Вибори 2010: чи відбудеться нарешті зміна поколінь при владі?
Те, що не відбулося в 2004-2005 роках, має відбутися 2010. А саме: президентські вибори мають дати старт зміні поколінь в системі влади в Україні. Без таких змін ніякі реформи, ніяка інтеграція в євроспільноту неможливі в принципі.
Мова навіть не йде про заміну державних службовців старшого віку на більш молодих та перспективних. Без радикальної зміни ідеології побудови влади, повториться сумний приклад Києва: цинізм молодих та перспективних виявився незрівнянно глибшим, ніж старших товаришів та кураторів.
Але саме на цих виборах Україна має шанс радикально змінити саме ідеологію організації влади завдяки декільком важливим чинникам, які актуалізувались за останні рік-два.
По-перше, "старшим товаришам", які досі контролюють всю владну вертикаль країни, нарешті підросла та сформувалась достойна та самодостатня зміна із числа представників великого та середнього бізнесу, які, на відміну від минулих років, претендують на самостійний статус у владі.
Тимошенко, Тігіпко, Порошенко, Яценюк та Гриценко в теперішніх президентських перегонах виступають в якості абсолютно (або майже абсолютно) самостійних політиків, а не йдуть у фарватері можновладців із стажем в якості "підносчиків снарядів", як було раніше.
Головна і принципова відмінність цих відносно молодих політиків від старої гвардії (Кучма, Янукович, Азаров, Ющенко, Богатирьова тощо) полягає в тому, що вони прийшли в політику вже заможними підприємцями, тобто їх бізнес і статки сформувались до їх приходу у владу. Включно чинного прем'єр-міністра Юлію Тимошенко та головного спонсора ПР Рината Ахметова.
Представники ж "старої гвардії" заробили свої чималі статки, перебуваючи на державній службі. Саме цей чинник і є тою принциповою ментальною та ідеологічною різницею між старим та новим поколінням претендентів на посади керівників держави.
Приклади Тігіпка та Порошенка підтвердили їх реноме успішних управлінців: поза владою вони почуваються не гірше, ніж у владі. Більше того, їх власний бізнес від цього тільки виграв.
Уявити ж Ющенка, Януковича чи Кучму успішними самодостатніми підприємцями поза владою доволі важко. Як кажуть, "триндіти - не мішки носити".
Такий стан речей має інший принциповий наслідок: чільні представники західних демократій стараються не мати справу із політиками та бізнесменами, статки яких не підтверджені офіційними заробітками.
Якщо ж порівняти декларації про доходи (тобто пасиви) Ющенка, Януковича, Кучми тощо із активами, якими володіють вони та їх найближчі родичі, висновок напрошуються один: це - корупція державного масштабу!
А в Європі, куди принаймні на словах "інтегруються" вказані політики, таке співставлення означатиме не тільки "політичну смерть", але й стовідсотково кримінальне переслідування і неминуче покарання.
В Україні ж поки що діють інші закони: згідно декларацій політики "вищої ліги" мають доходи на рівні підприємців середнього рівня, зате живуть не гірше, ніж арабські шейхи.
Другий чинник полягає в тому, що суспільство все ще потребує змін, не зважаючи на розчарування та депресію останніх років. Але, на відміну від попередніх виборів, включно 2004, 2006 та 2007 років, суспільство значною мірою позбавилось ілюзій та віри в месіанство політиків. Принаймні думаюча частина суспільства.
Наразі на порядку денному країни стоїть питання суспільного контролю діяльності інститутів влади та відповідальності політиків за виконання чи невиконання передвиборчих обіцянок. Яким чином - суспільство ще не визначилось.
Але ясно, що докорінної реконструкції потребують не тільки політичні партії, які є де-факто постійно діючими виборчими штабами своїх лідерів, а не інститутами демократії країни.
Реконструкцію потребують і інші інститути громадянського суспільства: професійні союзи, громадські організації, галузеві асоціації тощо, яким конче потрібно позбавитись радянського формалізму в організації власної роботи.
Такі реформи не відбуваються швидко, а, як правило, проходять через зміну поколінь в країні. Згадаймо приклад сусідньої Польщі: від акцій "Солідарності", які поклали початок зародженню громадянського суспільства в 1980-81 роках, до вступу в Євросоюз в 2004 році пройшло майже 25 років! Причому економічні реформи Бальцеровича почались в 1989 році.
За аналогією, якщо за початок зародження громадянського суспільства взяти 2001 рік - часи громадської акції "Україна без Кучми", яка була першою масовою громадською акцією непокори чинному пострадянському режиму, то політична воля до початку реальних економічних реформ в Україні повинна з'явитись десь 2010 році, а завершитись вступом в Євросоюз десь 2024-2025 році.
Якщо, правда, країна в 2010 році зробить вибір на користь тих, хто вміє заробляти сам та дає можливість заробляти іншим, а не паразитує на бюджетних коштах.
Наразі найбільш оптимальною конфігурацією керівників виконавчої влади в результаті президентських виборів в країні виглядає тандем Тимошенко (президент) - Тігіпко (прем'єр-міністр).
Тому що Тимошенко має непогану репутацію та особисті зв'язки за межами країни, як на сході, так і на заході. А також - волю до реформування економіки та політичної конфігурації країни.
Сергій Тігіпко - чудово розуміється на економіці та фінансовій системі країни, має досвід ведення власного ефективного бізнесу і гарну репутацію у підприємців. До того ж, що важливо, є достатньо самостійною фігурою, щоб амортизувати надмірну пассіонарну енергію Юлії Тимошенко в бажанні впливати на всі процеси в країні.
Сергій Сорока, для УП
