головна
Олекса Влизько
[1899 – 1934]
Олекса Федорович Влизько народився 17 лютого 1908 року в Росії. Його батько служив там спочатку дяком, потім священником.
З 1917 року родина постійно переїжджала: спочатку по різних селах на Черкащини (батьківщині батька). Там Олекса перехворів на скарлатину, через що втратив слух. Там же здобув середню освіту, у київській школі глухонімих.
У 1923 році Олекса разом зі старшим братом та матір’ю втекли від батька, який сильно пиячив, до Києва. Михайло Слабошпицький у книжці "Веньямін літературної сім’ї" писав, що першим київським помешканням Влизьків стала Воздвиженська церква на Подолі. У Києві Олекса закінчив Інститут народної освіти (тодішня назва Університету ім. Т. Г. Шевченка).
Перша публікація – вірш "Серце на норд" – з’явилась у часописі "Глобус" у 1925 році, відтоді його твори друкували багато і в найрізноманітніших виданнях. Так само часто з’являлись і книжки. Олекса став одним із найпомітніших поетів свого часу. Брав участь у різних літературних організаціях і групах: "Комункульт", "Жовтень", "Молодняк", був серед провідних авторів "Нової ґенерації". Згодом вступив до ВУСПП та її продовження – Спілки письменників.
Як на такого молодого автора, він написав багато книжок, деякі з них сам проілюстрував, адже мав хист до малювання.
У творчості Влизька переважали два головні напрями – активна "сонячна" революційна й мандрівна романтика (яка нерідко перетворювалася на більшовицькі агітки) та задерикуватий, веселий і доволі м’який у питаннях форми футуризм. Зрештою, про його життя нині можна сказати те саме. Олекса Влизько постійно перебував у русі, бував у Німеччині й на Памірі, любив усілякі витівки. Наприклад, у 1927 році містифікував власну загибель, розіславши по газетах повідомлення, буцімто Влизько потонув у Дніпрі.
Робив він і більш зухвалі вчинки: "В 1930 році, будучи в Одесі, я відвідував клуб працівників преси. Під час одного мого візиту я напідпитку сів на бюст Леніна, який стояв у кутку на підлозі біля шахового столика" – цитата з протоколу допиту.
За участь у "націоналістично-терористичній організації" поета арештували. 14 грудня 1934 року Влизька розстріляли.
Олекса був одружений із Фотіною Красицькою, дочкою художника Фотія Красицького. Після смерті чоловіка Фотіну Красицьку також арештували й вислали на Урал.
Біографія взята й адаптована з книги "Українська авангардна поезія" [Українська авангардна поезія (1910–1930-ті роки): Антологія / Упор. Олег Коцарев, Юлія Стахівська; передм. Олега Ільницького. – К. : Смолоскип, 2014. – 816 с.]
Вірші Олекси Влизька читають письменник Сергій Жадан і директор БФ "МХП-Громаді" Олександр Пахолюк,
слухати подкаст "Нечитані вірші"
Вірші Майка Йогансена читає актор театру й кіно Андрій Ісаєнко, слухати подкаст "Нечитані вірші"
9 симфонія

Вогню, вогню! Надлюдської любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні!
Як теплий птах

І птах вогненний облітаю серцем
По всіх світах. Над людом простягаю
Безмежні крила. Хай приходять всі
Під їх покрови. Як не знайдуть раю,
То знайдуть пекло молодих обіймів,
Вселюдських, сильних, що під ними злоба
Згорить на попіл. І звіряче серце,
Що зубом клацає та смокче кров
Свойого брата, – упаде й не встане;
Не встане, ні, й ніколи не воскресне,
Як не воскресне той, хто упаде
У кратер вогневий, бездонний кратер
Вулкана грізного – мов людське серце!..
Вогню! Вогню! Надлюдського буяння!
Любові нової, без слів, побитих
Вустами євнухів, вустами серць,
В перчатки вкладених – щоб не побачив хто,
Який там льох вонючий і отруйний,
Із гробаками й червами – шляхетним брудом,
Що берегли нащадки рахітичні
Дегенератів з "голубою кров’ю",
З гербами пишними, "красою дому",
Та гниллю ран під золотим плащем!..

Вогню, вогню! Надлюдської любові!
Живої – сильним, мертвої – зогнилим.

Останній з могікан

Я його зустрічав уже не раз і не два, безперечно,
Зазирав під дугу, під задуху масного пенсне.
Ніби дух потойбічний зустрінеться, вклониться гречно,
Німо шляпу підніме і чемно мене обмине.
А удома один, як моремух, сидить серед моху,
Потемнілі від цвілі сторінки старого горта
Й, живучи в величезну двадцятого віку епоху,
Він од неї верта, він не бачить у ній ні чорта.
Час від часу рвучись в ідеали з тортур гемороїв,
Він сидить, ніби крук, не пускаючи "зброї" із рук,
Між томів анахроній, з марою забутих героїв,
В рукавичках, що з ними збирався у похід Мальбрук.
Щоб триматись поверхні, він робить останні зусилля,
В живоплоти робіт заплітається скромно, як хвощ,
І стає за каталог чудного архівного зілля,
За живу патерицю нудних до історії прощ.
Я його зустрічав вже не раз і не два, безперечно,
Зазирав під масне, засмальцьоване, давне пенсне.
Він при зустрічі завше вклоняється ввічливо, гречно
І смішить, як контраст, молодого й живого мене.

Олекса Влизько
Слухати випуск подкасту «Нечитані вірші»
©2000-2025, Українська правда. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Українську правду" не нижче третього абзацу.

Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на "Інтерфакс-Україна", суворо забороняється.

Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.

Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.

Матеріали з плашкою ОГЛЯД можуть містити рекламу.

Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-02280.

‍ТОВ "УП Медіа Плюс". Усі права захищені.