Без титулу
Давно підмічено, що програмні засади українських партій, як і щоденні виступи чільних і не тільки політиків, мають багато спільного. Майже однакові гасла, майже однакові тактики подолання криз, любов до народу і зворотна любов народу. Все подібне.
Кожен політик хоче додати пенсії та зарплати своїм громадянам, кожен готовий підставити плече конкуренту, звісно ж - заради загального блага неньки України! І вже точно всі печуться про національну культуру. Навіть стратегії розбудови держави знову підозріло спільні, себто відсутні.
Хоча ні, все ж відмінності деякі існують. І головна з них - то більш-менш правильний графік відвідин цехів та будинків культури, де всі ті гасла й обіцянки будуть виголошеними першими.
Відтак решті кандидатів залишається або ж "плагувати" цікаву PR-фішку, або ж підпрягти своїх політтехнологів, щоб ті, в свою чергу, не відставали від колег із ворожого табору й поповнили книгу українських рецептів кращого життя ще на один інгредієнт.
Певен, з роками накопичився солідний фоліант, дарма, що у холодильнику миша повісилася - головне ідеї!
В пору маємо пожалітися на політиків: не мають вони чим нас, українців, здивувати й привабити!
Не мають.
Мають? Ви гадаєте? Так, Лазаренка можуть повернути в Україну. А хто гарантуватиме, що ефектна реалізація "проекту Лазаренко" не потягне за собою тотальну реакцію - компромат на всю політверхівку України?
Або ж підняти плівки Мельниченка, чи відправити суддю Зварича на електричний стілець. Або ще краще, знову піймати Пукача після того, як той втече з каталажки...
Ні-ні, заждіть, ось: під старий Новий рік, в розпал газової війни - в акурат під вибори! - під час українсько-російських переговорів сильно вдарити в носа того старшого і "страшного" (сказати б словами Лесі Українки),"що в скалі сидить".
Євросоюз відразу ж переобере нового президента, ним стане український нокаутер, якому тепер плювати на свій український - такий вибагливий, бач - електорат. Що ж, це досить таки реально: чого не зробиш для власного народу, і які перспективи такий вчинок (і такий народ, звісно ж) тільки не принесе.
Дайошь урну!
Не знаю, як ви, а я потішився, малюючи такі вибори.
Знаєте, а чи не біда наша в тому, що ми не хочемо уявляти таку ситуацію. Навіть теоретично? Нехай це некоректно по відношенню до наших (і не наших) політиків, нехай "по-плебейському", але хіба не варта Україна того, щоби ми мріяли?
Хіба ми не гідні тої думки, що Україна (я, ти, він, звісно ж - вона) понад усе? Так само як вона (Італія, Франція, Канада, Греція, Росія, якесь там Вануату) є понад усе для них?
А ми ж так вже не думаємо! Наша національна думка локалізується на рівні побутових проблем. Хіба ми віримо, що держава за маленького українця перегризе горло іншим (і відчуваю, як пішли в мій бік прокльони: а тобі, бандерівець-чекіст проклятий, крові мало?). Перегризе і врятує свого, як от робить Ізраїль.
Ні, наші війська не йдуть нікого визволяти з полонів, і не планують робити це при нагоді. Ми не мислимо свою державу за цінність, а моралізаторів спускаємо в унітаз, якщо в час духовного обшуку в них не виявилося ордену, чи бодай якоїсь нагородки від президента.
Як прісно й приземлено ми ставимося до себе, і себе не поважаємо, вважаючи за благо те, що держава просто дозволяє нам жити. Просто не заважає. Як давно нація не мала кольорових снів, а чорно-біла політика стала нормою.
Се не образа нації, і не спроба присоромити її громадян. Зрештою, в Україні є люди з великої літери, велетні духу. Все ж маємо таких, хто увібрав у себе найкраще, чого тільки українська душа може світові дати.
Але чому ми їх не чуємо, і чого вони не поставлені нами на п'єдестал моральних отців нації?
Ні, не все так погано! Як не крути, а політична культура, вміння бути громадянином - то не найбільші достоїнства людини, і далеко не найглибші. Просто без таких чеснот нема чого питати у політиків і чиновників. Нема чого чекати від України.
Проте жити без держави, за спиною, українець навчився краще за інших. От і маємо досить таки непоганого, я б сказав, душевного жителя планети Земля.
Правда, були в історії моменти, коли людям набридало дивитися на глум, і вони казали своє тверде "ні!". Що ж, завжди будуть такі, кому хочеться більше, які відірвуться від сім'ї , від дому, "від народу" і рвуть душу - собі й іншим.
Як боровся Василь Стус, як відверто він декламував: "КҐБ - я обвинувачую" (для молодих, хто не знає, що таке КДБ, сказати таке, як сказав Стус, - то те саме, що вдарити отого самого в носа).
Пам'ятаю його безцільні голодування, від яких він зрештою й помер (ви думали, його КҐБ заморив?), уявляю собі, як він думав: "Мій дух і мою волю БУТИ ніхто не зламає, і точно вже не смерть мене лякає, швидше втрата власної душі. Тому маю боротися, тому повинен жертвувати собою".
Не знаю, може благі його наміри були, але кому він зробив краще: собі, дружині, синові? А міг отримати Нобелівську премію, якби не...
Та що там Стус, хто того Стуса пам'ятає... Ще й давніше були люди, які вміли казати своє слово, з вилами й косами в руках. Але то були козаки. І так давно то було!
Вже не кажучи, скільки тої крові було пролито. Гай чи не даремної?! Правильно, нам це не потрібно (ще СБУ пов'яже за розпалювання чогось там). Головна максима для політика - мир і спокій громадян.
Стоп. Чи не здається вам, що мене понесло "на катедру амвону"?
Бо я се відчув. Напевне кров козацька заграла, чи либонь живі очі морального отця Стуса чарівні?
Віталій Сліпко, для УП
