микола Рубанець, для УП